Патрульний Сергій Петрик про поліцію зсередини, можливості Дениса Монастирського й сумку Олександра Трухіна

Українське суспільство є одним із найбільш здорових на всьому пострадянському просторі, однак має масу своїх колективних непроговорених травм. Серед них, мабуть, найважчою для розв’язання була й залишається проблема стосунків громадян і силових органів. У колективній свідомості народу, який пережив царську охранку, Голодомори й червоний терор, державні органи безпеки глибоко закодувалися в образі ледь не абсолютного зла. Аж до проголошення незалежності вони завжди були каральним інструментом в руках чужої держави.

Ця травма була настільки глибокою, що навіть коли українці вибороли свою незалежну й вільну країну, правоохоронні органи й далі лишалися для них чимось чужим та ворожим. І два Майдани тільки посилювали цю настороженість, аж поки вона не стала фатальною в дні розстрілів мирних акцій Революції гідності. Смерть Сергія Нігояна була точкою неповернення, після якої співіснування старої  силової системи й нової держави стало неможливим. Саме тому, коли Майдан переміг, реформа міліції була однією з головних вимог суспільства. Саме тому у створювану з нуля патрульну поліцію в 2015-му ринули люди з кількома вищими освітами й успішними кар’єрами. Усі хотіли стати частиною переродження міліції в щось якісно нове.

Якраз у той час свою першу спробу стати патрульним робив і Сергій Петрик. У молодості, як зізнається сам Сергій, він був досить «проблемним» сином для батьків. Але коли вони змусили його піти вчитися на програміста, він скорився, хоч до математики відчуває неприховану відразу. Отримавши диплом програміста, Петрик нарешті вирішив зайнятися тим, що було цікаво йому самому. І його вибір упав, може, на найбільш неочевидну річ у цій ситуації  —  народні танці. Потім були армія й черговий кардинальний поворот у житті. Але до початку лютого 2022 року і про Петрика, і про віражі його життя знали хіба що рідні чи колеги по відділку. Аж поки після публікації на сайті «УП» відео-запису резонансної ДТП за участю депутата  Олександра Трухіна патрульний Петрик не став «зіркою».

«Дочка приходить і каже: «Тату, бачила тебе по телевізору». А я думаю: добре хоч, що вона не розуміє, чому я в тому телевізорі опинився. У моєму селищі всі тільки про це й говорять. Мама постійно телефонує, переживає, говорить:  може, краще звільнитися, поки все нормально», — розповідає Сергій Петрик у редакції «УП». Звільнятися він не планує, бо що, власне, він зробив не так? Головний його вчинок — не побоятися особисто поговорити із журналістами й під запис розповісти деталі ДТП. Він же не винен, що деталі саме цього ДТП влада пів року намагалася приховати від суспільства. Якщо розмірковувати абстрактно, то може здатися, що це не такий уже й значний вчинок. Але коли конкретний маленький ти перебуваєш усередині великої державної системи, зважитися на щось подібне — це вчинок.

А яка вона тепер зсередини, та нова патрульна поліція, чи вистачає у ній ідейного заряду, чи є шанс відокремити поліцію від політики, чи здатний на це новий міністр Денис Монастирський і що врешті сталося із сумкою Олександра Трухіна, ми й вирішили запитати у патрульного Сергія Петрика.

«Дехто іде в поліцію, щоб мати посвідчення. Деякі люди — щоб не йти в армію»

— Почнімо спочатку:  як ви потрапили до поліції?

— На той час, у 2015-му, поліція дуже голосно заявила про себе, тож усі хотіли туди потрапити. Про поліцейських казали, що вони можуть щось змінити, щось зробити. У підсумку до поліції  йшли люди сильної волі, з моральними цінностями. Ну і (не приховуватиму) зацікавила зар-плата, бо вона була на той час достойною. 

— А до того ви вже служили в силових органах?

— Я був на держслужбі, в управлінні охорони Держслужби спецзв’язку та захисту інформації. Якраз закінчувався мій другий трирічний контракт, і я розумів, що досяг там усього, чого міг. Щоб піднятися вище, як це в нас працює в державі, треба було «когось знати». Просто сил і всього, що я робив, було недостатньо. А тоді якраз створювалася нова поліція — ну, думаю, піду туди. Був перший набір, я пройшов повністю всі етапи, здав тести й чекав «СМС-ку»: «Вітаємо, ви пройшли». І я таки пройшов, мене запросили до тренувального центру, що на вулиці Кудряшова, на навчання. Але так вийшло, що моя особова справа лежала ще в тій структурі, з якої я звільнився, і віддавати вони її не надто хотіли. Тому через відсутність документів мене відрахували з конкурсу. Але я знов подав документи, проходив ті самі етапи. Удруге я не підійшов, бо набирали слідчих, а я без юридичної освіти. Утретє пробував пройти до бориспільської поліції, але знов був нюанс із дільничними. Учетверте, не повірите, не вистачило 1 балу на іспиті. Деякі люди мене вже відговорювали, казали: «Серьожа, така ситуація, раз не виходить — не йди, значить, не твоє». Але я подав заявку й уп’яте! І вже аж тоді вступив до лав патрульної поліції.

— Який то був рік?

— 2017-й. Тобто я з 2015-го по 2017 рік максимально старався туди пролізти.

— Але в поверненні «старих» є і зворотний бік. Зараз часто можна побачити, як патрульні замість патрулювання стоять із паличками в закутках і, як «старі-добрі» «ДАІшники» просто стрижуть «капусту» на автотрасах. Наскільки з поверненням «старих» людей повернулися і принципи старої системи?

— Є таке, правду говорять про це. Але я скажу навіть не на захист старої  міліції, колишніх працівників: усе це служба, поліцейські також, буває, стоять і, як ви кажете, «паличкою махають». Бо буває профілактика або відповідні відпрацювання працівниками поліції окремої ділянки дороги, бо в нас у Києві відбувається дуже багато незаконних заволодінь транспортними засобами. Тому виставляється екіпаж на виїзді з міста — і вибірково, знаючи марки авто, які викрали, їх зупиняють. Бо є таке розпорядження.

— Тобто ви не помітили великого ціннісного розриву між людьми, які раніше працювали в міліції, і тими, які прийшли одразу до нової поліції?

— Ні. Але, на мою думку, створення нової поліції мало починатися не з рядового складу, а з верхівки. Верхівка ж залишилася старою. Як працювали «ППСники» і «ДАІшники», так і ми працюємо — у цьому плані змінилася тільки назва. Я чув, що раніше десь хтось щось «заносив», заправляв і ремонтував службові автомобілі за свої кошти, — колись була така практика. Хоча стверджувати напевне не можу. Але «старі» кадри, які до нас повернулися, на загальну ситуацію особливо не вплинули. Тому що є наша більшість працівників нової патрульної поліції, які утримують порядок, застерігають і зупиняють тих, хто хоче щось «продумати» чи нав’язати.

— Ми вже зачепили питання реформи, але уточнімо:  як ви зсередини оцінюєте реформу системи МВС часів Арсена Авакова?

— У цілому вона вдалася, у відсотковому співвідношенні я оцінити не можу. Працівники поліції нині допомагають, а не карають. Не як раніше: зупинили — значить, точно випишуть штраф. Я сам неодноразово їздив з батьком до Одеси чи Криму, і щоб туди заїхати, він діставав «п’ятірку» й казав: «Це на посту треба буде віддати». То був пропуск у разі, якщо зупинять. Зараз у нас такого нема. Але  знову ж таки всі люди різні. І треба розуміти, з якою метою людина прийшла в поліцію… Як її виховали батьки й саме життя, так вона й поводитиметься. І це вже буде проблема командирів і керівників, які мають спостерігати, виявляти й ухвалювати відповідні рішення. Але в цілому відсотків на 60—70 реформа вдалася.

— Ви говорите про патрульну поліцію?

— Саме так.

— А де не дотиснули?

— Спочатку обіцяли, що поліція буде забезпеченою — це найголовніше питання зараз в усіх працівників. Забезпечення мало бути достойним, а не так, що вантажник отримує більше за поліцейського, який підставляє себе під ножі, кулі й незрозумілі ситуації. Тим паче що працівники патрульної поліції — звичайні молоді люди, у яких є молоді сім’ї, діти. Їм треба знімати квартиру, платити за комунальні послуги, одягатися, мати кошти на те, щоб поїхати з родиною на відпочинок. І от цього забезпечення, на жаль, зараз бракує. Буває, ми віддаємо роботі більше часу, ніж сім’ї. Тому що 24/7 ми на телефоні, навіть у вихідний телефон має бути включений. А ще є суди, де працівники поліції доводять свою правоту, коли там протокол оскаржують чи щось таке. І ми у свій вихідний їздимо в суди. А не всі ж живуть у Києві. Тобто завантаженість у принципі постійна.

—  Яка зараз зарплата у звичайного патрульного?

— Якщо не помиляюся, то 14 600 гривень. Із січня обіцяли підняти. І таки підняли (міністр обіцяв підвищення на 10%. — Авт.), дякуємо, але ж цього однаково мало. Скільки не дай, звичайно, буде мало, але ж треба, щоб рівень винагороди за працю був просто достойним. От ти зупиняєш кур’єра «Bolt» (служба доставки їжі. —  Авт.), а він каже: «Та я за день заробляю півтори тисячі гривень». І ти думаєш: він катається собі, не бігає за вбивцями, не переживає. І коли захоче, зробить собі вихідний. Тоді запитання: а навіщо взагалі ми сюди прийшли? 

— Який мінімум, на вашу думку, має отримувати патрульний поліцейський? 20, 30 тисяч гривень?

— От на 2015 рік працівник поліції отримував майже 900 доларів зарплати за курсом. Якщо ми зараз отримуватимемо стільки ж еквівалентно до долара,  це у принципі було б достойно.

— Ще таке запитання про гроші:  кілька разів під час пандемії колишній міністр Арсен Аваков постійно просив із «ковідного» фонду все більше й більше грошей для структур МВС. Чи були у вас взагалі ці надбавки?

— Так, були.

— А скільки це було у відсотках? Лікарям по 300% виплачували.

— Якщо чесно, навіть не скажу. Ну, вони були приємними, відчутними. Але були-були  —  і в один прекрасний момент усе закінчилося. Якщо не помиляюся, то з лютого чи квітня минулого року  ні слуху ні духу про них.

—  До речі, іще одне запитання стосовно Арсена Авакова. Після виходу сюжету «УП» про ДТП за участю Олександра Трухіна він публічно «вписався» за вас, сказав, що таких поліцейських треба захищати. Тому наші читачі запитували, які взагалі у вас стосунки з Аваковим: чи бачилися ви колись, як ви до нього ставитеся? 

— Бачив його, як усі — по телевізору. Напряму в мене ніколи не було зустрічі чи якихось взаємин  з Арсеном Борисовичем. Приємно було чути й бачити, коли він у «Facebook» чи  «Instagram» про мене добре відгукувався. Бо на той час було якось тяжко через відсутність підтримки. Хто я такий? Звичайний працівник поліції, звичайна людина. А розуміючи, хто нагорі, проти кого ця ситуація і якого розголосу вона набрала, я думав, що тут усе вирішено, але он як усе закрутилося. Справді, підтримка була колосальною  з усіх боків. Знайомі, друзі почали писати, батьки підтримували, колеги, керівництво казало: «Не переживай, усе буде добре». Хоч дуже важко було морально, але ці слова дуже додавали сил і снаги.

— А Денис Монастирський зв’язувався з вами, надавав якусь підтримку чи навпаки?

— Ні, нічого такого не було.

«Реформа «зламалася», коли в поліцію почали набирати з 18 років»

— Ще таке запитання про мотивацію: от ви 5 разів пробували потрапити до нової поліції  — тоді, у 2017-му, ще був певний ентузіазм. А чи зберігається він нині? Бо нам розповідають, що останнього року з низової ланки поліції люди масово звільняються через невисокі зарплати й оте відчуття незахищеності. 

— Скажу так: справді є нюанси стосовно захищеності працівників поліції, юридичної захищеності. Є прогалини, як я вже сказав, реформа вдалася на 70%. Що ж до кар’єрного зростання, то ти можеш змінити посаду або піти в інше управління, якщо покажеш, що ти щось знаєш, умієш. І в цьому теж проблема, бо приходять нові працівники, які не хочуть вчитися. От мені було б дуже соромно підійти до водія й не могти двох слів зв’язати. Я б усе перечитав, вивчив на зубок. Мені це цікаво. Бувало таке, що я, спілкуючись із чоловіками, яким за 50 років, у яких там грабіж чи ще щось, «виводив»  їх на сльози. Так само траплялося і з людьми, які намагалися вчинити самогубство, — я дуже часто стикаюся з цим по службі. Ми з такими людьми теж  спілкуємося і психологічно допомагаємо. Але для цього теж потрібна підготовка  —  треба всього навчатися. Не можна стати працівником поліції, просто отримавши посвідчення.

—  А ці новонабрані поліцейські не такі?

—  Обняти  і плакати. Процентів 20 із тих, хто зараз приходить у поліцію, — це толкові, майже готові працівники. Решта, вибачаюся, —  це дитячий садочок. Люди, які  не в змозі двох слів зв’язати, протокол заповнюють із такими орфографічними помилками, що соромно щось навіть говорити. Як його можна випустити на роботу? Потім же казатимуть:  хто та нова поліція? Бездарі, навіть написати правильно двох слів не можуть. 

— А де ж «зламалася» ця система? Проблема лише в тому, що зарплата поліцейського з 2015 року не почала зростати разом із курсом долара?

— Чесно кажучи, вона «зламалася» тоді, коли в поліцію почали набирати з 

18 років. Вік працівника також відіграє велику роль.  І головне — я б повернув для хлопців обов’язкову службу у Збройних силах. У будь-якому разі армія дисциплінує. 

— Армія різна. Мій знайомий, який служив в армії, робив за доньку капітана стінгазети та аплікації. 

— Але він робив це дисципліновано. Він виконував накази: вставав о 6—7-й годині, робив пробіжку, шикувався, марширував, набивав п’ятку, натирав ноги, дотримувався субординації. Цього не вистачає...

— Вишколу? 

— Так, щоб із парубка вибити оцю молодість і зробити його чоловіком, відповідальним за свої вчинки. Бо ж вони сюди приходять — і починається: а що мені, а куди мені? Так, у поліції є курс наставництва, менторства: коли приходять нові люди, ми з ними ще два місяці займаємося. Багато розумних кадрів лишаються, але багато й ідуть. Вони знаходять собі більш оплачувані та спокійні роботи і працюють, маючи за плечима колосальний досвід у поліції. Шкода таких людей втрачати. Нові приходять — старих, які могли б їх навчити, не вистачає. І ми б’ємося головою в ту саму стіну. 

— Ваше безпосереднє керівництво, певно, теж розуміє, що людей треба якось утримувати в системі. А найвище керівництво цю проблему бачить?

— Думаю, що так. І в Департаменті, і в Головному управлінні це бачать. Але, можливо, не зовсім розуміють. Це ж у нас внизу все шумить, ми, як бджоли у вулику. Ми на дорозі й зимою, і літом, бігаємо по підвалах, стрибаємо по горищах… Вони ж (вище керівництво. —  Авт.) не можуть помахом пальця зробити так, щоб було зручно для всіх. Підвищення зарплати поліцейського — це теж не так просто. Якщо підвищується зарплата поліцейського, то підвищується по всій вертикалі. Не можна ж рядовому поліцейському підняти її до 25 тисяч гривень, а головному спеціалісту залишити 15 тисяч... 

«Ви не зламаєте системи. Хіба що кожному поліцейському почепити на лоба по камері»

— Є ще одна проблема — це правоохоронці й політика.  За великим рахунком силовики завжди були поділені між різними політичними групами. Той же Олександр Трухін каже: «Я подзвоню Денису». Це прямий наслідок цієї проблеми. Як ви думаєте, чи можна цю ситуацію взагалі якось змінити? Переломити? 

— Ніяк ви не зламаєте системи, якщо чесно. Як би ви не хотіли, вона не зміниться. Хіба що кожному поліцейському на лоба почепити по камері, яка з величезною швидкістю зливатиме  інформацію в банк даних, у сервер, доступ до якого матиме лише НАБУ, наприклад. Це ж усе залежить від людяності, від того, як ми виховані. А виховані ми, на жаль, деякою мірою системою. От як ми навчилися, як нам розказували, на чому виросли, так далі й  поводитимемося. І цього, на жаль, не зміниш.

— Ви зараз про політиків більше чи про поліцейських?

— І про тих, і про других. Тут нема чого розмежовувати, бо цього не викоріниш. 

— Новий міністр Денис Монастирський, на вашу думку, може стати агентом хоча б якихось змін? Чи може він зламати цю історію з політичною залежністю? 

— Денис Монастирський не зламає нічого. Верхівка хоч і змінюється — разом із міністром оновлюються й помічники, але сама усталена робота не змінюється. Якщо ви звикли вставати о 6-й годині ранку, о 7-й  — їсти, а о 8-й — їхати на роботу, то вставати о 4-й — вам уже незручно. Ви починаєте кепсько почуватися, досипаєте на ходу. Тому навіщо щось змінювати, якщо ми можемо постійно триматися в тому самому графіку й нормально працювати? Ми не зможемо цього викорінити. Хіба вибірково: схопили, перевірили  — і швидко ухвалили рішення. Для цього ж і існують спеціальні органи, як от НАБУ. 

— Інертність системи настільки велика, що одна людина, навіть будучи міністром, нічого не зробить?

— Ні, нічого не зробить. 

— А хто зробить? Що взагалі має статися, щоб в очах суспільства поліцейські перестали бути «мусорами»?

— Ми, до речі, не ображаємося на ці слова, чесно. За зміну я дуже багато чую на свою адресу чи адресу своїх колег. Бувають ситуації, коли тобі справді погрожують на проїзній частині. У будь-якому разі ти будеш винним перед людиною, якій зробив щось погане: затримав, виніс постанову, написав заборонний припис тощо. Тут постійні погрози й образи...

«Може, камера «дивилася» на сумку Олександра Трухіна, а моя увага була прикута до іншого»

— Скільки в середньому пропонують поліцейському, щоб зам’яти ДТП чи перевищення швидкості? 

— Компрометуюче запитання (посміхається). У будь-якій ситуації водій, людина, яка щось порушила, зробила щось лихе, завжди хоче втекти від відповідальності, зробити так, щоб її не помітили. Так само, як і дитина, коли розбиває склянку, ховається й переживає, думає, що їй зробити, щоб мама не покарала. Тобто сама специфіка людської натури така, що вона завжди намагається уникнути відповідальності… 

— У лісі сховатися, наприклад.

— Можливо, навмисно, можливо, ненавмисно. Але всяке буває. Іноді кажуть: «Я працюю на ринку, заїдеш  за горішками,  тобі знижка буде». А буває так: «Я з автомайстерні, ви там свої автомобілі лупите, приїдеш, якщо треба буде, підрихтую». Буває навіть таке, що ти людину зупиняєш, а вона тобі візитку показує! Ти підходиш, кажеш: шановний, покажіть водійське посвідчення, а він: «На, почитай».

— А от більше за Трухіна, який обіцяв «150 тисяч бонусів», вам хтось пропонував?

— Такі запитання цікаві… Про ту ситуацію хочеться забути й  узагалі ніколи не згадувати. Хочу прокинутися вранці і спокійно поїхати на роботу. Щоб моє життя було таким, як до цієї ситуації. Але однаково вона вже нікуди не дінеться… 

— Тобто Трухін — таки рекордсмен? 

— Знову ж таки ви запитали, чи він пропонував. Можу вам загалом пояснити ситуацію, не торкаючись особи (Трухіна. —  Авт.), бо вже давав пояснення про це на допиті в ДБР і НАБУ, тож написав розписку про нерозголошення таємниці слідства. Працівник поліції, будучи на місці події, насамперед мусить думати не тільки про свою фізичну безпеку, а й про юридичну. Це стресова ситуація: хтось побіг, хтось загинув, тиск, телефонні дзвінки, доповіді, рапорти. При цьому треба нічого не забути й щоб камера була увімкнена. У голові треба тримати дуже багато інформації. І надалі юридично правильно її висловити. Тому що всі твої дії як працівника поліції мають бути законними, і ти потім нестимеш за них відповідальність. Друге питання — чи кваліфікуватимуться твої дії надалі як перевищення службових повноважень. Повторюсь: не всі працівники поліції є юристами, не всі розуміють юридичну практику і практику роботи в поліції. Тому й виходить: давав — не давав, пропонував — не пропонував, брав, а чому не оформляв? Тут не все так просто, як хотілося б. Так, чується (на відео. —  Авт.), так, здається, так, розуміється, але це аргументи на рівні громадян. Для чиновника і працівника поліції рівень отриманої інформації має бути юридично правильним.

— Тобто слова Трухіна про «150 тысяч конфет», які записані на відео, ви не трактуєте як пропозицію дати вам хабар? 

— По-перше, у момент, коли він пропонував «канфєт», мене на відео не було — це так, ремарочка. Я передав камеру колезі, поки займався іншими речами, пов’язаними із цією ситуацією. Але знову ж таки я не можу давати коментарі стосовно пана Трухіна й події, що трапилася. 

— Ми запитуємо, бо в соцмережах усі одразу почали писати: а чому б його не взяти і ткнути одразу обличчям в асфальт за хабар? 

— Чому на відео були ситуації, коли я намагався переговорюватися чи перебивати? Поліція — не каральний орган, вона попереджає про правопорушення або застерігає від нього людей. Чекатимемо, коли слідство розставить усі крапки над «і». Щоб усе стало зрозуміло і для працівників поліції, і для громадян, і для керівників нашої держави. 

— Тобто ви Олександра Трухіна як нібито оберігали від того, щоб він вам не запропонував хабаря?

— У принципі десь так і можна трактувати ваші слова. Самі розумієте, які тяжкі наслідки були в тій ситуації. Це ж відбулося 23 серпня, коли всі їхали до Києва на пресконференції, мітинги — і раптом  усе зупинилося, уся  проїжджа смуга. І наскільки в мене обривався телефон, скільки мені потрібно було робити доповідей, скільки було нюансів... Людина не остання в Україні, а я тут один, і мені з усім треба розібратися: щоб ніхто нікуди не дівся, тим допомогти,  тому розповісти, тому доповісти. Я перебував настільки в шоковому стані, телефон настільки розривався, що навіть повертатися до того моменту не хочу. 

— От міністр МВС нещодавно вийшов і сказав: я відеозапису не бачив, мені сказали, що ніякого відео взагалі немає. Наскільки ця ситуація реалістична?

— Ні для кого не секрет, що відеозапис наприкінці зміни ми зливаємо в базу даних. Працівники поліції до нього в подальшому не мають доступу. Є окремі відділи, які займаються цією ситуацією, і згідно з наказом № 1026 надалі це відео переходить під керівництво відповідної особи. І тільки вона має право на замовлення, за відповідним листом передавати чи пересилати його під особистий підпис або з відміткою в журналі. Наскільки швидко надійшла інформація до пана Монастирського? Думаю, хвилин за 7—10. Гадаю, йому одразу доповіли, що трапилася така ситуація. Приїжджаючи на місце, я обговорюю цю інформацію зі своїм командиром батальйону. Командир батальйону передає її командиру управління й командиру полку. Окремо, паралельно, ця інформація поширюється через оперативного чергового по місту, по Дарницькому управлінню, бо це мій район. І всі починають передавати цю інформацію своїм керівникам. Я не думаю, що охоплення цією інформацією було таким, що про неї знали 5 осіб. Про неї знали практично вся поліція, усі керівники. Усе, що залежало від мене, я зробив, а те, як вона дійшла до вищих органів,  — це вже… 

— Ще одне відкрите питання щодо ДТП. Що сталося із сумкою Трухіна?

— Чесно скажу, я її навіть не бачив.

— Але на відео вона є, її видно в багажнику.

— Камера працівників поліції  — це трохи проблемна річ. Її не завжди вдається правильно закріпити… 

— А де вона у вас знаходиться?

—  Дивіться, тоді було 23 число, усім працівникам поліції видали білі футболки. Вони-то гарні, але закріпити камеру на них неможливо. Там є маленька кишеня, але, коли ти рухаєшся, нагинаєшся, вона отак (показує долонею вниз. —  Авт.) висить. Вона ж не жорстко прикріплена. Тому я закріпив камеру на поясну систему. Мені так краще було допомагати людям, я був максимально мобільним, і камера не бовталася.  Так, можливо, десь я її перевішував. Тому, як ви кажете, камера й «дивилася» на сумку, а моя увага в цей момент була зосереджена на іншому. Можливо, на телефоні, може, за кимось спостерігав, когось контролював. 

— Тобто ні на місці ДТП, ні після нього своїми очима  ви сумки не бачили?

— Ні.

— А от ви повертаєтеся додому, розказуєте дружині про свій робочий день — і як вона реагує на той факт, що ви не взяли сумки зі «150 тисячами бонусів»? 

— Мене батьки так виховали. У мене й мама, буває, прийде в магазин з 200 гривнями, на 100 щось купить, а їй 300 гривень решти дають. Вона неодмінно поверне гроші. Багато було висловлювань на зразок: «Чому ти не взяв грошей? Ти думав своєю головою?» А я говорю: ви розумієте, про що зараз говорите? Так, це легка нажива. Але бути самому собі ворогом у подальшому… Кожному — своє. Я б навіть грошей на вулиці, якби знайшов, не взяв. Я не забобонний, але чужого не хочеться. Хочу бути для своєї доньки батьком, який зробить усе максимально чесно і при цьому зможе забезпечити її всім, чим вона хоче. 

— Ваша історія з Трухіним іде врозріз із загальними уявленнями про те, що відбувається у правоохоронних органах. Як думаєте, чи може вона стати поштовхом до того, що інші ваші колеги теж працюватимуть не «на кишеню»?

— Історії як такої немає. Як говорив мій напарник, головне — залишатися людиною. Байдуже, які в тебе погони, посада, звання, чин, чи ти поліцейський, чи депутат, чи звичайний громадянин. Якщо ти насамперед  думатимеш як людина, а не зверхньо дивитимешся на ту чи іншу ситуацію, то в тебе все вийде.

Ольга КИРИЛЕНКО

Роман РОМАНЮК

«Українська правда»