Останній із диких «укрів»: Роман Цимбалюк про 13 років роботи в Росії, імовірність великої війни, капітана Зеленського і шкарпетки для Путіна

«Останній акредитований у Росії український кореспондент» — так зазвичай представляють Романа Цимбалюка. «Він останній, тому ми його бережемо», — говорила про нього офіційна представниця російського МЗС Марія Захарова.

У грудні 2021 року після 13 років роботи в Москві Роман Цимбалюк змушений був виїхати з Росії й повернувся до Києва. Він зіграв на випередження після того, як стало відомо, що проти нього планують відкрити справи за екстремізм та розпалювання міжнаціональної ненависті.

«Міжнаціональну ненависть» Роман розпалює з 2014 року в своїх матеріалах про суди над українськими політв’язнями та запитаннях Володимиру Путіну на щорічних пресконференціях. «Адміністрація президента Росії ініціювала проти мене не просто цькування, а справу, цілком реальну, із викликом до прокуратури. І пресслужба того ж президента чекає, коли ж прийде незручний і нахабний Цимбалюк і можна буде показати демократичний та доброзичливий настрій Путіна у прямому ефірі! Тому що Путіну можна ставити будь-які запитання, він на них чекає й без них нудьгує, але нема кому їх ставити», — написав Роман 23 грудня 2021-го. 

Журналіст  розповів «Українській правді», як це — бути «священною коровою» в Москві під час війни, з якого епізоду він почав би свою книгу «13 років у Москві», чому не співає пісні «Путін — х**ло» й чому вважає мінімальною ймовірність російського широкомасштабного вторгнення в Україну.

«У пропаганді є багато всяких штук. Одна з них називається «вонючая селедка»

— Відомий вам Олег Кашин, який за давньою традицією російського лібералізму «бореться»  зі злочинним самодержавством із Лондона, кілька тижнів тому сказав про вас наступне…

— Не помітив, щоб він боровся, але тим не менш…

— Цитую Кашина: «Уявити, що протягом цих 8 років у Москві працював офіційно український кореспондент, якого б не тримали за його українську душу та його українські яйця російські спецслужби... Я думаю, Роман Цимбалюк не міг не бути завербований, тому зараз він у Києві і, можливо, виконує якусь місію». Розставимо крапки над «і». Яку саме місію ви зараз виконуєте в Києві?

— Краще почнімо з яєць, хто там мене тримає за них. Я от думаю, як це сформулювати, щоб відповісти на ваше запитання і не заглибитися в особисте життя. Тому що моя дружина — громадянка Росії, і в мене в Москві народилися двоє синів, громадян України. 

— Гаразд, тему яєць залишимо нерозкритою. А як щодо місії? 

— Це називається «ти шпигун чи ні?». На таке складно реагувати. Почнеш виправдовуватися — значить, ти винен. Почнеш підтверджувати — це теж якось дивно. Усе дуже просто. У нас є Служба безпеки України. Я тут, ось мій мобільний телефон український — вивчайте, прослуховуйте. У нас же хтось займається контррозвідувальною діяльністю? От хай вони й працюють. А за підсумками перевірки  хай напишуть: «Володимире Олександровичу, видайте цьому хлопчині орден». За життя, що дуже важливо в нашій державі.

Що ж до Олега Кашина, то ви просто не ту цитату вибрали. Пошукайте, що він писав про Україну. Він є абсолютною падлюкою, яка в питаннях війни й миру стоїть на боці Володимира Путіна. І нічим не відрізняється від російських потвор, які хочуть знищення нашої держави.

У пропаганді є багато всяких штук. Одна з них називається «вонючая селедка». Припустимо, ви кажете: «у Цимбалюка донька — шлюпа». А у мене два сини. І що мені тепер робити? Я маю якось реагувати? Цього лайна на свою адресу я чув дуже багато. І Кашин на відміну від багатьох чудово знає, що в Москві почесно працювати не на «контору» — ФСБ, а на Стару площу — адміністрацію президента. Бо там найвищі тарифи за те, що служиш «великому рейху».

— Почім нині «вонючая селедка» від Старої  площі?

— Як хто домовиться. Вища категорія — це 50 тисяч доларів на місяць. Це ті, хто розповідає, особливо на Заході, як треба Путіна любити. Це «opinion maker», лідери громадської думки. Людина, яка скаже десь там біля Біг-Бена: «Да нет, не все так однозначно, там же «бандеровцы», они же ходят и ущемляют русскоязычных. Это же Лондон виноват. Это Лондон и Белый дом виноваты, Вашингтон виноват — это они виноваты. Мы просто защищались. Путин велик, он хочет мира». Цю тезу можна розкласти краще, можна її розкладати й розкладати. Не все так однозначно (сміється). Де мої 50 тисяч баксів? 

— У грудні 2021 року вас викликали до прокуратури в Москві для надання пояснень і нібито збиралися порушити справу за статтею про розпалювання міжнаціональної ненависті. Що з цією справою зараз?

— 24 грудня Микола Полозов, наш відомий українсько-російський адвокат, пішов до прокуратури ЦАО Москви, і з’ясувалося, що на мене там мали чекати три жінки-прокурорки. І жодна з них не прийшла. Звісно, я засмучений із цього приводу.

Адвокат написав запит, щоб зрозуміти, чи є якесь переслідування за російським законом. Наразі відповіді немає. Я думаю, що ніякого переслідування насправді там не буде, тому що а) я в Україні, б) вони це зрозуміли. Вони ж цілий місяць хвилювалися, чого я поїхав.

Багато людей сумують за мною. Дехто каже: ну, «блін», хто все це придумав? Ти класна людина, завжди кажеш в очі, що думаєш, із тобою можна домовитися. Якщо ти не хочеш сюди приїжджати, на нейтральній території зустрінемося». Я їм відповідаю: Мінська не пропонувати.

Насправді, якщо серйозно, багато неформальних контактів між Україною й Росією в різних сферах зазвичай відбуваються в Стамбулі. Люди ж завжди спілкуються — із приводу бізнесу, діалоги на тему Донбасу ведуть. Просто всі ці розмови не приведуть до деокупації. Стамбул  — гарне місто, чому б там не зустрітися? Я б із задоволенням… Так, чекайте, це ж зараз СБУ перевірятиме.

«Я їх завжди називав окупантами, не руськими, а російськими. Тому що бурятів ми теж не виключаємо» 

— З якої сценки почнете і якою закінчите вашу майбутню книгу «13 років у Москві»?

— Мабуть, почав би з того моменту, коли в 2014 році росіяни захопили Крим. Сидимо ми, як прийнято іноземним кореспондентам, у кабаку. Про це дуже багато любить говорити Марія Захарова (офіційна представниця МЗС Росії. —  Авт.), про мій побут у Москві. І за столом українці й росіяни, які багато років «тусувалися» разом, пиячили — вели аморальний спосіб життя. І от настає момент… Здавалося б, той самий стіл, можливо, він круглий чи квадратний. Але одні плачуть, а інші щасливі. У росіян — національний тріумф, а в українців — сльози на очах. Це перша сценка. Ну, і далі понеслося.

— А який фінальний епізод? 

— Фіналу ми ще не дописали, тут крапки немає. Але ось така історія. Моя знайома українська волонтерка Надія Васіна поїхала на фронт. І вона мені каже: «Можеш для пацанів, які дивляться твій «Ютуб», декілька слів записати?» Беру телефон і звертаюся до них: «За Україну вмирати не потрібно, за Україну треба жити. А якщо так станеться — за цю країну треба вбивати». І отримую відповідь від хлопців: «Ромо, ти такий класний, ти такий сміливий. Нам то що тут, на лінії фронту? Нас багато, і ми озброєні до зубів, ми взагалі тут у безпеці. А от там, у Москві, небезпечно». І я думаю: у людей, які на війні, взагалі немає сумнівів у своїй правоті. І розумію, що Україна була, є й буде.

А настане час — і перший епізод, про який я казав, ми відкорегуємо. Але головне — нічого не забувати. 2014 рік дуже добре пам’ятаю, я ж про сльози не просто так згадав. І пробачення їм немає. 

— За той час, що ви працювали в Москві, були десятки способів поповнити вами «обмінний фонд» в’язнів Кремля. Чому цього не сталося? Яка частка правди в тому, що вам дозволяли бути на території Росії після 2014 року лише для того, щоб ви створювали ілюзію свободи слова в країні?

— Звісно, це так і є. Якраз для того, щоб вони могли сказати: Україна — не Росія. От в Росії свобода слова. Тобто є Росія — «демократична» країна, одна штука. І є в Росії дикий «укр» — одна штука.

Я в Москві ніколи не приховував своєї позиції, завжди називав їх російськими окупантами, не руськими, а російськими. Тому що бурятів ми теж не виключаємо. І взагалі це не про етнічну складову, а про державну. Але при цьому я нікого особисто не ображав. Ніколи не порушував законодавства держави перебування. Ніколи публічно не співав улюблених пісень, як наші футбольні вболівальники. І не співатиму, бо в цьому немає сенсу. У нас опера для цього є.

Не називатиму прізвища, але один із російських чиновників сказав мені: «Рома, ну, вообще-то ты заслужил статус священной коровы у нас. Но имей в виду, что это обманчиво. И будь осторожен, когда ходишь темными переулками. Потому что, если с тобой что-то случится, ты должен знать, что это не мы». І це ж не про ФСБ, тому що «большой брат» у будь-якому разі за тобою стежить. Це про пересічного російського громадянина, який постійно дивиться на весь цей сатанізм моєї «подруги» Олі Скабєєвої.

От я ніколи й не ходив відтоді темними провулками. Ходив тільки по плитці, новій, красивій, по центру Москви, почав їздити тільки на таксі, особливо ввечері — ну, дотримувався якихось таких звичайних засобів безпеки.

— Запитання від читачів — членів клубу «УП». В одному з ефірів ви назвали Марію Захарову «Маша». У вас були теплі стосунки до 2021 року?

— Не зрозумів запитання, що значить «теплі стосунки»? Марію Володимирівну як професіонала поважаю. Я можу їй написати, з великою ймовірністю вона відповість. Можливо, якщо вона не зайнята, може взяти слухавку. На «брудершафт» ми не пили.

Насправді я одного разу Марію врятував — у прямому сенсі цього слова. Я знаю людину, яка була до безтями закохана в Марію Володимирівну. Цей чоловік уже поїхав із Москви до однієї південної держави. І от він каже мені: «Я її вкраду й заберу в гори». А я йому: «Борисе, не маєш права. Ніхто не має права проти волі людини її викрадати». Він тоді послухав мене й відмовився від свого хитрого плану. Так що, Машо, ти мені винна. 

— Важко уявити, приміром, кореспондента «Reuters» при ставці фюрера в 1944-му або в ті ж часи кореспондента газети «Vоlkischer Beobachter», акредитованого при  Білому домі. Це теж віяння постправди і гібридної війни?

— Ну, що ж ви так усе змішали? Зараз час трішечки по-іншому плине. Скільки вже російське вторгнення в Україну триває, але лише останнім часом Володимира Путіна на Заході почали порівнювати з Адольфом Гітлером. До цього це якось було не прийнято (насправді це відбувається з 2014 року. — Авт.).

А зараз ще кажуть, що Путін якийсь Гляйвіц готує. Що там ще? Почали використовувати такі формулювання: Україні відкрили ленд-ліз. Чекайте,  думку закінчу. Якщо ми отримаємо ленд-ліз як Радянський Союз у роки Другої світової війни, то це виходить, що на нас Гітлер напав? Класно. 

Події в цих історіях найперше крутяться в ефірі. Тобто є картинка на телебаченні, в Інтернеті, на «Ютубі». А є події на землі. Вони дуже конкретні. І ми як журналісти, репортери,  дослідники маємо завжди дивитися, що на землі відбувається. А на землі як була лінія фронту й російська окупація, так усе нікуди й не ділося. Погодьтеся, з точки зору репортерства, працювати в такий час і в такому місці, як мінімум, цікаво. Дивитися, як на твоїх очах відбувається фашизація держави.

От вони були «нормальні», а потім кажуть: «Вы «бандеровцы», вас нужно мочить». А нічого, кажу, що я з тобою російською говорю? «Да нет, какая разница, на каком ты языке говоришь, у тебя политическая самоидентификация украинская. Мы половину из вас катком переедем, а остальные прогнуться». Я кажу: почекай-почекай, що значить «переедем»? Це як? Ви ще один геноцид зібралися влаштувати в Україні?

Погодьтеся, це ж цікаво послухати. Хто ще так це сформулює, як не наші російські «брати»? Ніхто так не сформулює, бо в сучасному світі не прийнято говорити такі речі, принаймні публічно.

— Чого з того, що відбувається в Росії, не видно з Києва?

— Мене часто запитують: а що росіяни собі думають? В Україні ще є така надія, що росіяни можуть на щось вплинути. Це помилка — апелювати до російського суспільства. Не тому, що росіяни всі погані чи «зазомбовані». Просто в них немає жодних прав, особливо в питаннях війни й миру.

І відповідь на запитання «хотят ли русские войны?» дуже проста: їх ніхто не запитуватиме. Ти можеш дружити, можеш навіть якоюсь мірою цікаво проводити час. Але ні в кого з тих, хто залучений до державної машини, рука не здригнеться, коли постане питання, натискати на спусковий гачок чи ні. Або на «Rec» на камері. Це те ж саме, тільки від «Rec» на камері втрати більші. Від цього померло значно більше людей, ніж від конкретно взятого російського військового.

Ми з ними не домовимося. Не можна домовитися десь посередині. Бо ніхто не знає, де ця сере-дина. Точніше не так. Я знаю: це лінія державних кордонів. Це середина, по якій можемо домовитися. 

У них інша думка із цього приводу. Вони підуть настільки далеко, наскільки їм дозволять. Володимир Володимирович сам казав, що першу освіту здобув у дворах Пітера. Логіка та сама. Тому відповідь така:  неважливо, що вони думають. Важливо, в якому стані наші Збройні сили. 

Михайло КРИГЕЛЬ 

«Українська правда»

(Закінчення 

в наступному номері).