«Будь собою. Інші ролі вже зайняті»

Ці слова, сказані ірландським письменником Оскаром Уайльдом, якнайкраще визначають творчий шлях артистки Полтавської обласної філармонії, лауреата всеукраїнських і міжнародних конкурсів Катерини Юрченко. Нещодавно вона відзначила подвійний ювілей — свій власний і 30-річчя роботи в філармонії — виставою «Оскар Уайльд — принц парадокса». У цій роботі Катерина лишилася вірною собі — вийшла до глядачів із розмовою про вічне й завжди актуальне: як людина розуміє і сприймає світ, а світ — людину. Які цінності ставить на покутті кожен із нас: піднімається шляхом саморозвитку чи падає, порсаючись у плітках і засудженні інших. 

Під час вистави акторка розповідала про життєвий шлях Оскара Уайльда й читала його казку «Соловей і троянда». Голос Катерини — красивий, сильний, трохи низький і оксамитовий — грав усіма інтонаційними барвами й відтінками. Жодної невірної інтонації чи невиправданої паузи. І в рухах той же аскетизм — абсолютно без мішури. Майстриня розмовного жанру без зовнішніх ефектів має викликати будь-яку емоцію в душі слухача — зцілити, вбити, спопелити й відродити знову. Тільки словом. І Катерина Юрченко володіє цим даром сповна. 

Усі ці якості ювілярки ще краще відтінили виступи заслуженої артистки України, вокалістки Олени Шевченко, гіта-риста-віртуоза Олега Павленка, студентів кафедри хореографії Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка, учасників народного ансамблю сучасного балету «Марія» ПНПУ імені В. Г. Короленка  — Євгена Ляховича, Юлії Собяніної, Катерини Бурко, Олександри Писарєвої, майстерно вплетені у виставу режисером Світланою Кравченко і балетмейстером-постановником, доктором мистецтвознавства Мариною Погребняк. Загалом вийшла красива, цікава, інтелігентна й вражаюча історія, яка не відпускала глядачів ще довго й залишила після себе морально-філософський післясмак. Власне, це «фішка» Катерини Юрченко  — розбурхати душу й змусити глядачів думати. Її мистецтво — не ширвжиток, а справжня розкіш спілкування. Година естетики у світі, де події, картинки і люди змінюються занадто швидко й часто безглуздо. Звісно, після такого яскравого виступу захотілося поговорити з Катериною Юрченко більше, і я скористалася такою можливістю.

— Катерино, чому для свого ювілейного вечора ви обрали творчість і життя Оскара Уайльда — неоднозначної, хоча й цікавої особистості — і таку сумну його казку?

— Річ у тім, що я взагалі дуже рано почала читати серйозну літературу. А казки — це взагалі моя слабкість. Будь-які. Коли ще дівчинкою прочитала казку «Соловей і троянда» Оскара Уайльда, мене дуже вразила описана в ній глибина духовності й самопожертви. Народні казки відрізняються від художньої літератури. У них завжди зло покаране й усе закінчується добре. А в казці «Соловей і троянда» все інакше, і жертовність показана, можливо, навіть занадто реалістично. Мріяла поставити на сцені цю казку, ще коли навчалася на акторському відділенні Полтавського музичного училища імені М. В. Лисенка. Ми обговорювали цю ідею з нашим педагогом Єлизаветою Орловою, але так і не втілили її в життя. Чому зробила це тепер? Мабуть, час настав, та й обставини сприяли.

Під час локдауну артисти філармонії робили записи казок, читаючи їх, як на радіо. Твір можна було обирати на власний розсуд, і я сказала нашому режисеру Світлані Кравченко, що хочу взяти в роботу казку Уайльда. Вона відповіла: «Ого! Ну, спробуй!» Коли я зробила запис, багато колег були вражені почутим і почали пересилати цей запис одне одному. Люди говорили мені, що плакали, слухаючи «Солов’я і троянду». Я не очікувала такої реакції, адже то був просто запис — чисте читання. Зважаючи на такі відгуки, Світлана Кравченко запропонувала побудувати на цьому матеріалі мою ювілейну виставу. Звичайно, я погодилася.

Незважаючи на те, що твори Оскара Уайльда читала з дитинства й моїм улюбленим фільмом був «Зоряний хлопчик», біографії письменника я практично не знала. Коли ж ми зі Світланою Валентинівною заглибилися в неї, то були просто вражені парадоксальністю його життя. Багато фактів із біографії Оскара Уайльда викликали численні запитання, але глибина особистості вражала. Як говорив в однойменному фільмі Граф Каліостро: «Я зрозумів, що кохання — це готовність віддати, не замислюючись, життя за іншого». Так само і в Уайльда кожна його казка — це готовність віддати життя за іншого. Це мене дуже вразило років у 16 і відтоді жило в мені. І ось нарешті «вибухнуло», народилося й перевернуло все, ставши виставою «Оскар Уайльд — принц парадокса».

— Ви народилися в дуже творчій родині. Ваш батько — піаніст, легендарний директор Полтавської обласної філармонії, яку очолював 33 роки, народний артист України Герман Юрченко, мама — викладачка музичного училища імені М. В. Лисенка, музикознавець Елла Трусова. Тому те, що ви стали актрисою, не дивує, а от жанр, який обрали, нині доволі рідкісний. Ви мріяли про сцену з дитинства?

— У дитинстві в мене були дві улюблені професії — учитель і актриса. У вчительку я гралася, постійно виховуючи молодшого брата Антона. А у дворі ставила сценки з друзями. Вдома також влаштовувала вистави і змушувала батьків їх дивитися. А от коли вийшла на справжню сцену, то не закохатися в акторство просто не змогла.

— Закохалися просто з першого виходу?

— Не з першого… Уперше вийшла на сцену, коли мені було років 5. Винесла букет квітів Валентині Толкуновій, яка давала концерт у Полтаві. Пам’ятаю, що вона тоді залишила мене на сцені й почала співати «Носики-курносики». Я дуже розгубилася й злякалася, а потім співачка взяла мене на руки, і я вперше в житті побачила переповнений глядачами зал Міського Будинку культури. 

Усвідомлено вийшла на сцену в 11 років — грала Чарівницю у виставі «Таємниці чарівного цирку». У дитинстві в мене була яскрава книжка з цікавою казкою, написаною в ролях. Я її постійно перечитувала. Колись цю книжку в мене попросив тато, прочитав її й через деякий час запропонував мені зіграти Чарівницю на сцені, і я цьому дуже зраділа. Тато тоді дружив із Василем Ярмолою — керівником київського колективу «Цирк на сцені», і вони вирішили зробити спільний проєкт. Пам’ятаю, в той час я потрапила до лікарні, але настільки була захоплена перспективою виступати на сцені, що прямо в палаті вчила свою роль. У день прем’єри страшенно боялася вийти на сцену, а потім, коли зайшла за куліси, отримала на горіхи від тата. Він трохи посварив мене за те, що я виступала, опустивши очі додолу, пояснював, як має поводитися актриса. Після цієї критики заспокоїлася й уже робила все правильно.

— Ця вистава жила на сцені довго?

— Так. Вона користувалася популярністю, і ми об’їздили з нею майже всю Україну. Бувало, давали навіть по три—чотири виступи на день. Через гастролі доводилося пропускати заняття в школі, мені ставили «двійки», але нічого, пережила…

Вистава була популярною, і через багато років «Таємниці чарівного цирку» поставили вже в Полтавській обласній філармонії. Режисером був Герман Юрченко, а показували її на сцені Палацу дозвілля «Листопад». Пам’ятаю, тато запитав мене: «Ти гратимеш Чарівницю, чи твою роль комусь віддати?» Я тоді перебувала в декретній відпустці, і моєму синові виповнився лише рік. Але я сказала: «Що?! Я гратиму!», бо не в змозі була віддати свою роль із дитинства. Та вистава також мала великий успіх. Герман Юрійович залучив до участі в ній багатьох студентів, акторів, учасників танцювального ансамблю «Міленіум» під керівництвом Олени Таранцевої. Використовували найсучасніше світлове і звукове обладнання. Із часом вистава переросла у велику шоу-програму «12 місяців», а кілька її тодішніх учасників тепер працюють акторами в музично-драматичному театрі імені М. В. Гоголя.

— Напевне, граючи у виставі, ви почали більше цікавитися театром узагалі. Чи пам’ятаєте постановку або актора, які вас вразили в дитинстві?

— Так, мабуть, це було ще до мого виходу на сцену. Якось ми з батьками пішли на виставу «Марія Стюарт» любительського театру, і я побачила на сцені Королеву, яку грала відома радіоведуча Віра Чазова. Пам’ятаю, це було якесь божевільне й надзвичайно яскраве відчуття. Королева видалася мені божественною, я дуже довго ходила під враженням. Пізніше ми багато спілкувалися з Вірою Чазовою, вона вела концерти в філармонії, часто приходила на мої виступи. Хоча в ролі театральної актриси я бачила її лише раз у дитинстві, але запам’ятала на все життя.

— І все ж таки повернімося до вашого вибору жанру…

— Це відбулося не одразу. Навіть професійною актрисою я стала не з першої спроби… Батьки бачили в мені піаністку, тому після школи вступила до Полтавського музичного училища імені М. В. Лисенка. Там у мене по черзі викладали й мама, і тато. Вони продовжували займатися зі мною й удома. Я дуже вдячна їм за навчання, але відчувала, що це заняття не моє. Тож одного прекрасного дня написала відповідну заяву, принесла її мамі й залишила училище. Вдячна батькам, що вони мене зрозуміли й не стали ламати. А я пішла працювати до філармонії й жодного разу про це не пошкодувала.

Моїм першим учителем у професійній акторській професії бу-ла Світлана Долженко. Вона працювала режисером філармонії й на той час організувала групу «Веселі скоморохи», і ми робили вистави для дітей. Світлана Анатоліївна вивела мене вперше на сцену як професіонала.

Через кілька років я вступила на акторське відділення нашого музичного училища на курс Віктора Мірошніченка. Постановкою мови в нас займалася Єлизавета Орлова. Вважаю її одним із найвидатніших майстрів нашого часу. Вона виховала цілу плеяду чудових акторів. Із нашого курсу майже всі залишилися у професії: хто в кіно знімається, хто викладає, хто працює в філармонії чи театрі. Дуже вдячна й низько вклоняюся Лізі Петрівні (так ми її називали) за навчання, за те, що сварила, змушувала працювати. Саме тоді я й зрозуміла, що читання мені ближче, хоча це теж акторство. Як говорить відомий звукорежисер Леонід Сорокін, розмовний жанр — найскладніший, бо тут прикритися нічим. І це правда. Тож моєю дипломною виставою стала «Маруся Чурай» за поемою Ліни Костенко, де я працювала одна — як читець.

— Мене завжди вражало, як можна запам’ятати такі «кілометри» тексту. Адже «Маруся Чурай» — це ціла поема. Або остання ваша робота, у якій ви напам’ять читаєте казку «Соловей і троянда»…

— Мій найстрашніший сон — забути текст. Перед виходом на сцену завжди охоплює страшенна паніка, тож треба оволодіти емоціями. Одного разу під час виступу в Києві перед самісіньким виходом на сцену зрозуміла, що абсолютно не пам’ятаю тексту. Стояла, немов чистий аркуш паперу. Тоді мене просто виштовхали на сцену, але, дякувати Богові, доки дійшла до мікрофона, все згадала.

— А в читців не буває суфлерів?

— Ні. Звичайно, великі тексти вчити непросто. Особливо коли автор геній і має свій стиль, обороти, чудові описання природи чи почуттів. Мало того, що все це треба запам’ятати, його ж іще треба пережити. Щоб емоції, як говорила Єлизавета Орлова, ішли від кінчиків пальців ніг через усе тіло й виходили через рот. Отак має відбуватися читання. 

— Чи не думали про те, щоб самій стати режисером своїх вистав?

— Ні, я можу подати ідею, але режисура — це не моє, боюся не впоратися. Та й, можливо, потреби немає. Я завжди працювала з чудовими режисерами — Єлизаветою Орловою, Світланою Долженко, а останні понад десять років — зі Світланою Кравченко. Кожен режисер привносить щось своє, що дає величезний досвід і постійний розвиток. Розвиток — це дуже важливо, адже ти ростеш із кожним номером. Навіть маленький вірш Ліни Костенко, моєї улюбленої поетеси, — це міні-вистава. Пам’ятаю, для одного вечора готувала п’ять її творів. То були маленькі вірші, але я працювала над ними тижні  три. Бо в кожного вірша своя форма, тож має бути і свій підхід. У процесі завжди треба прочитати про автора, щоб зрозуміти, чим він живе, що йому близьке й чому він написав так, а не інакше. Та й сама ж ти протягом життя змінюєшся. Наприклад, «Марусю Чурай» я нині читаю вже зовсім по-іншому, ніж у дипломній виставі. Бо маю вже життєвий досвід і багато речей розумію глибше.

— Кому першому показуєте свою нову роботу, і чия думка для вас важлива?

— Зараз працюємо переважно зі Світланою Кравченко, тож багато чого обговорюємо з нею, можемо зателефонувати одна одній о 12-й годині ночі. Буває, іду на роботу й думаю, що маю гарну ідею й зараз розповім її Світлані Валентинівні. Прихожу, а вона мені озвучує мою ж ідею. 

Коли в мене виникають великі муки творчості, я саджаю перед собою маму і прошу її мене послухати. Вона запитує, чи зупиняти мене. Я говорю, що, звісно, зупиняти — і тут починається: там я паузи не витримала, там не протягла, тут треба фортіссімо… Мама часто починає говорити музичними термінами. Так що працюємо всі.

— Який сказаний глядачами комплімент чи оцінка вашої праці запам’яталися найбільше?  

— Колись давно, після збірного концерту на стадіоні, до мене підійшла дуже літня жінка й подарувала іконку. Сказала: «Вибачте, що вона така, але я хочу, щоб вона була у вас». Я подякувала, ми з нею обійнялися, а потім я роздивилася цю іконку. На дерев’яній дощечці гвіздочками була прибита картинка, намальована в 1906 році. Я досі її бережу.

Величезним компліментом вважаю слова вчительки сина після перегляду моєї вистави «Голгофа». Молода жінка сказала: «Після вашої вистави у мене перевернувся увесь світ. Я зробила таку внутрішню переоцінку, якої сама від себе не очікувала». Ось така оцінка для мене найважливіша. Бо коли мене хвалять, то я не знаю, як на це реагувати, лише ніяковію. Психологи говорять, що це неправильно, але в мене так. Навіть коли після виступу глядачі знову викликають аплодисментами на сцену, то з-за лаштунків мене завжди практично виштовхують…

— Нетипова реакція як для актора, звісно. А хто ваш найбільш вдячний глядач?

— В принципі, вся публіка вдячна. Але особливо мене розчулює наша інтелігенція, котра сформувалася ще в ХХ столітті. Це та опора, на якій завжди трималася духовність Полтави. Чутливими глядачами є діти, але не всі. Полтавські — слухають не-уважно, а от у районах сприймають слово набагато краще. У мене є програма «Душа Полтавщини», де я читаю доволі серйозні твори Володимира Короленка, Івана Котляревського, Миколи Гоголя, Остапа Вишні. Завжди вражає, яка тиша залягає в залі, коли діти слухають уривок зі «Сліпого музиканта». Дуже складний, філософський твір, але вони розуміють.

— А як ви ставитеся до «стендаперів»?

— Я ними захоплююся. Звичайно, тільки хорошими. Думаю, із цим даром треба народитися, у мене так не вийде ніколи. Я більше спеціаліст із трагедії… Стендап  — нова течія, яка стрімко розвивається. Мені навіть говорили: якщо хочеш мати класний сучасний номер, то варто звернутися до «стендаперів», щоб вони написали. Можливо…

— На вашій виставі «Оскар Уайльд — принц парадокса» було чимало молоді. Чи довелося вам почути їхню оцінку побаченого?

— Так, наприклад, одна молода людина сказала: «Це мій формат!» Для мене це високий комплімент. Завжди запитую в сина, що він думає про ту чи іншу мою роботу. Він завжди відповідає чесно. От про «Солов’я…» сказав, що це сучасно.

— Знаю, що ви завжди перебуваєте в творчому пошуку. Що маєте у планах?

— Хочеться зробити дуже багато. «Бігаючи» по сайтах в Інтернеті, завжди вишукую цікавих сучасних авторів. Наприклад, відкриттям для мене стала Слава Світова. Вона пише мініатюри на 1—2 хвилини, але вони так зачіпають… Поки що збираю твори молодих авторів, вважаю, що вони достойні, аби їх знали. Є в мене номер, який «лежить у шухляді» понад 20 років. Колись це була газетна стаття про кошеня, яке розтерзали собаки. Насправді ж ця розповідь про людей. Цей номер важкий, хтось плакав після нього й запитував: що можна взагалі прочитати після нього? А я думаю, можливо, це треба читати дітям, котрі створюють булінг, можуть забити камінням чаплю заради розваги. Міркую ще над цим… У планах також проєкт із камерним оркестром філармонії — «Казка про маленького Моцарта». Це музична вистава для дітей і батьків, у якій порушуються теми духовності. 

— Якщо підсумувати, можна зробити висновок, що всі ваші наявні проєкти й ті, які тільки плануєте, спрямовані на підвищення духовного розвитку людини.

— Тільки так. От ви запитували про оцінку моєї роботи, яка запам’яталася. Розкажу ще про одну. Практично перед кожною виставою я прошу благословення в церкві. Дуже переживала, чи правильно вчиняю, приступаючи до вистави «Відьма». Тоді отець Анатолій, прочитавши сценарій, сказав мені, що той матеріал, з яким я працюю, допомагає людям прийти до церкви. Справді, усе, що я говорю зі сцени, націлене на розуміння кожним того, що ти — людина.

Оксана КЛОЧКО

«Вечірня Полтава»

Фото Олександра РОЗУМА