Крим моєї України

Цього року Кремль провів на території тимчасово окупованої ним української АР Крим чергові незаконні вибори до органів місцевої влади. Це обурило не лише жителів нашої держави, а й світову громадськість. Про Крим, його недавню історію та сучасну дійсність і йдеться в пропонованому уривку з однойменної поеми.

 

Мій друг 

Родом з Криму, 

І в цьому вся суть.

Та вже стільки років 

Незрадно несуть

Весною йому журавлі 

Лиш привіти 

Із краю отецького. 

Але радіти 

 

Привітам отим 

Зараз сили нема,

Бо нинішній Крим — 

Це велика тюрма,

Де править агресор 

З обличчям кремлівським,

Де нищать татарське усе 

Й українське.

 

Отож і мене  

Обсідає жура,

І думи важенні, немовби гора…

Напружую  знову чоло своє 

Зболене:

Чому-бо так сталося? 

Ким це дозволене?

 

Крим, Лівадія, 1921 рік 

Задивились

Мрійні кипариси

На сади і парки голубі…

Й постають рядки 

Жахливих чисел:

Скільки доль 

Промчало в бій тоді?

 

Десять тисяч 

Впали головою

За комуну, за новітній Крим…

Та по трупах твердою ходою

Йшли «совіти» 

Крізь вогонь і дим.

 

І тепер, коли немає пана

І не чути громів і пожеж,

Їдуть в Крим обдурені селяни:

«Звідти 

Вже ніхто не прожене.

 

Житимуть 

У царському палаці,

Згадуючи зрідка про село…»

Та змозолені від плуга пальці

Знов хрестом  

Лягають  на чоло.

 

Бо панів 

Неначебто й немає,

Але нова каторга — колгосп.

Й комісари все щось затівають,

Все мудрують, 

Щоб  в тюрму когось…

 

Крим, Джанкой, 1933 рік

 

Потяг став, видихаючи пару,

І  сіпнувся ланцюг солдатів.

«Брати всіх, хто катається даром», —

Наказав командир пихатий.

 

І побігла триклята година

До пошарпаних геть вагонів.

Хтось  прицупив довгущу драбину,

Щоби легше здиратись вгору.

 

Їх  уже із дахів забирають,

Пасажирів, бідою вбитих,

Б’ють, штовхають 

І ще брудно лають…

«У підвал їх!» — луна сердите.

 

Ну, а потім 

Отой же пихатий

Поділився з місцевим «тузом»:

«Звикли жити вкраїнці багато,

Їсти й пити щодня від пуза.

 

Їм колгоспний прогрес — 

Що той дідько:

Геть бунтують «хохли». Тож і ми

В тундру їх, у Сибір… 

Й дуже рідко

Хтось сховатись зумів 

Від тюрми.

 

Тепер 

Голод наслали повсюдний —

Поздихають нехай, 

Щоб знали,

Як вождю не коритись, 

Облудні

Виголошувать ідеали.

Голод, смерть у них, 

То «хохли» — у Крим.

«Порятуй нас!» — благають Бога.

Не втекти, 

Не сховатись від помсти їм —

Переловимо всіх до ‘дного».

 

Москва, Кремль, 1944 рік

 

У кремлівських 

Важких кабінетах

Сушать голови сиві дядьки:

«Його славить сьогодні уся планета,

Бо погнав 

Геть фашиста таки.

 

Та, хоч Сталін упертої вдачі,

В сорок першому дуже злякавсь —

Аж два тижні просидів на дачі

Й до народу, бач, не обізвавсь. 

 

А фашист 

Плюндрував Україну,

Білорусь, до Москви аж діставсь.

Хто тепер відповість за руїну?

Ну не вождь же, 

Хоча він і вс…сь?!.»

 

І придумали сивоголові:

«Так, втікали ми — 

Зрада ж бо скрізь.

Продалися лихим людоловам

І «хохли», й інгуші якісь.

 

Окупантам 

Служила завзято

Й татарва — 

Витвір лютих  звірюк.

Полягло комуністів багато

Від їх підлих 

Скривавлених рук.

 

Отож 

Зрадників всіх треба нині

В Казахстан, у Сибір відігнать.

Хай подохнуть отам, 

Кляті свині.

Ну, а інші… 

Урок будуть мать».

 

Хтось обмовився тут: 

«Як же можна,

Щоб народ ввесь?.. 

Побійтесь Бога!..»

Не сприймалась незгода кожна,

І чекала сумна дорога…

 

Крим, Бахчисарай, 

1944 рік

 

Ніч 

Розбуркали реви моторів,

Метушня й переляканий плач.

«Поспішай, поки темно надворі!» —

Кинув ротному владний вусач.

 

І забігали «енкаведисти»:

Всіх хапали — жінок і дітей.

Тож неслись «студебекери» містом,

Вщерть заповнені горем людей.

 

«Це за що? 

Я ж на фронті… Ось рана… 

Ордени і медалі… Поглянь!..»

А його волокли, як барана

І не слухали тих умовлянь.

 

А його волокли. 

Хіба ‘дного?..

Сотні тисяч забрали в ту ніч.

І не в поміч молитви до Бога,

Не в рятунок знесилена річ.

 

Ну, а далі — вонючі вагони,

Ну, а далі — казахські степи

І пустелі азійські, і зони…

Хочеш вижити — дочовпи!

 

Так 

Залишився Крим без татарів —

Основного коріння свого.

А на те, що дісталося даром,

Налетіли… Й давай хто кого.

 

Тисячі поселенців з Росії

В Крим рвонули, бо житло є там.

Більшість тут назавжди і осіли.

Ну, а решта…

А ну їх к бісам!

 

Москва, Кремль, 1954 рік

 

Як Хрущов 

Повернувся з Криму,

То зібрав він Політбюро:

«Я гадаю: наступну зиму

Крим сьогодні вже запоров.

 

На татарів нема надії —

На засланні конають дні.

А хто ще так трудитись вміє?

Хто, питаю, скажіть мені?!.

 

Поселенці з Росії, може,

Й непогані як люди. Втім,

П’ють сивуху вони безбожно…

А в роботі хоч хто спотів?

 

Вони з Півночі, риболови…

Що пшениця, що виноград —

Для них зовсім чужинське слово,

Як для нас… авокадний сад...

 

Ні кормів для худоби досі,

Ні корівників тут нема.

Натерпілися вволю. Досить!

Треба рішення нам приймать.

 

Кримську область, 

Хоч це й нелегко,

Передати в УРСР.

Київ поруч, Москва — далеко.

Кому ж краще вестись тепер?»

 

Як сказали, 

То так зробили.

Всесоюзна Верховна Рада —

Ця найвища в державі влада —

Одностайно проголосила:

 

Кримська область уся 

Віднині 

Підпорядковується 

Україні.

 

Київ, ВДНГ, 1964 рік

 

«Десять років 

Лише минуло,

А як Крим помітно розцвів:

Заквітчався кільцем аулів,

Шумом цитрусових садів…

 

Добре родить тепер 

Пшениця,

Виноград гне лозу до ніг,

І на фермах все, як годиться,

І асфальт на дороги ліг...», —

 

Говорили отак ось люди,

Оглядаючи  ВДНГ.

Й розливалася радість всюди

За відсотки значні й кг. 

 

За міста, 

Що в садах втонули,

За курорти, небес блакить…

«А вода тепер, мабуть чули,

Із Дніпра аж у Крим біжить».

 

Так, добряче тут українці

Потрудились (всі інші — теж!) —

І направлені, й добровольці…

Дяка наша за це — без меж!

 

Шана наша 

Усім кримчанам

За характер, що день у день...

Тому й долю ясну  вквітчали

Ордени і любов людей!

 

Крим, Севастополь, 

1976 рік

 

Чорне море і гучний прибій.

Величаве історичне місто.

В сорок першім — вирішальний бій

Із жахітним нелюдом —

Фашистом.

 

Оборона, Севастополь, Крим —

Українців героїчна слава.

Мов косою, фронт людей косив,

Але встояли матроські лави.

 

Височіє ген Сапун-гора,

Промовляє в часі діорама…

Це минуле вийшло на-гора,

Щоб прикрити незагойні рани.

 

Тридцять п’ять минуло із тих пір,

Але біль в душі не затихає —

Серед жовтих піль і Кримських гір

Пам’яттю незрадною витає…

 

 

Крим, Сімферополь, 

1991 рік

 

Це омріяне слово «свобода»…

Хто устоїть під чаром його?!.

На майдані вже стільки народу,

І у серці — бентеги  вогонь.

 

«Незалежність!» — 

Лунає з трибуни.

«Україна!» — 

Весь натовп гучить.

Ну, а серпень — мерщій на парсуни

Й у прозорість серпневу мчить.

Ейфорія так швидко минає…

За роботу вже братися час!

Але як? Дуже мало хто знає.

Хоч крикливих — ого поміж нас.

 

«Крим — російський!» — 

Пищать маргінали. —

Українським газетам — не буть!» 

Чи вони тоді, в серпні, дрімали?

Чи горілку дудлили? Мабуть.

 

А можливо, тоді ще вказівки

Із Кремля не було…

«Нє пущать! — 

В підворіттях відлунило гінко. —

Нєсогласниє єсть? Замолчать!»

 

Але ні, не замовкли вкраїнці.

Це й позбавило Крим наш лещат,

Що вготовили браття-чужинці,

Котрі й досі про дружбу лящать.

 

На бік правди ступили й татари,

Повертаючись знову у Крим:

Кожен з них стільки років он марив

Про Вітчизни священної дим.

 

Разом Крим 

І відстояли кримці,

Разом мріяли йти до висот

І татари нові, й українці…

До небачених досі красот!

 

Хоч не все удалося одразу:

Доля в шкіл і у ЗМІ, бач, одна — 

Лиш російські.

За це іншим разом

Ми поплатимося сповна.

 

Київ, майдан Незалежності, 2013 рік

 

Аж дванадцять  років 

Пробігло

З пір, коли український люд

Зруйнував більшовицьке лігво

Й скасував підневільний труд.

 

А натомість — свобода слова,

Всіх зібрань, віросповідань...

Оживає вкраїнська мова,

Долям бачиться світла даль.

 

Та плететься тихенько слідом

Комунізму примарна тінь.

І від цього постійні біди —

Дилетанство і… просто лінь.

 

Обираємо президентів,

Сподіваємось, а вони 

То кремлівських спецслужб  агенти,

То нездари і брехуни.

Зброю ядерну нашу скопом

Московитам передали,

Вслід за нею — і флот військовий…

А де, скажете, ми були?

 

Де? Збирали гучні Майдани.

Там протести й «Бандитів — геть!»,

Та і дні, й місяці минали,

А без змін все — хоч круть, хоч верть.

 

Лиш останній Майдан, здається,

Сколихнув не на жарт весь світ.

Чи ж хто думав, що кров проллється,

Що керманич  у нас — бандит?

 

Кримський «Беркут» — 

Його це зброя.

А донецький крутий спецназ?

Вони вбивці, а не герої,

Не відвага вела їх — сказ.

 

Та були тоді на Майдані

І герої справжні таки.

Не начальством високим  гнані —

Добровільно йшли юнаки,

 

Українці, татари, руські,

З Краснодара, із Сак, з Орла

Йшли, щоб волі не сохли русла,

Україна щоби цвіла!

 

Шана наша, уклін калини

Будуть з ними довічно йти.

А ще — усміх ясний Вкраїни

Й небайдужі в біді світи.

 

Крим, Ялта, 2014 рік

 

А Ялту любив я у всі пори року:

Привітна, ласкава, як сонце, ясна,

Грайливо щораз нарум’янює щоки…

А в серці збентеженім — 

Вічна весна!

 

А це несподівано — кліп на екрані.

Як завше — сади, та на обрії — він,

Есмінець.

Курсує в ранковім тумані,

І жерла гармат, і неспокою дзвін.

 

За ним…

Та там ціла військова армада!

Радари й нагострені стріли ракет…

А сонце то сходить, то в гавані пада,

І хвиля примірює срібний жакет…

 

В чім річ?

Та здогадуюсь.

В будні скорботні,

Як друзів втрачали у лютій борні

Й ховали героїв з Небесної сотні,

То й задум зродився 

В кремлівськім багні:

 

«Допоки ви чубитесь, 

Ми потихеньку

В Криму розташуємо вірні війська.

А ви там співайте: 

«Загинь, вороженьку!» —

Це вас вже чекає година гірка».

 

Сказали — зробили. 

Вже й п’ята колона,

Покинувши щілини темні, іде.

Обсівшись жінками і дітьми, загони

Солдатів РФ за собою веде. 

 

«Нехай тільки спробують 

В натовп стріляти! —

Це Путін-агресор лякає з ТБ. —

За натовпом 

Наші крокують солдати.

Та ми оселедці вам так наскубем...»

 

Солдати, щоправда, 

Мов з іншої каші —

Погони відсутні, шевронів нема…

Але якщо Путін підтвердив: 

«Це наші», 

То сумнів ніякий уже не дійма.

 

А натовпи 

Стяги оно розгортають,

Російські, звичайно, у наступ ідуть,

Оточують військо вкраїнське, 

Бо знають:

Солдатам стріляти по них не дадуть.

 

Ось так 

Захопили приміщення влади,

Військові частини, ТБ і… тюрму…

І танки на вулицях, п’яні рулади…

Й не лише у Ялті, а скрізь у Криму. 

 

Сприяло 

Успішній московській розробці

І те, що без зверхників був тоді край:

Із Києва 

Жодних наказів для хлопців…

А ось шпигунам і перевертням — 

Рай.

 

Р. S.

 

Оце  вам і підсумок: 

Майже шість років

Росія утримує Крим у лабетах своїх.

Весь світ у тривозі. 

Рішучих же  кроків

Не роблять ні Штати чомусь, 

Ні Європа, на гріх.

 

Так, санкції є. 

Та вони не лякають

Занадто вже Путіна-варвара. 

Бо незначні.

Отож і татари безслідно зникають,

Отож і облави, й арешти, 

І справи гучні.

 

«Саджають за що?» — 

Запитаєте, може.

За прапор вкраїнський, 

Невчасно підсолений жарт…

Порядки в Криму 

На фашистські так схожі —

Неначебто досі 

Панує тут Гітлерів гарт. 

 

А Путін некараний, 

Ой, нахабніє…

Тепер вже Донбас 

Волоцюзі такому давай!

Від хати до хати смертями тут віє,

І тоне у крові 

Донецький залюблений край…

 

Заводи і шахти — 

Усе зруйнували,

А Крим он під базу військову 

Планують віддать…

І це ще не все.

Бо їм мало і мало…

Чорти б вас побрали

Й… лиху ненажерливу мать!

 

Та хочеться

Злочини ті приховати.

То й вибори 

Осьдечки вам, критикани, в Криму…

Але в очі виборцям — 

Он автомати,

І «ворони чорні» за рогом, 

І шлях у тюрму. 

 

Чи є в України 

Якась перспектива?

Звичайно. 

Але лиш тоді, 

Як згуртується світ

І візьме Росію цупкенько за гриву,

І змусить зійти 

З войовничо-загарбних орбіт.

 

Та нам і самим 

Слід триматися купи,

Реформи проводити, 

Військо надійне кувать…

Інакше наб’ють нам і пики, і дупи,

Не спуститься з неба 

Господня ясна благодать.

 

Михайло ЛЮБИВИЙ

м. Полтава