Поет Іван Хоменко та його «Марина Чурай»

Ліна Костенко у своєму романі у віршах зазначає, що документальні свідчення про Марусю Чурай зникли ще в давнину, під час пожежі, яка сталася в Полтаві. Але є й інші версія. Будучи студентом факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, Микола Цивірко розповідав, як у 1970-х роках побував на екскурсії в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР, де й дізнався, що в післямові першого видання книги «Дівчина з легенди» (1967 р.), упорядником якої є Леонід Кауфман, наведено текст вироку полтавського суду щодо Марини Чурай, яка отруїла козака Григорія Бобренка й мала бути покарана. Цей документ виявив у бібліотеці АН УРСР український поет Іван Хоменко, автор драматичної поеми «Марина Чурай» (1967 р.). Невдовзі до рук Миколи Цивірка потрапило друге видання книги «Дівчина з легенди» (1974 р.)  цього ж Леоніда Кауфмана, в якому тексту вироку вже не було.

У Центральній науковій бібліотеці, а можливо, й не тільки в бібліотеці Леоніда Кауфмана переконали, що Іван Хоменко нічого не знаходив. Виходить, два поважні діячі нашої культури виявилися, м’яко кажучи, присоромленими. А пересічні українці досі сушать голову: а чи був хлопчик, чи то пак документ? Чи маємо ми право ставити під сумнів репутацію поета Івана Хоменка та музикознавця Леоніда Кауфмана й відкидати вірогідність того, що пергамент із вироком усе-таки існував, але міг згоріти разом з іншими унікальними пам’ятками бібліотеки у травні 1964 року? А може, письмова згадка про легендарну українську поетесу муляла очі радянським ідеологам? Візьмімо книги з історії України. Чи не кожній із них свого часу дали таку оцінку: застаріла, буржуазно-націоналістична, ідейно шкідлива, ворожа до радянського ладу. Мабуть, переглядаючи ці видання, «кадебісти» шаленіли від однієї думки, що все це зберігається в офіційних бібліотеках і принаймні теоретично доступне читачам.

І от 24 травня 1964 року була підпалена Центральна наукова бібліотека Академії наук УРСР. Підпал був здійснений у багатьох місцях, на різних поверхах багатоповерхового приміщення. За цим стояла якась могутня невидима сила, яка ставила за мету знищення бібліотеки? Так! Ця сила не є і не має бути утаємниченою. Це КДБ СРСР.

Першою о 6.00 пожежу ви-явила прибиральниця. Вона побачила на підлозі в одній із зал бібліотеки непритомного чоловіка, котрого добре знала, а також другого — незнайомця, який, помітивши її, поспішив вистрибнути у вікно. Так жінка розповідала правоохоронцям, які намагалися розкрити злочин по свіжих слідах. Але дуже швидко її змусили змінити свідчення. І в подальшому, зокрема й на суді прибиральниця говорила лише про одного чоловіка. Незнайомця наче й не було. Найімовірніше, перед судом вона пройшла «інструктаж» у кабінетах КДБ. Із бібліотекарів та інших причетних взяли підписку про те, що вони не патякатимуть зайвого.

Пожежу гасили майже три доби. Під час неї загинули зокрема архівні документи, книги й рукописи з розділу україністики, була спалена і святая святих — картотека україністики, яка принаймні дала б змогу встановити, що саме ми втратили безповоротно в полум’ї страшної пожежі, а що можна відновити. Найімовірніше, у цьому полум’ї згорів і документ, що стосується Марусі Чурай, який виявив свого часу український поет Іван Хоменко. 

Відзначаючи 395 років від народження Марусі (Марії Гордіївни) Чурай (1625—1653 рр.), легендарної української народної піснярки, творця низки пісень, що стали народними (згадана річниця припадає на цей рік), як тут не згадати Івана Хоменка, котрий у своїй творчості зобразив величну постать славнозвісної українки. Саме він збагатив українську драматургію поемою «Марина Чурай». Поет не був у Полтаві, але його духовна сув’язь із нашим містом присутня у згаданій драматичній поемі. Цьому сприяло вивчення матеріалів і творів про Марусю Чурай, документів про історичне минуле По-лтави. Мабуть, мало хто з полтавців знає про Івана Хоменка, тож про цього поета та його твір і йтиметься далі. 

Іван Хоменко народився 29 вересня 1919 року в селі Зеленому Петрівського району Кіровоградщини. Після закінчення Дніпропетровського театрального училища в 1938 році працював актором у Криворізькому драмтеатрі. Воював на фронтах Другої світової війни. У 1949 році, коли поет викладав у Веселотернівському інтернаті, його звинуватили в українському націоналізмі й засудили до 25 років ув’язнення. Термін він відбував на вугільних шахтах Караганди. Там зустрівся з Олесем Бердником, який пізніше згадував: «Іван розповідав, як його близько двох років тримали в табірному «дурдомі», забороняючи писати вірші. Він знайшов вихід: писав милом на матраці, вивчав напам’ять, стирав і знову писав. Так була створена поема «Богдан Хмельницький» (із десяток тисяч рядків)».

Повернутися в 1956 році з таборів на волю Іванові Хоменку допоміг Микола Бажан, який був тоді авторитетом в офіційних державних колах: жив і працював у Києві, був членом Спілки письменників України. Рекомендації до письменницької спілки Хоменкові дали Володимир Сосюра й Федір Ісаєв.

Та незабаром, коли в 1957 році Іван Хоменко лікувався у Трускавці, його знову заарештовують. Після року й місяця «відсидки» в Бутирці поета взяв на поруки Максим Рильський. За 10 років письменницької діяльності Іван Хоменко видав 16 книжок поезій, драм, казок та інших творів для дітей.

Тепер, коли про Марусю Чурай написано не один художній твір, єдиної думки про героїню в дослідників української літератури, музики, фольклору все ж немає. Чи існувала насправді Маруся Чурай, чи це тільки прекрасна легенда? Попри все, образ Марусі, реальний чи вигаданий, житиме вічно, як любов до Вітчизни, як наша народна пісня. Драматична поема «Марина Чурай», що побачила світ у 1967 році в Київському видавництві «Молодь» тиражем 6 тисяч примірників, стала вершиною творчості Івана Хоменка. Існує припущення, що, працюючи над цією драматичною поемою, серед матеріалів козацького законодавства XV—XVII століть, які зберігалися в Центральній науковій бібліотеці Академії наук України, Хоменко знайшов чи не єдиний папір із вироком полтавській піснетворці. 

Поет змалював Марину, її коханого Гриця, матір Горпину, козаків Северина та Івана Остряниць, а також усе барвисте полюддя середини XVII століття в благословенній Полтаві, з якою пов’язані легенди та перекази про Марусю. Літературо-знавець Степан Крижанівсь-кий, подаючи характеристику головного образу драми «Марина Чурай», зазначає: «Народні пісні писав не весь народ загалом, а окремі обдаровані особи, народ лише шліфував ними створене, і тому особа Марини видається далеко не міфічною, а такою, якою могла бути в житті. Тож частина приписуваних їй пісень справді могла належати першій українській поетесі, прообразу Наталки Полтавки — Марусі Богуславці — та багатьох героїчних дівчат нашого народу».

Драматична поема Івана Хоменка стала вдячним матеріалом для створення сценічного образу Марусі Чурай. За його інсценізацію взялися кілька театрів. Уперше поетична драма Івана Хоменка «Марина Чурай»  поставлена в 1967 році у Кримському українському музично-драматичному театрі з ініціативи його тодішнього директора Г. Стефурчука (режисер — Євген Бойко). Роль Марини виконала артистка Жанна Фадєєва. 

«Марина Чурай» стала останнім твором Івана Хоменка, який побачив світ за його життя. То була лебедина пісня поета-страдника. Можна сказати, що він мав безглузду смерть. «У приміщенні видавництва «Радянська Україна» йому раптом стало зле. Медсестра в місцевому медпункті зробила «укол від серця», і сталася якась реакція несумісності. Іван одразу ж помер. Це було в 1968 році, незадовго до його 50-річчя», — писав Степан Крижанівський.

Добру пам’ять про Івана Хоменка залишив криворізький письменник і краєзнавець Григорій Гусейнов, написавши про нього великий нарис «Я тільки колосок на ниві…» (1993 р.), де мовиться і про віршовану драму «Марина Чурай». Автор цього матеріалу був знайомий із криворізьким художником-графіком Борисом Куновським, котрий родом із того ж села Зелене, що й Іван Хоменко. Більше того, вони товаришували, і поет якось читав художникові уривки зі своєї драми «Марина Чурай». Із цього приводу наведу невеличкий спогад Куновського: «Коли він читав іще в начерках свою «Марину Чурай», то сам так хвилювався, переживав, проймався образами, що його навдивовижу гарні очі ставали вологими, а горло стискували спазми. Мене це так вразило, що я йому твердо пообіцяв намалювати портрет Марини Чурай». На знак поваги до свого земляка Борис Павлович вигравіював екслібрис, на якому зобразив портрет Івана Хоменка, а нижче — незгасимий образ Марусі Чурай.

Валентин САКУН,

краєзнавець