Така багатолика Кліо

Своєрідною богинею можна назвати музу історії Кліо. За уявленням давніх греків, вона являла собою вродливу молоду жінку зі згортком пергаменту в руках. Її призначення — дарувати здобуту предками славу нащадкам, надихати їх на нові величні звершення. Однак у неї, як і в інших муз, були підступні суперниці — пієри. І замість цієї привабливої красуні вони часто з’являлися людям в образах різних птахів — таких, як сорока, вертишийка, зеленушка, качка й навіть драконіда.

І хоч це казка, але вельми мудра — як мовиться, і теперішнім добрим молодцям урок. Хоч нині і прийнято вважати історію на-укою, але, погодьтеся, якась вона особлива, зовсім несхожа на інші. Як у науки в неї мають бути грунтовно досліджені вченими й перевірені на практиці тверді закони, правила, постулати чи аксіоми. Як, приміром, закон Ома у фізиці, теорема Піфагора в геометрії й тому подібне. І діють вони однаково всюди, незалежно від політичних, релігійних чи національних особливостей. Однак у 193 державах, які нині налічуються у світі, а також у багатьох інших суспільних утвореннях здебільшого панує суто своє, часто зовсім відмінне трактування минулого, відсутні якісь спільні основні положення й закономірності. Та навіть роки, в яких нині доводиться жити, різні, не водночас починаються. Для одних народів — у січні, для других — у лютому, для третіх — у березні, для четвертих — аж у вересні. І, мабуть, кожного місяця хтось та відзначає новорічне свято, бо відомо 65 календарів, які мали поширення на планеті. 

Яскрава ілюстрація — Корея. Її єдиний народ розділений на дві частини з різко протилежними політичними устроями. Держава на півдні функціонує в основному на засадах західноєвропейської демократії. А північна КНДР будує варіант комунізму, що більше схожий на концтабір, де коменданти походять з однієї сім’ї Кімів. Ті й запровадили в країні свою релігію чучхе. Відповідно, й історія там «чучхонута», має навіть власний календар, який починається з 1912 року — часу народження «сонцесяйного вождя» Кім Ір Сена. 

Подібні обставини самі собою наштовхують на висновок, що історія — не наука, а система поглядів на минуле, яка панує в тому або іншому соціумі чи країні. Тому й Кліо скрізь здебільшого постає в зовсім різному вигляді, часто не вельми привабливому.

Одна з особливостей (її можна класифікувати навіть як загальну закономірність) — постійна мінливість. За доказами не будемо далеко ходити, їх можна знайти дуже багато в тій історії, яка раніше  вивчалася в наших школах чи інститутах та  настійно пропагувалася в засобах масової інформації. 

Так, у Російській імперії запорукою всіх її звершень і добробуту населення вважалося царське самодержавство. А вже в Радянському Союзі воно трактувалося як панування лютих тиранів, експлуататорів, уособлення віджилих феодальних відносин. Рушієм суспільного розвитку визначалася класова боротьба, яка в підсумку призводить до найсправедливішого комуністичного ладу, будівництво якого успішно і здійснювала комуністична партія. Та коли була повалена її диктатура й розпався СРСР, то зникли й погляди на класову боротьбу, комунізм, якого не тільки не могло бути в майбутньому, але й ніколи не існувало навіть в общинах первісних мисливців. 

Радянські роки також можуть бути зразком швидких змін оцінок минулого, тобто прискореного переписування історії. Так, певний час деякі державні діячі «найпередовішої в світі Країни Рад» славилися як видатні революціонери, творці нової держави, де вперше в світі переміг пролетаріат. Але потім вони враз перетворювалися на ворогів народу, шпигунів кількох імперіалістичних країн. Лев Троцький, Лев Каменєв, Григорій Зінов’єв, Микола Бухарін, Генріх Ягода, Микола Єжов, Лаврентій Берія… — як то кажуть, ім’я їм — легіон. Їхні прізвища доводилося раз у раз замазувати чорнилом у підручниках історії, книжках, газетних підшивках. Доцільно також принагідно згадати, що за 45 післявоєнних радянських років кілька разів переписували історію Другої світової війни, в ній уславлювали ролі то Йосипа Сталіна, то Микити Хрущова з Георгієм Жуковим, то Леоніда Брежнєва.

Іще варто звернути увагу на те, що Кліо — це жінка, яка дуже полюбляє прикраси, косметику, вишукане вбрання. Тільки в історичній реальності вони здебільшого виступають як замовчування неприємних подій, перекручування фактів, вигадки або й відверта брехня. Правда, для благороднішого науковоподібного звучання їх називають міфами. Таких творінь хтозна скільки в будь-якій історії. Але особливо повниться ними найбільш знана нами минувшина Російської та радянської імперій. Типовий зразок — Невська битва зі шведами та Льодове побоїще з лівонськими псами-лицарями, які прославлялися як події великого значення, що зупинили навали шведських та німецьких загарбників. Насправді ж то були незначні сутички, зовсім не згадані в хроніках сусідніх держав. А князь Олександр Невський — не видатний полководець, а покірний прислужник ханів Золотої Орди. Подібна ж ситуація й щодо Куликовської битви. Подавалася вона як грандіозна перемога, в результаті якої було скинуте татаро-монгольське іго на руських землях. Але в дійсності то теж була незначна сутичка, після якої Золота Орда не зазнала розгрому, а навпаки: незабаром татари вщент спалили Москву, а її володар —   князь Дмитро Донський — ледве втік із неї.

Схоже перетворення поразки на перемогу сталося і з Бородінською битвою. Щосили вихвалялися, що саме там російська армія завдала нищівного удару непереможному французькому війську Наполеона. І такою вигадкою прикривалися дуже неприємні реальні події: після поразки  армія Михайла Кутузова змушена була відступити, залишивши в Москві тисячі своїх поранених воїнів, а царська влада, тікаючи, підпалила місто, яке вигоріло вщент. І в наступному розгромі Наполеона головну роль зіграла не стільки могутність російського війська, скільки сильні морози, що панували тієї зими, та масові інфекційні хвороби, які   ширилися серед незвичних до таких суворих умов французів.

Оманливим прикриттям агресивної суті імперії є також постійні настирливі твердження російських офіційних істориків про те, що їхня країна ніколи не вела загарбницьких війн (тільки хоробро відбивалася від зажерливих нападників), а всі народи до її складу входили лише добровільно, благаючи про захист від жорстоких сусідів. Про тривалі ж запеклі війни для завоювання Кавказу, Середньої Азії, ба навіть Чукотки або зовсім замовчувалося, або згадувалося як про підступи західних держав, що постійно перешкоджали Росії в її благородних діяннях. 

Але царська міфотворчість була таким собі дитячим щебетом порівняно з радянською, в якій одна велика брехня зразу ж доповнювалася десятками інших, іще більших. Лютували масові жорстокі репресії, а нахабно запевнялося, що СРСР —  найдемократичніша, найсправедливіша держава у світі. А як наполегливо зубрили учні та студенти цифри досягнень тих чи інших п’ятирічок, плани яких насправді не виконувалися, були такими собі міражами. Як і «чудові здобутки» силоміць створених колгоспів та радгоспів, де фактично було відновлене кріпосне право. 

Буянням містифікацій наповнена й радянсько-німецька війна. Які тільки форми обману не використовувалися, щоб хоч якось прикрасити її відображення. Насамперед широко практикувалося постійне замовчування жорстоких поразок Червоної армії в 1941—1942 роках. Не згадувалися гігантські «котли» (оточення), в які потрапляли сотні тисяч наших воїнів. Тільки на території України їх було кілька — Уманський, Київський, Мелітопольський, Керченський, Харківський. А взяти програні через бездарність командування великі битви. Приміром, у червні 1941 року в районі міст Дубно — Луцьк — Броди армаді з 3 400 танків Червоної армії протистояли тільки 728 аніскільки технічно не кращих німецьких бронемашин. А в підсумку було втрачено 2 648 радянських танків і знищено тільки 85 та дещо пошкоджено 200 одиниць ворожої бронетехніки. Як видатна перемога трактується велика танкова битва під курською Прохорівкою. А насправді радянські бронетанкові частини там теж зазнали неабиякого погрому від значно менших за розміром ворожих сил. 

У радянській, а нині російській історії бої в Криму та оборона Севастополя в 1941—1942 роках трактується як одна з особливо яскравих і героїчних сторінок тієї війни. А російський історик Марко  Солонін вважає, що тодішні військові дії на півострові унікальні за своєю неефективністю та невправністю. І на підтвердження наводить чимало фактів. Вони майже невідомі широкому загалу, тому варто розповісти хоч про деякі з них.

Так, із Криму особливо близько і зручно було бомбардувати румунський нафтодобувний район Плоєшті — найважливіше джерело постачання цієї цінної сировини для Німеччини, яка гостро відчувала велику нестачу пального для своєї бойової техніки. І було чим завдати великих руйнувань ворожому нафтодобуванню: на території Криму базувалися близько 550 радянських бомбардувальників та чимало винищувачів. Гітлерівці тоді ж мали на всій південній ділянці фронту 750 літаків і до вересня майже не бомбардували півострова. Але такі сприятливі умови радянська авіація використовувала дуже слабо. Бомбардувати Плоєшті її літаки вилітали рідко й невеликими групами, завдаючи мало шкоди. Тому тамтешні промисли у вересні змогли відправити у Німеччину на 174 тисячі тонн нафти більше порівняно з червнем. 

Грізну силу становив і Чорноморський флот: лінкор, 5 крейсерів, 16 есмінців, 44 підводних човни. Німецьких же суден тоді в морі ще не було, а румуни мали 4 есмінці й 1 підводний човен. Могутня радянська армада могла швидко перетворити на руїни всі румунські портові споруди, потопити найбільші судна, щоб не дати можливості гітлерівцям їх використати. Але здійснила тільки один рейд на головний румунський порт Констанцу й завдала йому незначних руйнувань, втративши 2 есмінці. І більше таких нападів не практикувала. А гармати грізного лінкора «Паризька комуна» навіть за всю війну не зробили жодного пострілу. Невідомо, як чорноморці знищували ворожі судна, яких потім уже з’явилося чимало. Однак згодом, на початку травня 1944 року, ті змогли здійснити 1 300 рейсів і вивезти з Криму, врятувавши від полону, 130 тисяч німецьких і румунських військових.

У вересні 1941 року за три дні удвічі меншими силами вороги здолали укріплення на Перекопі, а потім швидко захопили весь Крим, окрім Севастополя. За офіційними даними, 250 днів тривала оборона цього міста-героя. Хоча насправді, як зазначає Марко Солонін, бої навколо нього тривали, по суті, 20 днів. Захисникам гостро бракувало снарядів, пального для техніки. Якщо в листопаді 1941 року транспортні судна здійснили сюди 178 рейсів, то за січень—червень 1942-го — усього 174 рейси. І ні радянські кораблі, ні літаки не спромоглися захищати їхнє частіше плавання від ворожих торпедних катерів та бомбардувальників. Тому, за німецькими даними, у Севастополі й потрапили до полону близько 90 тисяч радянських воїнів, був захоплений 141 літак.

Аж до повного краху комуністичного режиму й розпаду СРСР в усіх історичних джерелах нам втовкмачували, що причиною колосальних поразок Червоної армії став раптовий напад гітлерівської Німеччини. А в дійсності і Сталіну, і головному військовому командуванню було добре відомо про підготовку до нього, внаслідок чого концентрувалися сили для нанесення першого удару по ворогу. Основною ж причиною катастроф перших двох років війни було заподіяне масовими репресіями послаблення боєздатності радянських Збройних сил. 

Коли ж для підготовки міфів бракувало будь-яких доказів, імперські правителі вдавалися до відвертих крадіжок. Так вони нахабно вкрали в України й назву, і нерозривно пов’язане з нею минуле періоду Київської Русі, своїми вважають тогочасних князів, мурують їм пам’ятники. Забирали національні святині, коштовності з церков та музеїв. А це вже дісталися й до страв. Приміром, міністерство закордонних справ федерації недавно офіційно заявило, що «борщ — одно из известнейших и любимейших российских блюд и символ национальной кухни». Навіть свій герб двоголового орла московіти поцупили в Золотої Орди, гімн «Боже, царя храни» запозичили у Великобританії, а кольори державного стяга — у Голландії.

Думається, ще однією із закономірностей щодо знань минулого може бути й така: чим жорстокіша влада панує в державі, тим більше в її історії брехні. І в цьому разі вживати науковий лагідний термін «міф» зовсім недоречно. Доказів знову не варто шукати десь там — у Зімбабве, Китаї чи Гондурасі. Їх хтозна скільки в близькій нам минувшині. Правителі Російської та радянської імперій поводилися з Кліо як із ганебною повією, що хотіли, те й витворяли з нею. Наприклад, Петро І і Катерина ІІ веліли переписувати літописи, аби там повідомлялося про те, що вони бажали для більшого возвеличення свого правління. Йосип Сталін узагалі був «вченим-енциклопедистом». Свій згубний внесок здійснив у генетику та кібернетику: зовсім заборонив їх. Дістався й до мово-знавства — присвятив йому одну з робіт, щоправда, заборонити не встиг. Ну, а як історик був особливо «геніальним». Його книга «Короткий курс історії ВКП(б)» шанувалася й вивчалася в СРСР так, як у ХVІ чи ХVІІ століттях «Біблія» чи «Коран». 

Гідно продовжує досягнення свого великого натхненника нинішній правитель Росії Володимир Путін. Він уже зробив видатне за рівнем абсурдності відкриття в мовознавстві: встановив, що українська мова, якою розмовляють десятки мільйонів людей, насправді виникла й розповсюдилася лише наприкінці ХІХ століття як спрямований проти Росії таємний проект спецслужби Австро-Угорської імперії з діяльною участю польського графа Потоцького. Путіну належить і визначення головного правила російської науки про минуле: історична правда — це те, що вигідно державі. А тим, хто не згоден, то: «Вы придурки!.. Мы заткнем рот тем, кто пытается переиначить историю, подать ее в ложном свете. Этот поганый рот!» Ось таку Кліо культивує новітній послідовник Івана Грозного, Петра І, Йосипа Сталіна. Точнісінько ту, яку давні греки називали драконідою. 

Бачите, якою багатоликою, багатозначною, оманливою може бути Кліо. Отож треба докласти чимало зусиль, щоб у нашій країні позбавити її від товстих косметичних нашарувань вигадок та брехні й показати справжню і славну, і гірку правду. Щоб слугувала вона уроками та наснагою для сучасних діянь. І щоб закономірність «Історія багато чого вчить, та мало хто в неї вчиться» не була такою загальною й реальною. Особливо для нас. Адже історія не раз давала Україні шанси стати справді незалежною, сильною й багатою державою. Та, на жаль, вона ними так і не скористалася… 

Валентин ПОСУХОВ,

журналіст