Земля і люди

На жаль, оптимізму стосовно обох питань дуже мало — розвалена інфраструктура, безробіття серед низько-кваліфікованої  робочої сили, гостра нестача молодих кваліфікованих фахівців, екологічні проблеми, відсутність нормальної медицини та освіти призвели до зубожіння й значного скорочення сільського населення. В Україні й на Полтавщині зокрема з мапи щорічно зникають цілі села. Упродовж останніх десятиріч сільське населення скоротилося на понад 15%, а безробіття селян нині сягає майже 11%.
Згідно з науковими даними, посилюється деградація земель України: близько 10 мільйонів гектарів їх закислені, а майже 2 мільйони гектарів грунтів засолені внаслідок низької агрономічної культури. Рівень розораності в державі сягає майже 60%, а в окремих регіонах — майже 90%, тоді як в європейських країнах — близько 30%. Продовжується тотальне захімічення грунтів отрутохімікатами та синтетичними мінеральними добривами через безконтрольність у державі. Постійно порушується система сівозмін, внаслідок цього земля швидко втрачає родючість, гумус, який створювався тисячоліттями на планеті. А це означає, що потрібно застосовувати сигнал «SOS».
Ситуація з галуззю тваринництва не менш тривожна. Вона знаходиться на межі катастрофи, адже без нього неможливо розвивати органічне землеробство. За останні десятиріччя галузь тваринництва в Україні цілеспрямовано й системно знищується: щорічно зникає близько 900 тваринницьких ферм, а поголів’я великої рогатої худоби скоротилося усемеро, зокрема корів — учетверо, свиней — більш як утричі, овець і кіз — ушестеро, галузь вівчарства практично знищена. І все це призводить до різкого скорочення виробництва тваринницької продукції (м’яса і м’ясопродуктів, молока і молочних продуктів). А це ж є порушенням продовольчої безпеки нації, оскільки населення недоотримує вкрай необхідних білків, які містяться у продуктах тваринного походження, адже забезпечення ними на 40—50% від фізіологічних норм харчування визначено Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ). Молоко та молочні продукти є основними «будівельними матеріалами»,  які сприяють росту й розвитку організму дитини як майбутнього нашої нації. Та, на жаль, нині молочні продукти фальсифікують, додаючи пальмову олію, що занадто шкідливо для дітей та всього населення загалом. За це ніхто не несе відповідальності, хоча в державі створена Держ-продспоживслужба, яка відповідає за безпеку харчових продуктів. Що ж із того? Нічого. Наприклад, частка підробленого такою олією вершкового масла становить понад 40%. Що ж говорити тоді про молоко? Кожна дитина в перші роки свого розвитку має отримувати  щоденно не менше склянки молока. То чому ж досі не запроваджено ні державної, ні обласної програми «Молоко для дітей», як в європейських та інших країнах світу? Зокрема на Полтавщині існує можливість для наших дітей отримувати не лише молоко, а й інші екологічно безпечні продукти органічного виробництва від місцевого ПП «Агроекологія», засновником якого є Герой Соціалістичної Праці, Герой України Семен Антонець. У цьому господарстві вже 41 рік не використовуються ні отрутохімікати, ні мінеральні синтетичні добрива. Громадська спілка «Полтавське товариство сільського господарства», девізом якої є «Здорова земля — здорові люди»,  неодноразово вказувала обласній державній адміністрації, органам місцевої влади та освітянам на необхідність використати цей шанс і харчувати наших дітей екологічно безпечною продукцією органічного виробництва. Як вчило наше покоління, необхідно все краще віддавати дітям. Чого ж чекати? Час спливає, а захворюваність органів травлення серед дітей за останні 10 років збільшилася вдесятеро. Отже, необхідно рятувати дітей, не економити на їхньому здоров'ї, а для цього вирощувати на здоровій землі та виробляти екологічно чисті продукти.
Без минулого немає майбутнього. Народна мудрість говорить, що з минулого необхідно брати не попіл, а вогонь. Таким вогнем були і залишаються наші аграрії, герої нашої держави, які розвивали, будували сільське господарство. Хочу згадати про Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної премії СРСР Надію Криворучко. Проста селянська дівчина стала героїнею, державним діячем, слава про неї гриміла на весь Радянський Союз. Надія Михайлівна з простої працьовитої селянської родини, 16-річною дівчинкою прийшла працювати до колгоспу імені Куйбишева Кременчуцького району (голова — Харлампій Гончар) в 1954 році. Чотири роки працювала на полях, а потім стала дояркою молочно-товарної ферми. У своїх спогадах вона згадує: «Спочатку працювати дояркою було надзвичайно важко, бо все доводилося робити вручну. Але згодом завдяки ентузіазму колективу і голови колгоспу Харлампія Семеновича всі виробничі процеси на фермі стали механізовані й автоматизовані». У господарстві була обладнана доїльна установка «Ялинка». Пройшла навчання з колегами у Всесоюзному науково-дослідному інституті тваринництва. Cпочатку працювати на нових доїльних установках було боязко. Але завдяки набутій майстерності майстер машинного доїння корів одержувала на рік понад 100 тонн молока. Система «Ялинка» удосконалювалася, і тоді відкрили сучасний доїльний зал з молочним блоком і холодильним устаткуванням, були встановлені чотири доїльні установки «Імпульс М 632».
Система організації праці постійно удосконалювалася. Завдяки самовідданій праці працівників ферм і полів колгосп та його працівники неодноразово нагороджувалися різними державними нагородами, а 1971 році Надії Михайлівні було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, а в 1978-му вона стала лауреатом Державної премії СРСР. Праця простого працівника тоді підносилася до рівня найвищих моральних цінностей. Надія Михайлівна згадує: «Краса наших колгоспників, юних хліборобів розкривалася у праці, в яку вони вкладали все своє вміння і майстерність: якщо готувати грунт, то на совість, щоб кожна зернина лягла в землю, як у колиску, якщо зберігати хліб, то щоб жодного колоска не залишилося в полі, доручили тобі доглядати худобу, то хай вона відчує тепло твоїх умілих і лагідних рук».
Молочнотоварна ферма, на якій працювала Надія Михайлівна, була однією з найкращих не лише на Полтавщині, а й в Україні загалом, з чудовими умовами праці та відпочинку для працівників, організацією харчування, ванних кімнат тощо. Ферма була озеленена, мала чимало квітників, вона постійно отримувала дипломи першого ступеня та грошові премії в змаганнях, які проводилися щорічно в районі за високу санітарну культуру. Ініціатором і організатором цих конкурсів була Державна санепідслужба, адже йшлося про санітарну культуру, умови праці в галузі тваринництва та якість молока й кисломолочних продуктів.  
Максимівка — колись чудове село з необхідною інфраструктурою (ФАП, Будинок культури, два дитсадочки, школа, сім магазинів, бібліотека, лазня, побутовий комбінат та інше), газифікацією, водозабезпеченням тощо. Його відвідували туристи з Англії, Данії, Голландії, США, Канади та інших країн світу, покладали квіти до меморіалу загиблих воїнів під час Другої світової війни. І це відбувалося невипадково. Життя на селі вирувало, панував оптимізм. Добросовісна праця завжди символізувала гідність людини, була потрібна собі і державі. Люди працювали самовіддано. Але трапилось те, що ми маємо сього-дні. Колгоспів та радгоспів вже  не стало. Все зруйновано.
Надія Михайлівна, яка все своє життя віддала розвитку аграрного сектору, згадувала: «До чого ж довели агрореформатори наш могутній високорентабельний колгосп імені Куйбишева! Де наші механізовані й автоматизовані молочні комплекси? Де та культура землеробства? Де ті високі врожаї, що вирощували колгоспники?  Чому стогне земля від бур'янів? Чому селяни стали безробітними? Чому занепала соціальна сфера села? Де ті власники, господарі і заможні селяни, яких обіцяли реформатори, — каталізатори села? Цей список запитань можна продовжувати. Бува, так стиснеться серце, що хоч «швидку» викликай. Думається: краще померти, щоб не бачити і не чути того, що відбувається навкруги. А що ж буде, якщо й землею почнуть торгувати? Ніколи не думала, що доведеться дожити до такого глуму, що все створене нашими мозолистими руками буде зруйноване і сплюндроване. У час цієї хвилинної слабкості з'являються переді мною образи батька й матері… «Чи думала ти, дочко, — питають вони, — скільки воїнів полягли за нашу священну землю? Тільки з нашого села 209 осіб не вернулися з поля бою. Переживи і ти теперішнє горе. Іди до людей, говори їм правду. За народ стояти треба так, як ми стояли». На жаль, Надія Михайлівна вже не може піти до людей, так як її не стало 26.03.2015 року. Вона відійшла у вічність, залишивши вагомий слід у розвитку сільського господарства, оскільки долучилася до його розбудови.
Я 20 років працював на Кременчуччині, із них 18 — головним державним санітарним лікарем району. Бував на кожній фермі, у кожному селі і добре пам’ятаю, як розвивалися наші села, як будувалися дороги навіть до кожного хутора, якому також була необхідна інфраструктура. Доля нашої землі залишається на сьогодні найважливішою проблемою суспільства. Мені як дитині війни також дуже боляче за те, що буде із нашою землею. Я народився і виріс у селі Піщане Кременчуцького району. Мій батько Федір Олексійович загинув 06.05.1945 року у Словаччині в місті Шаштин-Страже, захищаючи світ від фашистської навали. А мама Вустя Павлівна працювала у галузі тваринництва в місцевому колгоспі. У книзі «Історія міст і сіл УРСР» (Київ, 1967 р.) зазначено, що на Всесоюзній сільськогосподарській виставці 1939 року вона була удостоєна срібної медалі, різні відзнаки отримали й інші учасники виставки, а колгосп одержав диплом 2-го ступеня і премію (мотоцикл). У 1944 році моєї мами не стало. Під час Великої Вітчизняної війни загинули мільйони українців, але вони захистили нашу землю ціною свого життя та здоров'я. То чому зараз понад 2 мільйони гектарів українських земель знаходяться під іноземним управлінням? Чому під час дебатів із приводу Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення» звучить, що набувати право власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення можуть і іноземці, і особи без громадянства.
Відповідно до Конституції, земля є власністю українського народу, тому влада не має жодного права розпродувати її іноземцям, адже це національна безпека України. Наші чудові чорноземи мають використовуватися для продовольчої безпеки нації, а для цього необхідно уникати тотальної хімізації та рухатися шляхом органічного землеробства. Чомусь у проекті закону про органічне землеробство нічого не сказано про стратегічний напрямок екологічної безпеки, захист земель та здоров'я людини. У ньому не йдеться також про принципи землекористування, дотримання сівозмін та контроль за цим. Ні слова про продовольчу безпеку, але ж це занадто важливе питання. Наприклад, внаслідок Голодомору в 1933 році померли мій дід Павло Іванович та четверо його дітей, вижила лише моя бабуся Тетяна Андріївна, яка потім виховувала мене та сестричку  Раю, а також восьмеро своїх дітей, які вижили. Історія вже показала, що стало причиною Голодомору і хто в цьому винен. А я особисто на собі відчув і до цього часу пам’ятаю голодні післявоєнні 1946—1947 роки. Тобто все це пов’язано з проблемами продовольчої безпеки нації.
Латифундисти ж взагалі не дбають про сівозміни, органіку та розвиток села. Для них головне лише одне — надприбутки. Необхідно відкрити нашим фермерам широку дорогу для їхнього розвитку, щоб наше село ожило: були робочі місця та нарешті розпочалася місцева активна переробка сільськогосподарської продукції. Адже якщо наш фермер буде господарем на землі, він думатиме, як передати у спадок цю землю. Впевнений, що вислів 26-го президента США Теодора Рузвельта стане ідеологією його діяльності, і він не допустить помилок: «Фермер, який знекровлює землю і залишає її своїм дітям немічною, є жалюгідною істотою! Хорошим фермером є той, який перетворює свою землю на джерело добробуту і збагачення своїх дітей, хто залишає землю в спадок у кращому стані, ніж отримав, це також стосується і держави». Тобто фермер має дбати про землю, не отруювати її, а заодно себе, своїх дітей та інших.
Отже, земля — це вичерпний ресурс. Тож хотілося б побажати нашим керманичам, щоб під час проведення земельних реформ вони врахували всі можливі ризики і не допустили тотальних помилок, за які не буде прощення. Лише українці мають бути господарями на українській землі, а не іноземці.
Григорій Сковорода стверджував: «Коли не зможу нічим любій Вітчизні прислужить, в усякому разі з усієї сили намагатимуся ніколи ні в чому не шкодити». Хочеться вірити, що нам ніхто не нашкодить під час вирішення долі нашої землі, за яку полягли наші батьки  і яку нині героїчно відстоюють воїни на Сході України.
Валентин ШАПОВАЛ,
член громадської спілки «Полтавське товариство сільського господарства», заслужений лікар України, кандидат медичних наук, доцент