«Усе життя моїм хобі була робота»

24 червня заслужений працівник сільського господарства України, директор КП «Полтавський районний центр земельного кадастру» Полтавської райради Володимир Андрієнко в родинному колі відзначив свій 70-річний ювілей. Хоч, запевняє, за іншої, сприятливішої ситуації знайшов би можливість зібрати за одним столом як нинішніх, так і колишніх колег та щиро подякувати всім їм за співпрацю, за те, що навіть у найскладніших ситуаціях зберігали оптимізм, надавали моральну підтримку, що завдяки їм на роботі почувався, як удома. «Протягом усього мого професійного життя мене оточували розумні люди, досвідчені професіонали — і це справжнє везіння. Згадую про всіх із великою повагою. Ні з ким із них не мав конфліктів, тож, на щастя, зла ні на кого не тримаю, — зізнається Володимир Васильович. — Як, думаю, й на мене — інакше я б це відчув».

Шлях до влади був довгим і важким

Упродовж 1992—1998 років Володимир Андрієнко був начальником обласного управління сільського господарства. У цей час вивчав досвід роботи сільськогосподарської галузі та промислової переробки сільгосппродукції в багатьох зарубіжних країнах, зокрема й у США.  А 2005 року став заступником голови Полтавської облдержадміністрації з питань розвитку аграрної галузі і протримався на цій посаді 4 роки, працюючи при трьох керівниках області. Тож не можу не поцікавитися в нього, чому люди так прагнуть у владу — як начебто там медом намазано. 

— Мій шлях до влади був довгим і важким, — констатує Володимир Васильович. — Відверто кажучи, я зовсім туди не прагнув. Народившись у сім’ї колгоспників, розпочав свій трудовий шлях різноробочим у колгоспі. Потім став помічником комбайнера, трактористом, бригадиром тракторної бригади, інженером-механіком, головним інженером. 1975 року обійняв посаду головного інженера районного об’єднання «Сільгосптехніка», а 1980-го очолив це підприємство. І так пішло-поїхало. Ніколи не ставив за мету працювати у владі. Ставився до неї, як усі. Не обманюймо самих себе, люди влади не люблять. Та, перебуваючи у владі, в основному був пов’язаний із виробництвом. Натомість ідеології, усім отим «-ізмам» не приділяв уваги. Чесно кажучи, свого часу мене за це не любили партійні органи. Бо я був нібито не їхнім. Окрім усього, ніколи не підтакував, не хвалив, а навпаки, наголошував на тому, що робиться не так, як треба. Чому так? Очевидно, тому, що пройшов усі щаблі кар’єрного росту, а іноді ж у владі працюють люди, які ні трактора чи комбайна, ні корови або теляти не бачили. Не знаючи ж «азів», там узагалі робити нічого. Ну, хіба що папери перебирати.

— В Україні влада вважається найприбутковішим видом бізнесу. 

— Так склалося, що я старався працювати на совість. Обіймаючи всі посади, отримував пристойну зарплатню, але так і не зміг побудувати заміський будинок чи шикарну дачу, не маю й колекції квартир. Бо навіть за ту винагороду за працю цього неможливо було досягти. Треба було або красти, або ж брати хабарі. Чому я затримався у владі надовго? Бо не потрапив у залежність від когось, а отже, від будь-кого міг вимагати результат роботи. І мені ніхто не міг дорікнути: так я ж тобі вчора, мовляв, конверт заніс. Хтось називав мене диваком, хтось — дурнем, але я анітрохи не шкодую, що так і не розбагатів. Хоч, якщо відверто, мав не одну таку можливість. Свого часу, коли ми розпайовували 1 мільйон 700 тисяч гектарів полтавської землі, мабуть, міг би стати найбагатшим чоловіком в області. І що гріха таїти, тоді багато хто з тих, хто мав таку можливість, через підставних осіб прихопив і собі земельки. Мені ж совість не дозволяла.  

— Важко у владі лишатися чесною людиною? 

— Важко. Там на кожному кроці якісь спокуси. Той, хто відповість вам інакше, покривить душею. Щоправда, раніше влада ще якось дотримувалася меж пристойності, а останнім часом зовсім пустилася берега. Я сам мав такий досвід, коли мені нахабно пропонували хабар. Повірте, не піддатися спокусі й не взяти нечесної винагороди можна й потрібно. Бо тоді спиш зі спокійною душею й тобі не сняться кошмари. Пригадую, свого часу, коли пішов до першого класу початкової школи, що діяла в нашому селі Суржки Великобагачанського району, де було 60 хат, учителька попросила нас, дітей, прочитати щось напам’ять. І я розказав молитву, якої навчила мене моя бабуся Пріська. Учителька почала доводити, що Бога немає. А бабуся стояла на своєму: є! Тож я причепився до неї: покажіть мені, мовляв, його, аби мав змогу переконатися, що він таки існує. І тоді вона сказала: Бог — це совість. Отак просто бабуся Пріська, проста неграмотна жінка, пояснила мені, що треба старатися жити по совісті. Мені часто потім доводилося згадувати оті бабусині слова. І хоч у житті всякого бувало, попри все старався бути відповідальним перед собою та іншими. Ото через те, мабуть, удостоєний почесного звання «Заслужений працівник сільського господарства України», а також ордена «За заслуги» ІІІ ступеня та інших відзнак. А щодо просування по службових сходинках, то я нікуди не просився й нікого не підсиджував. Якщо ж пропонували вищу посаду, не відмовлявся. Хоч працювати часто доводилося і 24 години на добу. 

Був заступником трьох очільників області

— Це не такий легкий хліб?

— Якщо працювати на совість, то дуже нелегкий. Адже ти несеш відповідальність за багатьох людей. Щоправда, нині ніхто ні за що не відповідає. Ви хоча б раз чули, щоб наші нинішні вожді  згадували про людей? Згадують хіба що тоді, коли треба підвищити тарифи на «комуналку». Знаєте, перебуваючи у владі, можна дуже багато путнього зробити. Я сам пробував, тож добре це знаю. Якщо ти прийшов до влади на якомусь рівні, насамперед маєш організувати системну роботу. Нині мало хто приходить на владні поверхи, щоб турбуватися про людей (на жаль, більшість іде туди, щоб стригти купони), а завдання ж влади — саме в цьому. Скажімо, не допустити, щоб у рази підвищували тарифи. Вона має шукати шляхи їхнього зниження. Звісно, якщо промисловість стоїть і тільки аграрний сектор іще якось дихає, хоч і там навчилися приховувати доходи, то звідки ж брати кошти до бюджету? Тільки з нас із вами шкуру дерти. Оті подачки — плюс 100 гривень до пенсії — це просто насмішка над людьми. А чим усе це може закінчитися, ніхто не думає. Якби я не працював у владі, то іще міг би подумати: та, може, так і треба. Але мені видно неозброєним оком, що відбувається знущання над людьми. Так нагорі можуть догратися до дуже серйозних наслідків — не доведи, Господи.

— 4 роки ви були, по суті, другою людиною в області.

— Так, я був заступником трьох очільників області. Якщо пам’ятаєте, у 1998—1999 роках головою Полтавської облдержадміністрації був Олександр Колесніков. Він протримався на цій посаді недовго — коли жителі Полтавщини показали негативний результат під час виборів президента Леоніда Кучми, змушений був подати у відставку, а слідом за ним — і ми з Олексієм Нестулею як його заступники. Коли ж головою облдерж-адміністрації став Степан Бульба, то знову взяв мене своїм заступником. А коли йому на зміну при-йшов Валерій Асадчев, то лишив мене на цій посаді. Олександр Удовіченко, очоливши область, пропонував мені продовжити працювати, проте я порадив йому формувати свою команду. У відповідь він зробив мене позаштатним радником. Будучи заступником трьох голів облдержадміністрації, я весь час організовував роботу сільськогосподарської галузі Полтавщини. І у 2007—2008 роках ми вивели нашу область на перші місця в Україні — мали найкращі результати й за врожайністю, валом зерна, і за поголів’ям худоби. Нині того поголів’я і близько немає — і це теж показник ефективності політики влади. Скажімо, у тих же поляків перевиробництво свинини. Натомість маємо дефіцит української свинини. Не вірте тим, хто каже, що тваринництво невигідне. Не хочу навіть говорити на цю тему, бо дуже розстроююся. Насправді цьому немає логічного пояснення. 

— Володимире Васильовичу, з яким із очільників області вам працювалося найлегше?

— Кожен із уже згаданих мною трьох голів облдержадміністрації був по-своєму оригінальним. Усі вони відповідали посаді, хоч, звісно, це не всім подобалося. Наприклад, Олександр Колесніков — це практик, яких мало, чоловік, котрий бачив, де лежать гроші. Він кваліфіковано доводив, що маємо навчитися їх заробляти, аби наповнювати бюджет. Який стиль керівництва був притаманний Степану Бульбі? Він повністю мені довіряв. Якось навіть заявив: якщо твоє рішення спрямоване на результат, вважай, що воно йде від мене. А Валерій Асадчев був керівником-інтелігентом у хорошому сенсі цього слова. Особливістю його керівництва було те, що він вишукував незакінчені об’єкти (у нього навіть був їхній перелік), вважаючи: раз уже понесені витрати з бюджету, отже, має бути й результат. А загалом усі троє були відповідальними людьми, що б там хто про них не говорив. Я мав із ними й неприємні розмови, але по ділу. Та жоден із них не був злопам’ятним, мстивим — і не тільки щодо мене. І всі троє давали можливість працювати, проявити себе. Натомість не любили, щоб ти їм мозолив очі, щодня заходив за нарядом, питав їхню думку. Якщо я навідувався до них у кабінет, то мав звітувати про результат. Якщо ж такого не було, то мав пояснити, чому й чи потрібна допомога голови облдерж-адміністрації. Додам, що й керівники служб були на своєму місці. Бачте, коли я працював в обласній владі, іще були кадри, підготовці яких приділяли велику увагу. До речі, коли я обіймав посаду заступника голови облдержадміністрації, ми в селах не закрили жодного дитсадка — вважаю, це теж показник ефективної роботи нашої владної команди.

«Щоб навести порядок в організації, треба знайти канали, по яких крадуть, і перекрити їх»

— Чому зазвичай людина, сідаючи в крісло, так змінюється? Помічали за собою таке? 

— Зовсім ні. Може, тому, що мав сільський гарт — трудився із самого малку. Звісно, на будь-якій посаді головне — не підпасти під отой магічний вплив крісла. Якщо попливеш за течією, то все, вважай, пропав. Але є іще один момент, який пережити також непросто, — коли ти покидаєш крісло. Я пережив як одне, так і інше — старався забути, що вчора був заступником очільника області. Мій батько (Царство йому Небесне) був небагатослівним чоловіком. І коли я отримав першу посаду — став інженером-механіком у колгоспі (а ця посада вважалася дуже серйозною серед селян), він сказав: «Володю, завжди пам’ятай, що панство — річ тимчасова, а злидні вічні». І ота фраза допомагала мені не злітати високо над іншими людьми, завжди спускатися на землю. 

— Можна сказати, що вам щастило в житті. 

— Так. І щастило із самого дитинства. Знаєте, я дуже комфортно почувався в батьківській сім’ї (надзвичайно вдячний за це батькам), незважаючи на те, що в селі ми постійно були в роботі. Думаю, оце і є справжнє щастя. Не великі гроші, а те, що завжди з радістю повертався в свою родину, отримував задоволення від того, що є її членом. 

— Нині ви очолюєте КП «Полтавський районний центр земельного кадастру». Отже, й на пенсії вам не сидиться вдома?

— Коли вийшов на пенсію, то з півроку у власному  гаражі разів по три перебирав гвинтики — відверто кажучи, думав, що «дах» з’їде. На жаль, не маю якогось захоплення, бо все життя моїм хобі була робота. Якось зустрів Василя Степенка, котрий на ту пору був головою Полтавської районної ради (я мешкаю отут неподалік у 9-поверхівці), і той запропонував мені роботу, привівши на це комунальне підприємство. Оці стіни були обідрані, підлога провалена. Плюс до всього за організацією числилася заборгованість у розмірі 399 тисяч гривень. Кажу Василю Івановичу: ні, не погоджуюся. А він просить: може, усе ж таки якось вдасться реанімувати підприємство.

— І це ж хтось керував цією структурою. 

— Так, «докерувався». На сьогодні ж узагалі не маємо заборгованості. Уже років через два вдалося вийти на «нуль». Щоб навести порядок в організації, треба просто знайти канали, по яких крадуть, і перекрити їх. І зразу все стане на свої місця. Між іншим, оце так скрізь, на всіх рівнях. Я мав серйозну практику щодо цього. Тож тих, хто зловживав службовим становищем, одразу звільнив. Натомість підібрав інших людей, навчив їх, купив хорошу техніку. І сам не крав і не краду. Навпаки, коли бачу, що з обсягом робіт слабо, пишу за-

яву, щоб зекономити навіть на своїй зарплаті, не забирати в організації останню копійку. Процвітання чи занепад структури повністю залежить від керівника — і не треба шукати якихось інших причин. Я вам скажу: сьогодні легше працювати, аніж 20 років тому. Головне гальмо — хабарі. У нашій державі все так побудовано, що треба носити їх нагору. Коли хотіли, аби і я носив, прямо сказав: і так віддаю 40 відсотків доходу до бюджету вам на зарплати, тож ви мене одразу викресліть зі списку. 

«Непросто мати чоловіка й батька — начальника»

— Ви брали участь у розпаюванні колгоспної землі. 

— Так, а тепер разом із підлеглими допомагаю сільським бабусям і дідусям узаконити той клапоть землі, аби вони не лишилися ні з чим. До відкриття ринку землі ми все одно дійшли б — від цього нікуди не дінешся. Половина українців виступають за нього, інша половина — проти, і треба задовольнити інтереси як одних, так і других. Тільки можна розумніше все це зробити. Треба, щоб останнє слово було за тими, хто працює на цій землі, а не за тими, хто народився в кабінеті й не може без чиєїсь вказівки кроку ступити. Не зайвим було б владі думку людей спитати. Я вважаю: даремно свого часу розпаювали землю, тим паче, що, згідно з Конституцією, на неї мають право не тільки сільські, а й міські жителі. Земля має бути державною, і якщо ви хочете, беріть її в оренду й виконуйте чітко виписані зобов’язання. Землю, що працює на перспективу розвитку, узагалі чіпати не можна, бо це багатство держави. З іншого боку, якщо, скажімо, людині, котра володіє земельним паєм, потрібні кошти на лікування, житло для дітей тощо, має бути передбачена можливість його законно продати — нічого страшного в цьому немає. У законі треба й чітко визначити, хто має право на придбання земельної ділянки.

— Ви увесь час наголошуєте, що якби не підтримка вашої сім’ї, то навряд чи мали б і половину своїх досягнень. 

— Безперечно. Хоч родину вважаю своїм найбільшим досягненням. Дружина Ольга — моє шкільне кохання. Вона бухгалтер за освітою. Ми виростили двох дітей. Син Володимир, економіст за фахом, нині є заступником керівника сільськогосподарського підприємства аграрної академії. Донька Юлія — лікар вищої категорії — працює у фізіотерапевтичному відділенні обласної клінічної лікарні. Клопоту їй із нами хоч відбавляй: як тільки щось зі здоров’ям не так, одразу телефонуємо. Маю й трьох онучок та внука. То моє найбільше багатство. Мушу зізнатися, що сину й доньці, коли вони росли, бракувало моєї уваги: я йшов на роботу, коли вони іще спали, а повертався, коли вони вже спали. Повірте, непросто мати чоловіка  й батька — начальника. Треба бути готовим до абсолютно іншого способу життя сім’ї. 

— Ви керували й у родині?

— До моєї думки прислухалися, хоч старшою все ж  була дружина. Вона старалася поводитися так, щоб усім було добре. 

— Назвіть найгірше, що може дати керівна робота. 

— Це коли соромно людям у вічі дивитися. Можу сказати, що мені ні перед ким не соромно. Було таке, що хтось зустрічав мене через багато років і нагадував: а ви пам’ятаєте, мовляв, як колись мені допомогли? Cвого часу наставляв підлеглих: треба працювати так, щоб не було соромно ні перед державою, ні перед співвітчизниками, ні перед колегами, ні перед рідними. І життя підтвердило справедливість отих слів.

Ганна ЯРОШЕНКО

«Вечірня Полтава»

Фото автора