Фестиваль «Решетилівська весна» цьогоріч відбувся наприкінці літа

Покладанням квітів до пам’ятника духовному пророку й провіднику українців Тарасу Шевченку та урочистою ходою «Вишиванка — код нації» напередодні знаменної дати — 30-річчя незалежності або відновлення незалежності України — у місті Решетилівці розпочався триденний відкритий регіональний мистецький фестиваль «Решетилівська весна. THE LITO». Як зазначила під час церемонії його відкриття Решетилівський міський голова Оксана Дядюнова, суворі карантинні обмеження навесні внесли корективи в часові межі цього традиційного дійства. «Та попри те, що цьогоріч фестиваль  проводимо наприкінці літа, ми намагалися максимально зберегти атмосферу цього свята», — наго-лосила вона й подякувала всім, хто долучився до його організації. 

«Шпундра — саме решетилівська старовинна страва»

Окрім міського голови, серед почесних гостей фестивалю були народний депутат України Олег Кулініч, голова Полтавської обласної ради Олександр Біленький, а також заступник голови облдерж-адміністрації Катерина Рижеченко. 

— Символічно, що «Решетилівська весна», яка плавно перетекла в літо, відбувається саме в ці дні, коли маємо такі важливі для нашої держави свята, які об’єднують нас, — сказав у своєму виступі Олег Кулініч. — Решетилівка має особливий статус — вона відома на весь світ завдяки вишивці «білим по білому». Мати вишиванку решетилівських майстрів — це круто. От я сьогодні у своїй улюбленій вишиванці майстрині Надії Вакуленко. Вона гріє душу, адже є свого роду оберегом, у вишивці зашифровано код нашої нації, багато знаків та символів. Відрадно, що цим мистецьким фестивалем постійно опікується голова облради Олександр Біленький, він має хист в організації таких заходів, до того ж Решетилівка — його батьківщина. І це мій виборчий округ, який  представляю у Верховній Раді як народний депутат. Тому завжди підтримую це дійство й долучаюся до його організації, бо й сам полюбляю подібні заходи, і думаю, що вони подобаються людям. Зазвичай на свята треба приходити з подарунками. Тож ми з Олександром Юрійовичем неодмінно зробимо подарунок місту — відкриємо сучасний дитячий майданчик.

— Решетилівка — справді унікальне місто, — додав Олександр Біленький. — І не лише тому, що тут «Решетилівську весну» проводять улітку. Це місто, де плекають українські традиції, бережуть наші національні надбання. Разом із Олегом Кулінічем, облдержадміністрацією ми робимо багато добрих справ для Решетилівки, і цього не можна не помічати. Дуже сподіваюся, що до кінця року вирішиться питання з фінансуванням Всеукраїнського центру вишивки та килимарства. 

Розмовляючи із журналістами після завершення церемонії відкриття фестивалю, Олег Кулініч та Олександр Біленький зазначили, що тепер познайомляться з майстрами народної творчості й неодмінно щось у них придбають. «Звісно, вишиванок у мене вже, мабуть, 15, — поділився Олександр Юрійович. — Та все ж я не проти поповнити свою колекцію новим 

екземпляром. І взагалі хочу подивитися, що цікаве пропонують майстри». Олег Кулініч зазначив, що збирається купити те, що сподобається: може, це буде вишиванка, а можливо, пляшка міцного напою. Втім, перед цим почесні гості відвідали одну з найцікавіших локацій фестивалю — інсталяцію музею просто неба «Козацький хутір Решетилівка». Тут їх не лише пригостили наливкою та закускою, а й закликали подивитися, як готують старовинну решетилівську й культову українську дещо призабуту страву — шпундру. Майстер-клас з її приготування дав представник відділу культури, молоді, спорту та туризму Решетилівської міської ради Сергій Черненко, котрий попросив називати його просто «козаком хоч куди». 

— Це саме решетилівська старовинна страва, — наголосив чоловік. — Мати класика нової української літератури Івана Котляревського була з наших місць — із хутора, що колись розташовувався за нинішнім селищем Покровським. Схоже, Іван Петрович так полюбляв шпундру, що просто не міг не згадати її у своїй знаменитій поемі «Енеїда».

За словами Сергія Черненка, готується ця по-своєму унікальна страва просто. Спершу в казані на живому вогні він підсмажує м’ясо, використовуючи при цьому жир із сала, потім додає трохи цибулі й порізаний шматочками квашений буряк (він надає наїдку солодкуватого присмаку), а насамкінець заливає буряковим квасом, після чого іще тушкує 15—20 хвилин. Під час нашого спілкування пан Сергій зізнався, що взагалі полюбляє куховарити, а шпундру готує й удома для дружини. На фестивалі ж цю страву  міг скуштувати кожен охочий. Я сама не пробувала, та колеги дуже хвалили.

27 років тому фестиваль розпочався з виставки виробів майстрів народної творчості

Відчувалося, що за час суворих карантинних обмежень люди «зголодніли» за живим спілкуванням та розважальними заходами. Одних відвідувачів фестивалю зібрав біля сцени на ганку Центру культури та дозвілля «Оберіг» святковий концерт за участю кращих творчих колективів решетилівської громади, інші віддали перевагу виставці-продажу витворів рук майстрів декоративно-прикладного мистецтва. Тут можна було споглядати справжні шедеври народної творчості, прицінюватися та й просто спілкуватися з майстрами. 

Глава відомої творчої родини з Решетилівки — заслужений майстер народної творчості України Євген Пілюгін — пригадав, що 27 років тому саме він разом зі своїм кумом Василем Деркачем і тодішнім директором ЦКД «Оберіг» Олександром Лисенком задумали фестиваль «Решетилівська весна». Звичайно, спершу це свято не було таким масштабним і різнобарвним, як сьогодні. 

— Усе почалося з виставки виробів майстрів народної творчості в ЦКД «Оберіг». Відтоді беру активну участь у цьому заході — жодного  разу за весь цей час його не пропустив, — стверджує Євген Іванович. — Цього разу представили на виставці-продажу руко-твори нашої родини — гобелени меншої доньки Ольги, котра не так давно стала заслуженим майстром народної творчості України, речі, вишиті дружиною Ларисою, виготовлені мною дитячі іграшки тощо. 

— Я є носієм нашої нематеріальної культурної спадщини — решетилівської вишивки «білим по білому», що нині очікує визнан-ня ЮНЕСКО, — так говорить про себе заслужений майстер народної творчості України Лариса Пілюгіна. — Зараз працюю над двома замовленнями: одне — роблю в Австралію, друге — в Америку. Оце вишитий рукав до блузки, яку замовила полтавка, котра багато років живе в Чикаго. Витратила на нього місяць. А щоб вишити всю блузку, й у три місяці навряд чи вкладуся. Як бачите, тут складні птахи — з пишними хвостами, «гривами». Для цієї замовниці виконую вже не першу роботу. Вона запевняє, що моя вишивка їй найбільше до вподоби.

Тим часом одна жіночка цікавиться, скільки коштує вишита сукня. «От якщо продасте корову, кнура, козу й до того ж відправите чоловіка на заробітки, тоді у вас буде така сукня», — жартує Євген Пілюгін. Та недаремно кажуть, що в кожному жарті є часточка правди: авторські майстерно виконані роботи просто не можуть бути дешевими. 

Іще одна постійна учасниця фестивалю «Решетилівська весна», видатна майстриня в кількох поколіннях, яка також віддає перевагу вишивці «білим по білому», — кавалер ордена княгині Ольги, заслужений майстер народної творчості України Ніна Іпатій — на запитання тих, кого просто таки зачарувала одна з вишитих нею блузок, про її ціну відповідає прямо: «50 тисяч гривень. Це надзвичайно складна робота — витратила на неї 7 місяців». 

Пані Ніна показує мені сімейну реліквію, поміщену під скло в різьблену дерев’яну раму. Пояснює: цей підзор для ліжка виготовила її бабуся, а мама поділила його на 4 частини, бо мала четверо доньок.

— І я все життя дотримуюся цієї традиційної техніки, ось такої білизни, вишуканості. Вишиванки мають бути естетичними, а не строкатими, розцяцькованими, — переконана жінка. — Отаку сукню вишила для Юлії Тимошенко, а потім її повторила. Створила вишиванки і для всіх президентів України, за винятком Віктора Януковича та Володимира Зеленського. Та, знаєте, мені найбільше хочеться, аби у звичайних українців була робота, пристойні заробітки, щоб вони теж могли дозволити собі купити все, чого душа забажає. Для мене найбільша радість — працювати для тих, хто цінує вишивку, отримує від майстерно виконаної роботи духовну насолоду.

Є ідея надати решетилівському фестивалю статус національного

Згідно з моїми спостереженнями, чимало людей зупинялося й біля керамічних виробів майстерні Руслана Хохлова з Полтави. Пан Руслан працює разом із дружиною Оксаною та матір’ю Людмилою Миколаївною. Їхні макітри, миски, чашки, глечики, плескунці, фляги, а також витвори уяви скульптора Івана Окари — пляшки у формі коня, баранця — дуже своєрідні. А все тому, що в процесі обробки вони «дозрівають» у молоці. Через це мають світлий колір, до того ж гладенькі на дотик. За словами Руслана Хохлова, вироби проходять два випали в печі, як це робили у глибоку давнину, що надає їм міцності. 

— Увесь наш посуд не для краси — для повсякденного використання. От тільки ми приїхали на фестиваль одразу після Сорочинського ярмарку, тож асортимент, звичайно, помітно збіднів. Люди підходять і запитують, чи є борщові миски, а їх у нас на ярмарку розібрали. Такі ж унікальні речі, як витіюваті пляшки у формі коня чи баранця — на любителя. Ось така макітра об’ємом 5 літрів коштує 500 гривень. У ній можна готувати страви в духовці, бо остання  нагрівається максимум до 300 градусів. Я ж випалюю посуд у печі за температури 1 100 градусів, — «просвітлює» мене Руслан Хохлов. — Якщо такої макітри не ставити на відкритий вогонь, оскільки вона любить рівномірний нагрів, посудина слугуватиме дуже довго.  

А подружжя Сергій та Ганна Хохичі, яке проживає в передмісті Полтави, вирішило здивувати відвідувачів фестивалю медовим вином або питним медом. Сергій Володимирович просить не плутати їхнього 16-градусного напою з іншим, який у народі називають «медовухою»: «Медовуха» — то горілка, розведена медом. А наш напій — це продукт бродіння». — «Щоб виготовити медове вино, ми беремо три різні меди з двох своїх пасік і варимо їх, — продовжує розповідь чоловіка Ганна Дмитрівна. — А тоді це вариво вперемішку з хмелем довго бродить в окремому приміщенні. Коли дозріває, переносимо його до погреба. Щоб напій відстоявся, потрібно 8—10 місяців, а то й рік. Загалом же чим довше відстоюється, тим кращим стає. Ми вже років 12 виготовляємо медове вино за старовинним рецептом, який відкопали в книжках, і пояснюємо людям, що це стовідсотково натуральний корисний для здоров’я продукт. До речі, питний мед був попередником самогону. Останній його й витіснив, бо він простіше та швидше робиться». Подружжя запевняє, що їхню продукцію люди вже добре знають. На запитання ж, чи приносить вона дохід, дають логічну відповідь: «Якби не давала, ми цим не займалися б».

Звичайно ж, про всі локації фестивалю годі й розповісти. Зрозуміло одне: за своєю масштабністю він може позмагатися з багатьма помітними масовими святами, на яких демонструють досягнення з певних видів мистецтва. На думку Олександра Біленького, «Решетилівська весна» — один із найкращих фестивалів Полтавщини. 

— І в нас є ідея добитися надання цьому фестивалю статусу національного. Бо з рівня обласного чи регіонального він уже виріс. А загалом кожен куточок Полтавщини гідний бути представленим у переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України, — вважає голова обласної ради.

Ганна ЯРОШЕНКО

«Вечірня Полтава»

Фото автора