Меценат із надійним плечем

Найважче важкого у житті — за будь-яких обставин, як писав наш земляк — великий Григорій Сковорода, залишатися людиною. Важко, але й прекрасно! Почесно! Бо лише добрі справи залишаються в пам’яті нащадків. У пам’яті землян.

Думаю, настав час познайомити читачів із людиною, яка зустрічається рідко не тільки в наш смутно-акулячий час, в еру злоби й крові. Підприємець Андрій Соколов — постійний «хрещений батько» півдюжини останніх моїх книг та книги Марічки Зелень «Азимут Землянина» про автора роману «Амба».

Сьогодні, як правило, спонсор-бізнесмен вкладає гроші, щоб отримати прибуток. Меценат же безкорисливий. Андрій Борисович — підприємець-меценат. Рідкісний для нашого часу меценат. Не спонсор, яких хоч греблю гати.

Як писала журналістка Марія Зеленченко, невимушене спілкування Володимира Карпенка та Андрія Соколова нагадує джазову імпровізацію. Андрій Борисович уперше сам розповів про це привселюдно на одній із презентацій: «На початку 90-х років мені, молодому підприємцеві, літератор запропонував почитати свого первістка. Із повістю ознайомлювався двічі, а потім відверто запитав автора: «Вам що, потрібна допомога?» — «Ні. Фінансово ви ще не доросли до моєї «цеглини», але в майбутньому — будь ласка», — пожартував автор. Із того часу письменник та й доля, певно, випробовували мене. Обсяг його книжок збільшувався. Але все ж настав час, коли можу допомагати письменникові, незважаючи на наші гострі дискусії щодо зображення бізнесменів у романі «Амба». Як підприємця, мене обурювали в творі ділки із золотими ланцюгами, ненажерливі та жадібні. Автор зауважив, що з 3-го по 5 том події відбуваються у лихих 90-х роках. І ми порозумілися (це порозуміння свідчить про одну з рис характеру Андрія Борисовича — велику сміливість. Рідко хто здатний миттєво визнати свою навіть маленьку неправоту. Комусь десятиріччя потрібні. — Авт.). У творах Володимира Пилиповича потужно звучить ідея: добро та зло — в житті однаково великі вчителі. На жаль, зло навчає швидше. Болючіше. Для прикладу: у симфонічному оркестрі є такі інструменти, як фагот і гобой, які декому не дуже пестять вухо. Але справжні музичні твори без їхнього звучання втрачають свою неповторність, як страви без спецій. Є й свої буркотливі «фаготи» і низькі за тоном «гобої» в романі «Амба». Подібні персонажі додають правдивості творам. У цьому — виховна місія творчості письменника. Щасливий, що можу підставити плече».

Я ж гордий за високу оцінку моєї творчості не просто підприємця-бізнесмена. Бізнес по-своєму оцінює твори мистецтва та промислові вироби. Все має свою вагу. Андрій Борисович — насамперед мисляча людина й добре знається на мистецтві. Мої слова — не смажений лящ. По-перше, наведена цитата Андрія Соколова говорить сама за себе про його інтелект. Вона не потребує розшифрування як за глибиною змісту, так і за її оформленням. За «одягом». До речі, не кожен трудівник-професіонал слова здатний настільки коротко, ємко й образно «одягати» свої думки.

По-друге, практично в кожному моєму творі є рядки, а то й сторінки, що нагадують слизький лід під лезом бритви ковзанів. Але я їх, відточуючи ще гостріше, залишаю. Не викидаю. Мені не треба побоюватися гніву бізнесмена-самодура, яких достатньо в будь-якій професії в нашому підмісячному світі.

Єдине — дозволяю собі інколи затримати видання твору, щоб не нашкодити словом благодійнику. Це вже етичний бік питання. Із цим потрібно рахуватися! Можна, звичайно, поберегти і себе, але... Мені пішов 86-й рік! Цей вік жартів не визнає! Пізно остерігатися, коли не беріг себе протягом 50 років недруку. Моя стежа, на жаль, прискорюючи хід, прагне все ближче до прірви або в останній політ у піднебесся, звідки ще ніхто не вертався... Я міг би навести безліч прикладів, коли і як Андрій Борисович безкорисливо в скрутну хвилину життя підставляв і продовжує підставляти своє надійне й добре плече. Він не любить пафосу й гучних слів. 

Минає час. На краще повинно змінитися не тільки матеріальне життя повсякдення, а головне — індивідуальна й суспільна свідомість. Лише при цьому зменшаться злоба й заздрощі. Упевнений: люди цінуватимуть і поважатимуть меценатів-благодійників. Особливо це потрібно у вірусно-сумний, навіть трагічний час. Час, коли так легко втратити крихітку добра й непомітно перейти на стежку, далеку від слів Григорія Сковороди — епіграфа до першого тому роману «Амба».

Було б прекрасно, якби ми, українці, запропонували керманичам світу схаменутися й почати спільними зусиллями давати відсіч «коронованим» і «безкоронним» підступним ворогам. Згадаємо наших пращурів, які лише на метри зробили декілька кроків від печер до цивілізації. У «печерикусів» тисячі років потому вистачало розуму на час Олімпіад припиняти навіть війни. Адже спорт, як і мистецтво — духовні складові справжньої людини. Зараз на нас, землян, аж у ХХІ столітті насів невидимий, але сильний і підступний ворог. Тож забудемо про всі негаразди й образи дійсні, а тим паче часто вигадані штучно зарозумілими розумниками, для кого сльози та кров землян — мов бензин для улюбленого авто.

Невже правдива теорія про панування на Землі англосаксів та й усі інші плітки, що «гуляють» світом, — не міфи?! Як же потрібно «любити» свій народ, аби не шкодувати мільярдів коштів на безлад замість того, щоб домовитися керманичам, рятуючи від лиха не тільки ще живих землян, а й трильйони трильйонів коштів, таких бажаних для «жебраків» і потрібних народові для виживання не лише в наш час.

Поки ж нехай бізнес Андрія Соколова злітає все вище й вище на могутніх крилах розуму і добра, виправдовуючи прізвище щедротами душі. Бізнес Андрія Борисовича — матеріально-інтелектуальний. Він власник кінотеатрів у Полтаві та Києві, торгового центру «Конкорд» (у перекладі з французької — «згода». У цій дрібниці теж позначилися інтелект і душа мецената).

Кануть роки в Лету. В еру стрімкого технічного прогресу часто правлять світом закуті в гординю так звані «хомо сапієнси», а насправді пихаті нікчемності з водневою бомбою-іграшкою в руках і зі свідомістю, нижчою за печерний плінтус. «Хомо печерикуси», можливо, могли поступово, а тепер миттєво знищити все живе на нашій прекрасній блакитній планеті заради того ж бізнесу. Можна догратися. Штати, «граючись» із «коронастим чужинцем», раптом стали лідерами в світі за кількістю хворих! Чому? Як таке могло трапитися? Тим паче, повторю, у Штатах! Можливо, диверсія чи катастрофа в дослідних лабораторіях, які, ховаючись від ока громадян під землею, ростуть, наче гриби після теплого осіннього дощика в чужих країнах?! Є над чим замислитися.

Плине час. Вірус «накачує» м’язи, а керманичі світу тупцюють на місці. Інколи від безсилля з’являється і така думка: можливо, й не бажають вони піклуватися про людство?! Що для багатьох із них мільйони душ?! Тим паче не своїх — чужинців. Давно сильні світу уголос і пошепки наголошують: одного мільярда населення на Землі достатньо. На планеті нас понад 7 мільярдів землян. Кажуть, багатенько. Нам, українцям, це не загрожує. Президент Володимир Зеленський зауважив якомусь розумникові: Україні потрібні не 20 мільйонів. Очільник держави згоден зібрати під своє крило, як виголосив, повторю, виголосив він на інавгурації, всіх українців світу, а це 60—65 мільйонів. Думаю, родюче-прекрасна земелька України прогодує і 100 мільйонів. Ще й для сусідів та Китаю залишиться.

Лихо прийшло до людства! Тому що насамперед найрозвиненіші економічно й найбагатші держави повинні зробити не тільки все можливе, а й неможливе, рятуючи родовщан. Теоретично влада в державі — це батьки в сім’ї. Але ж батьки віддають своє життя за рідних дітей.

У будь-якій галузі людської діяльності, на будь-якому континенті є по-справжньому талановиті й геніальні, совісні та доброзичливі люди. Вони, мовою геологів, рідкісні, нагадують коштовні самоцвіти. Стосується це й справжніх підприємців. Їх легко впізнати, особливо в смутно-акулячий час, бо вони дбають не тільки про свій гаманець, а й про державу! Про людей! Вони фундамент добробуту країни! Її рушійна сила! Кожен талант у будь-якій галузі має стати «заразним», «токсичним», як зараз модно говорити, інфікувати оточення інфекцією-вірусом баронеси-генеральші Надії Філаретівни фон Мекк, проти якого немає і не буде ліків ні за які гроші й ні за яких обставин. Багато років вона допомагала генію музики — метру Петру Чайковському. Вони жодного разу не зустрілися, щоб не заплямувати честі вдови. І в ті часи були свої любителі пліток. Зрозуміло, не всі діячі мистецтва за талантом рівня Петрові Чайковському або Альбертові Ейнштейну, але будь-який чудовий твір чи винахід, створені знаними митцями чи «кулібіними», великою мірою належать не тільки їхнім носіям та суспільству. Це — надбання держави і світу. Унікальні творіння людського розуму, серця й рук повинні якомога швидше після створення слугувати людству.

Вважаю, що життя Андрія Борисовича вже заслуговує на окрему книжку. Але він категорично відмовляється. В еру злоби і крові, коли світом править його величність долар, відмова Андрія Соколова, як на мене, — злочин перед людством.

Усе ж сподіваюся, що наш «злочинець» одумається й стане на стежину здорового глузду. На прикладі його життя та досвіду видно, що, здавалося б, несумісне може разом «жити»: бути успішним підприємцем-бізнесменом, але одночасно залишитися свідомим землянином, істинним «хомо сапієнсом», плекати й зберігати в душі почуття добра та справедливості, співчуття й відповідальності за майбутнє не тільки своєї сім’ї, близьких і свого бізнесу. Насамкінець бути відповідальним у криваву і злобну еру за майбутнє родовщан. За нашу прекрасну матінку-землю!

Прочитавши вищезазначене, відчув, що незадоволений сказаним про «злочинця». Його все ж треба виводити на чисту воду. І до сонечка! На огляд і суд народу! І раптом — осяяння! Руслан — ім’я, оспіване ще Олександром Пушкіним. Козак наш кароокий, здатний завжди народити посмішку на обличчі й допомогти людині, як і Андрій Борисович! Вже хто-хто, а особистий водій знає багато цікавого й повчального, корисного людям про скромного підприємця, з яким починав свою діяльність у відомій в Полтаві фірмі «Піраміда». Розумію, бізнес — річ серйозна. У бізнесі, як і майже в будь-якій відповідальній діяльності, тим паче в наш час, янголів не буває. Але... До написаного про нашого «злочинця» після розмови з Русланом Єщенком можу додати обмаль. Меценат і його водій невловимо схожі доброзичливістю й увагою, манерою розмови, поведінкою. Багато в чому відчувається вплив Андрія Борисовича на свого водія,  як, імовірно, і належить бути досвідченому та старшому за віком. Він потомственний педагог, який до тридцяти років міг би стати доктором наук. Вразило останнє слово водія, яке в різних варіаціях характеризує мецената: «Людина! Людяний!».

І це сказано в розпал пандемії коронавірусної інфекції. Відомо, що під час біди проявляється справжнє обличчя людини. Та й шакала — теж! Сердечне спасибі вам, Андрію Борисовичу, і вашій родині від моїх читачів, а точніше, після народження книжок — від наших із вами вдячних шанувальників. І, зрозуміло, від мене та Марічки Зелень. Особливо в день вашого народження бажаю здоров’я та щастя, гарної погоди вдома та успіхів у вашому бізнесі. А подарунок, який я здатний зробити, — моя сердечна вдячність і присвята вам та вашій дружині Ірині Володимирівні третього тому українськомовної «Амби». Вибачте за високі слова. Пам’ятаю, ви не полюбляєте показного красномовства, але слова вдячності й шани нині доречні. Користуюся нагодою. Нехай «крила» вашої доброти і людяності, Андрію Борисовичу, не знають біди та втоми в потрібному родовщанам польоті!

Володимир КАРПЕНКО,

письменник

Фото з архіву автора