Голоси правди видатних уродженців Полтавщини, яких не зламав Голодомор-геноцид

Вони зуміли реалізувати себе, попри травму пережитого у 1932—1933 роках. Вони стали художниками, письменниками, досягли успіхів у науці й техніці. Вони не забували про Голодомор, але ця пам’ять не стримувала їхнього розвитку, а робила сильнішими. Ці чоловіки та жінки знали, що живуть не лише за себе, а й за мільйони інших, вбитих фізично чи духовно. Знали, що несуть у собі унікальну культуру, яку мають врятувати. Геноцид зламав не усіх. Серед тих, хто вижив фізично, були й ті, хто не дав знищити себе духовно. Завдяки їм Сталін програв — Голодомор не зламав України. Згодом після десятиріч нищення вона звелася на ноги і в 1991-му поставила крапку в історії комуністичної імперії. Серед незламних — і наші видатні краяни.

Уродженець Полтавщини Анатолій Дімаров (1922—2014 рр.) — письменник, мемуарист, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка. Народився на хуторі Гараськи у заможній родині вчителя Андроніка Гарасюти. Мати Анатолія була дочкою священика. Під час колективізації родину розкуркулили. Батьки Анатолія були змушені розлучитися та приховати походження двох своїх дітей, щоб вберегти їх від репресій. Мати змінила документи Анатолія та його молодшого брата Сергія, і вони отримали прізвище покійного сільського вчителя — Дімаров. Із ним і довелося прожити життя у радянській державі. Лише на восьмому десятку років, вже у незалежній Україні Анатолій Дімаров відкрив своє справжнє прізвище читачам в автобіографічному творі «Прожити й розповісти». Війну Дімаров пройшов на фронті та у партизанському загоні, був поранений. Пізніше працював у газеті «Радянська Волинь», навчався у Літературному інституті імені Горького в Москві та Львівському педагогічному інституті. Належав до Спілки письменників України.

Журналістка Наталія Малімон написала про почуте від Анатолія Дімарова про Голодомор: «Пригадую, як з гумором розказував, що якось до їхньої хати зайшов чоловік, весь опухлий від голоду, налитий мертвою водою... Він вже не міг говорити, щось белькотів. «А ми ж чули, що люди людей їдять, і в нас були такі факти. То так з молодшим братом Сергієм злякалися, що висадили вікно разом із рамою!» — сміявся з печаллю в очах Анатолій Андрійович».

Дімаров одним із перших у радянській літературі порушив тему голоду 1932—1933 років в Україні. Написав про це в романі «І будуть люди» (1964 р.). Письменник весь час намагався донести життєву правду про українських людей, зображував їхні долі в реальних умовах. Репресивні органи не стали переслідувати популярного прозаїка — ветерана та інваліда війни. Але цензура постійно препарувала його твори, викидаючи сотні сторінок, обриваючи цілі сюжетні лінії. Так сталося і з книгою його життя — історичним романом «Біль і гнів», присвяченим долі українського народу в ХХ столітті. Тільки через 45 років після першої публікації Дімаров відновив у ньому викреслені сторінки. 1982-го за цей твір був нагороджений Шевченківською премією. «Шкодую, що в такий страшний час жив, коли не можна було правду писати, що був оцим вовком поміж червоними прапорцями. Колись Григір Тютюнник сказав, що в нас уже всередині цензор сидить, і поки ми його не повісимо, справжніми письменниками не станемо», — говорив Дімаров.

Уродженка Полтавщини Катерина Білокур (1900—1961 рр.) — видатна художниця. Народилася в селі Богданівка. Малювати любила з дитинства, але батьки забороняли і навіть не хотіли пускати її до школи, щоб зекономити на одязі та взутті. Грамоту опановувала самотужки, потай малювала, а ще грала в сільському театральному драмгуртку. Двічі намагалася вступити до вишу, але отримувала відмову через відсутність свідоцтва про шкільну освіту. У відчаї намагалася втопитися, але рідні врятували і все ж дозволили займатися улюбленою справою.

У лихоліття Голодомору на Пирятинщині померли понад 3,5 тисячі осіб. Можливо, саме мрія стати художником дала сили Катерині Білокур пережити геноцид. Сама вона про це публічно не згадувала протягом багатьох років. Тільки в автобіографічній сповіді мистецтвознавцю Стефану Таранущенку Катерина обмовилася: «Ну ось уже пережила і 33-й рік...»

Перша персональна виставка Катерини Білокур у 1940 році в Полтаві принесла їй славу. Художницю запросили до Москви, а згодом її твори постійно експонувалися. У 1946—1947 роках родина Білокур змушена була пережити ще один голод — тоді збирали останні колоски на колгоспному полі. Під впливом побаченого Катерина Білокур пише картину «Цар-Колос», яка стала вінцем її творчості. «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ», — сказав Пабло Пікассо, побачивши в 1954 році на Міжнародній виставці в Парижі три картини Катерини Білокур: «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле».

Світове визнання і дружба з відомими людьми не змінили ані її сільського скромного способу життя, ані творчого запалу. Творчий доробок Катерини Білокур налічує 82 картини. Вони й сьогодні вражають своєю неймовірною красою і дивовижною майстерністю авторки. «Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети. І тоді доля винагороджує їх сторицею і відкриває перед ними всі таємниці дійсно прекрасного і незрівнянного мистецтва», — це слова великої мисткині.

Уродженець Полтавщини Василь Барка (1908—2003 рр.) — поет, прозаїк, літературний критик, автор роману про Голодомор-геноцид «Жовтий князь». Народився Василь Барка (справжнє ім’я — Василь Очерет) у селі Солониця. Спочатку хлопець навчався в духовному училищі, згодом — на педагогічних курсах у Лубнах. Із 1927 року вчителював на Донбасі. Переслідуваний за викриття зловживань місцевої влади виїхав на Кубань, вступив на філологічний факультет Краснодарського педагогічного інституту. У березні 1940 року захистив кандидатську дисертацію «Про стиль «Божественної комедії» Данте Аліг’єрі». 1941-го пішов на фронт добровольцем, двічі поранений опинився в окупації. 1943 року Василя вивезли в Німеччину як «остарбайтера». Тоді ж письменник обрав собі псевдонім Барка, з яким увійшов в історію. Після закінчення війни вирішив порвати з комуністичним режимом і життям у СРСР. Завдяки Богдану Кравціву отримав посаду коректора у видавництві «Голос» у Берліні. Упродовж 1946—1947 років видав збірки ліричних віршів «Апостоли» й «Білий світ». 1950 року виїхав у США.

У 1932—1933 роках на Кубані 24-річний Василь перебував на межі голодної смерті. Тоді ж він їздив на Полтавщину до рідних і бачив там страшні картини голодної смерті. Під тягарем пережитого письменник протягом наступних 25 років записував різні життєві історії про голод в Україні. У США Василеві Барці вдруге довелося пережити голодні муки. Письменник згадував, що це голодування поновило гостроту відчуттів та підштовхнуло його до написання давно задуманого роману: «Знаєте, навіть якщо спричиниться одна якась іскра, розпалить вогонь у пам’яті, що був у душевних ранах. Може, без цієї пережитої голодовки я б не зміг відновити тих фібрів, тих відтінків почуттів, тих безодняних, найгірших у людській істоті, де вже на межі квінсесте».

Паризький часопис «Ле Монд» назвав роман Василя Барки «Жовтий князь» «найкращим твором у повоєнній Європі на одну з найважчих тем». «Ноги пухли. І я уже ходив, тримаючись за паркан і стіни, там, де вже лежали мертві. Я не надіявся, що виживу... І, може, тому, що я це зазнав, тому мені пощастило в «Жовтому князі» відновити ту психологічну глибинність цієї голодової смерті», — зазначає Василь Барка.

Голодомор — акт геноциду українського народу, здійснений керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР у 1932—1933 роках через організацію штучного масового голоду, що спричинив загибель мільйонів українців на території Української СРР та Кубані, де переважну більшість населення становили українці, з метою придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян. Через насильницьке вилучення продовольства, блокаду сіл та цілих районів, заборону виїзду за межі охопленої голодом України, згортання сільської торгівлі, репресії щодо незгодних тоталітарна система створила для українців життєві умови, розраховані на їхнє фізичне знищення. Така політика режиму — злочин проти людяності, який відповідає Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду і покарання за нього. Визнання Голодомору 1932—1933 років геноцидом українського народу законодавчо закріплено Законом України «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», ухваленим Верховною Радою України 28 листопада 2006 року. Постановою апеляційного суду Києва від 13 січня 2010 року Йосипа Сталіна, В’ячеслава Молотова, Лазара Кагановича, Павла Постишева, Стані-слава Косіора, Власа Чубаря, Менделя Хатаєвича визнано винними в організації Голодомору.

За матеріалами офіційного сайту Українського інституту національної пам’яті