«Це великі настінні розписи, причому всі вони різні — немає двох однакових»: відомий митець із Решетилівки заквітчує стіни будівель

Майже півстоліття присвятив мистецтву добре знаний митець із Решетилівки — заслужений майстер народної творчості України Євген Пілюгін. Багатогранність його таланту не може не дивувати: він створює  живописні полотна, графічні роботи, малює орнаменти для килимів та рушників. А ще — розписує стіни будинків, щоразу доводячи, що житло не має бути одноманітним, естетично непривабливим.

— У Решетилівці є одна хата під стріхою, збудована іще до війни, — у ній жила вдова з чотирма дітьми (її чоловік загинув під час форсування Дніпра в 1943-му). 

Сумна така хижка з чорними стінами. Я на неї довго дивився здалеку, а якось вранці пішов туди й розмалював її білим по чорному, після чого хатка враз повеселіла, — розповідає про те, як усе почалося, 73-річний Євген Іванович. — Згодом мене запросили в одну решетилівську родину, яка займається вирощуванням квітів, — я розписав велику стіну в її оселі. Далі зробив декоративний розпис будинку  доброї приятельки, котра живе в селі Попівка Глобинського району. І так пішло-поїхало. Тепер серед розписаних мною будівель — будинок-музей села Лисівка в Гадяцькому районі, декілька об’єктів у ресторані села Веселівка Диканського району тощо. Загалом стіни десятків двох будинків уже розписав. От зараз збираюся до друзів-гончарів у село Яреськи Шишацького району — хочу і їм оздобити хату. Переконав їх у тому, що оселя гончарів має виділятися з-поміж інших. Розмір моїх мальованих композицій на стінах десь 2 метри у висоту і, буває, й по 8—10 метрів у довжину. Це великі настінні розписи — над деякими з них працюю 4—5 днів. Причому всі вони різні — немає двох однакових.

Насамперед Євген Пілюгін робить ескіз (це для нього звична річ), після чого ознайомлює з ним господарів будівель, а, отримавши схвальні відгуки, починає втілювати його в життя. Причому винагороди за такий різновид творчості не бере. Запевняє, що йому приємно розписувати стіни просто так, адже після кожної такої роботи стає все багатшим на друзів.

— Я бачив розписані хати на Буковині, в Молдові й навіть Болгарії (де розписи дуже стримані: в них задіяні два—три кольори — не більше). Проте я роблю по-своєму, — стверджує митець. — Зазвичай беру 10—12 кольорів. У підсумку маю дуже барвисті композиції з яскравими квітковими орнаментами, що неодмінно створюють позитивний настрій.

Художник використовує стійкі водяні фарби, інколи додає в них яєчний жовток, у результаті отримуючи темперу, яка є найбільш якісним і довговічним матеріалом, що підтверджено багатовіковою традицією. Така фарба не розтріскується й не вигорає на сонці.

«Уже четвертий Президент України працює в робочому кабінеті на тлі мого гобелена»

Євген Пілюгін — автор ескізів, на основі яких створені килими, що прикрашають нині будівлі Офісу Президента України, Маріїнського палацу, Будинку з химерами, Національного палацу мистецтв «Україна», Національного центру ділового та культурного співробітництва «Український дім» у Києві, палаців гетьманів Івана Мазепи та Кирила Розумовського в Батурині Чернігівської області тощо. Цікаво, що у своїх роботах майстер ніколи не повторює візерунка чи картини.

— Килимарство — це те, що по-справжньому люблю й чому присвятив багато років життя. Навчав цього мистецтва ткацтва й чужих дітей, викладаючи в Решетилівському художньому професійному училищі (нині — ліцей), і своїх. Невипадково мої обидві доньки  Наталія й Ольга — килимарниці, — теплішає погляд Євгенія Івановича. — Тільки в Офісі Президента України 

10 килимів, створених за моїми авторськими ескізами в моїй приватній майстерні. Уже 4-й Президент України працює в робочому кабінеті на тлі мого гобелена. Десь років 8 я співпрацював з тодішньою Адміністрацією Президента — у її складі є архітектурне бюро, яке і здійснювало замовлення. У Будинку з химерами 2 моїх килими — ми створювали їх для кабінету Леоніда Кучми. Щоправда, він працював там  недовго — десь пару місяців, після чого переніс свою резиденцію на вулицю Банкову. До речі, і в будівлю тодішньої Адміністрації Президента на вулиці Банковій, як уже зазначав, ми також зробили  чимало килимів. Та й у Маріїнському палаці їх, мабуть, 6 — точно вже й не пригадаю.

— Здається, ви створювали оригінальні килими не лише для Леоніда Кучми, а й для Віктора Ющенка? — запитую. 

— Коли до свого президентства Віктор Андрійович очолював Національний банк України, у нього був будинок на столичних Осокорках. Так от, для однієї з кімнат того будинку ми виготовили гобелен розміром 40 квадратних метрів — над ним цілий рік працювали 20 килимарниць із моєї майстерні, — пригадує Євген Пілюгін. — Був такий голландський митець часів Богдана Хмельницького Абрагам ван Вестерфельд — автор низки замальовок архітектурних об’єктів Києва першої половини ХVII століття. Панораму «Вид Києва з північного сходу» цього художника можна вважати єдиним документальним образом тієї місцевості згаданих часів. Так от, мені вдалося знайти його старовинну замальовку Осокорків — узявши її за основу, я й створив композицію, яка сподобалася Віктору Ющенку, відтак була перенесена на килим. А загалом таких великих робіт для оселі Віктора Андрійовича ми тоді зробили дві. 

За словами митця, за президентства Леоніда Кучми на килими була свого роду мода: усім вони були потрібні. Відтак і приватна справа Євгена Івановича процвітала, а килимарниці, яким він давав роботу,  справно отримували зарплатню. А потім, говорить, як відрізало.  

— Леонід Кучма цінував художнє ткацтво й завжди вчасно розраховувався за виконану роботу. Коли ж до влади прийшов Віктор Янукович, він зовсім не підтримував ентузіастів, які розвивали килимарство (йому все це було нецікаво), — порівнює Євген Пілюгін. — А Віктор Ющенко, будучи главою держави, підтримував тільки на словах. При цьому ніколи не розраховувався — і не тільки за килими, а й за картини, ікони. Чимало художників через це ображалися на Віктора Андрійовича — усі знали, що з ним справ краще не мати.

Не обійшлося без ложки дьогтю в діжці меду

Окрім орнаментів, квітів, картин природи, митцю з Решетилівки вдаються портрети, багато з яких перенесені на килими. 

Зокрема його гобелен із витканим на ньому портретом Івана Котляревського знаходиться в Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені класика нової української літератури, а загалом там три килими, створені за ескізами цього автора.

— До століття видатного українського науковця у сфері зварювальних процесів, металургії й технології металів — академіка Бориса Патона —  на замовлення Національної академії наук ми у співпраці з меншою донькою Ольгою створили гобелен із його портретом. Малювали його в чотири руки, а потім за  цим малюнком донька власноруч виткала той портрет у своїй майстерні. То була цікава й надзвичайно відповідальна творча робота. До речі, самому Борису Євгеновичу (як відомо, він трохи не дожив до 102 років) гобелен із власним зображенням припав до вподоби. Нині цей твір знаходиться в будівлі Академії наук, — ворушить іще один спогад Євген Іванович. — А якось ми виконували замовлення аж із Об’єднаних Арабських Еміратів — мали створити великий гобелен із портретом сина еміра — шаха Набурака Аль Нахайяна. Той гобелен у нашому виконанні цілком влаштував замовників. Та що цікаво? Через 10 років після того  полтавські інженери поїхали на роботу до ОАЕ. І от, уявіть собі, шах Набурак через них передав мені вітання. Світ таки дуже тісний. Багато робіт ми відправили й у Німеччину. Там у своїй мюнхенській квартирі проживає українська діаспорна письменниця й художниця Емма Андієвська. За її малюнками мої килимарниці виткали понад півсотні неповторних гобеленів.

Подібних історій у насиченому творчому житті Євгена Пілюгіна немало. Втім, повертаючись подумки в не таке вже й далеке минуле, митець говорить, що не все в ньому було так райдужно — не обійшлося, як то кажуть, без ложки дьогтю в діжці меду.

— Приїхавши до Решетилівки й розпочавши навчати дітей у професійному училищі секретів народного художнього промислу, я пішов далі й невдовзі, як вам уже відомо, відкрив власну майстерню з виготовлення килимів. Завдяки різноманітним виставкам наші роботи побачили й оцінили, відповідно, замовлення пішли саме на мою майстерню, а не на місцеву фабрику художніх виробів. Звісно, це багато кому не сподобалося, через що мені навіть почали вставляти палиці в колеса, —  ділиться художник. — Наприклад, коли ми виготовили 

2 гобелени для Будинку з химерами (дуже гарні, там вплетена срібна й золота нитка), одна зі все-українських газет із чиєсь подачі видала публікацію під заголовком «Леви і грифони на гобелені Євгена Пілюгіна для Адміністрації Президента «з’їли» національний бюджет». І це при тому, що ті килими були не надто дорогими. Хоч загалом створення килима — дуже копіткий тривалий процес, відтак цей художній виріб апріорі не може бути дешевим.

— Нині з килимами вже покінчено? — цікавлюся. 

— Ні, продовжую малювати орнаменти, створювати ескізи, — зазначає невгамовний чоловік. — Тепер уже менша донька Ольга у власній майстерні втілює в життя зокрема й мої задуми. Вона теж досить відома художниця, майстриня, яка має свій стиль і доводить усьому світові, що український гобелен може бути вишуканим, своєрідним, сучасним. 

Творчість Пілюгіних відкриває їм двері у світ

В останні роки Євген Пілюгін разом зі своєю творчою родиною активно займається виставковою діяльністю. Зокрема Пілюгіни мали виставки своїх робіт в Італії, Болгарії, Іспанії, Туреччині, Угорщині, Великій Британії, Франції.

— Як усе відбувається? Ми звертаємося в Посольство України, — пояснює Євген Іванович, — ведемо з ним перемовини, показуємо зразки наших виробів. І коли нам врешті-решт надсилають запрошення, тоді скрізь маємо «зелене світло». На митниці нас пропускають без черги. Під час демонстрації виставки ми мешкаємо, як правило, при посольстві, воно ж бере на себе й усі наші витрати. От у Парижі ми експонували одразу 70 робіт (поміж них були гобелени, вишиванки дружини Лариси білим по білому, великі іграшки з вовни, виготовлені доньками), а проживали в колишньому маєтку Алена Делона (нині в цій розкішній будівлі знаходиться Український культурний центр). Коли на третій день я запитав, чи маємо платити за проживання, мені відповіли: «Ви привезли такі скарби, що цілком окупили своє перебування тут». Отак наша творчість відкриває нам двері у світ. Користуючись цим, представляємо Україну за кордоном. Вважаю: це варто робити, потрібно показувати, що ми вміємо.

Євген Пілюгін не втомлюється малювати. Хвалиться, що тільки протягом карантинного періоду створив 16 нових полотен — тепер хоче всю цю колекцію передати художньому музею. А от на замовлення Національного музею-заповідника М. В. Гоголя, що в селі Гоголеве Шишацького району, художник створив серію картин, присвячених перебуванню Миколи Васильовича в Італії.

— Нам мало відома ця сторінка біографії великого українця, котрий належить до двох культур. А між тим він тривалий час жив у Римі, писав там «Мертві душі». Я був в Італії двічі. Знаючи альбомні малюнки, етюди  Миколи Гоголя (а він ще й добре малював), легко знайшов ті місця, де ступала нога нашого славного співвітчизника. До речі, Микола Васильович створював і сюжети для килимів, які ткали у майстерні його матері у Веселівці. Письменник любив Рим усім серцем, зізнавався, що ніде не почувається так добре, як тут. Відтак я створив 10 картин на тему: «Гоголь в Італії» й передав їх до музею-садиби Миколи Гоголя, — повідав Євген Іванович.

А от аби на власні очі побачити одну з розписаних ним стін, довелося напроситися в гості до відомої лялькарки з Полтави, 

заслуженого майстра народної творчості України Наталії Свиридюк. Окрім усього, пані Наталія є завідувачкою відділу КУ «Обласний центр народної творчості та культурно-освітньої роботи» По-лтавської обласної ради. 

— Для того, щоб зберегти по-лтавське декоративне малярство, — говорить вона, — ми вирішили розвинути ідею Євгена Івановича, започаткувавши проект «Мальована хата». Тепер шукатимемо цікавих людей, які залюбки погодяться оздобити свій дім. 

Зокрема я надала майстру для декоративного розпису стіну будівлі творчої майстерні, де народжуються мої ляльки.

Ганна ЯРОШЕНКО

«Вечірня Полтава»

Фото автора