Усе своє життя й величезний талант віддала гончарному ремеслу

6 травня виповнилося 100 років від дня народження славетної української гончарки, заслуженої майстрині народної творчості України, членкині Національної спілки художників України, іграшкарки, малювальниці Олександри Селюченко. Усе своє життя, величезний талант і непохитну волю вона віддала гончарному  ремеслу. Її творчість стала одним із найкращих надбань української культури ХХ століття.

В одному зі своїх щоденників мисткиня написала такі рядки: «Чим судити людину, загляньте в душу її, який вона шлях пройшла. Якщо людина розумна й чесна, а позаду праця і діяння, ви скажете: так, ти велика». А шлях майстрині — і життєвий, і творчий — був зовсім непростий, як і в більшості талановитих людей. Чого лише варті пережиті роки Голодомору й війни! Але спочатку було дитинство. Олександра росла допитливою дівчинкою, привчаючись ліпити й допомагати по господарству, розуміти красу природи, любити свята й народні пісні. Іграшкарка згадувала: «Звичайно, пора дитинства оберігає тебе від усього. Тепло материнської та батьківської душі — хіба це не благодать земна? Може, що для батьків і в тягар було, а до тебе воно не доходить». 

У гончарській родині Федора та Явдохи Селюченків завжди багато працювали, тому, коли Олександра підросла, її теж залучили до справи. І вже в шестирічному віці дівчинка вправно ліпила свої перші свистунці. Ліплення було для неї грою, яку вела мати, мудра наставниця, найкраща подруга й порадниця, перша вчителька гончарного ремесла. 

Значними подіями для юної гончарки були щорічні ярмарки в Опішні, де відбувалося багато цікавого. Дівчиною сиділа біля вікна й спостерігала, як люди в колоритному українському вбранні зі своїм крамом їдуть на базар: «Настане неділя — і зранку їдуть люди на базар. Займаю своє улюблене місце біля вікна, так цікаво було роздивлятися на вишиті кожухи, які носили тоді чоловіки. Ішли вони гордовиті, деякі вусаті поважною ходою цілими юрбами на базар. Коли настане друга половина дня, приходить, було, циган розповідати казки. Зберуться, було, куми, знайомі і сидять слухають, а я ще була мала, не так вони і запам’ятовувалися, але часи ці так засіли в пам’яті. Їздили опішняни по ярмарках, але мали і свій ярмарок на Спаса. Гримить ярмарок, було. Гончарі випробовують, чи не «хрябтить» посуд, кожному хочеться продати. Стоять намети. У них вбудовані пічки, на яких готують «сляшчони». Цигани розкинуть свої шатра, біля яких варять їжу собі. Крутиться карусель, на якій повно дітвори. Народу наїде з хуторів. Любила я, коли вони завітають, було, щоб переночувати. Степом вони пахли. Розстелять соломи на долівці, і всі покотом сплять. Звечора ведуть розповіді, згадуючи про працю в «якономіях» при панах. Різні вони були, кожний мав свій образ». Більшість побаченого й почутого пізніше ввійшла в її творчість, набула форми в її гончарних виробах. 

Після закінчення семирічки з 1937 року Олександра навчалася в дворічній Опішнянській школі майстрів художньої кераміки, потім поїхала за направленням до Запоріжжя. Саме як малювальниця в промартілі «Ленінські дні» села Воскресінька Олександра Селюченко розпочала свою роботу. А набагато пізніше, уже будучи на пенсії, створила чималу кількість мальовок на папері. Виникнення цих мальовок пов’язане з методами навчання в Опішнянському гончарному показовому пункті та школі майстрів художньої кераміки, коли ескізи майбутнього декору глиняних виробів здійснювали на папері. Понад 300 аркушів, що нині становлять фонд декоративних мальовок Олександри Селюченко, вражають своєю безпосередністю й легкістю виконання.

Під час німецької окупації вона повернулася до Опішні, проте знову ненадовго, адже 1943 ро-ку потрапила до списку тих, кого відправляли на відбудову Донбасу. Умови праці були жахливими, жила впроголодь, виконувала брудну й тяжку роботу — усе це й підірвало її здоров’я. За клопотанням уже немолодих і хворих батьків 1946 року Олександра Федорівна повернулася додому, до рідного містечка, влаштувавшись на роботу на завод «Художній керамік». Спочатку працювала різноробочою. Згодом її перевели на посаду ліпниці, де майстриня пропрацювала аж до виходу на пенсію (1976 р.). Олександра Селюченко була передовиком виробництва. Мисткиню запрошували на симпозіуми, наради, дні майстрів народної творчості тощо. Тривалий час працюючи на заводі, майстриня виборювала своє право на творчість. Змушена була, як і інші ліпниці виконувати норму й тиражувати свистуни, проте не могла змиритися з тим, що в’язне в ремісництві.

Виставкова діяльність талановитої гончарки почалася 1946 року, коли вона відіслала власні твори (композиції «Свиня з поросятами» та «Лев із левеням») на Всеукраїнську виставку іграшки до Києва, де їх було відзначено премією. Майстриня була експонентом близько 100 виставок, зокрема всесвітніх «Експо-67» у Монреалі, «Експо-70» в Осаці та міжнародних виставок-ярмарків у Брюсселі (1958 р.), Лейпцизі (1959 р.), Велико-Тирнові (1976 р.) та інших. Були в Олександри Селюченко й персональні виставки. Одна з них відбулася наприкінці 1985 року в Полтавському краєзнавчому музеї, іншу було організовано в Ленінграді (нині — Санкт-Петербург). Нині чимало творів мисткині зберігаються в музеях і приватних збірках різних країн. Подвижницьку працю художниці відзначено почесним званням заслуженого майстра народної творчості УРСР. Також її було прийнято до Спілки художників УРСР. 

Олександра Селюченко зверталася до звичних для народної пластики сюжетів, проте головною рисою її творчості була варіативність. Поміж різноманітних авторських коників, баранців, пташок, вершників не знайти двох однакових. Теми складніших багатофігурних композицій майстриня шукала в улюблених письменників-класиків, передусім в Івана Котляревського й Миколи Гоголя, які писали про Полтавщину. До її глиняного світу увійшли персонажі п’єси «Наталка Полтавка», композиції на теми «Сорочинського ярмарку» та «Ночі перед Різдвом». Олександра Федорівна була наділена здібністю до найтоншого поетичного осмислення життя. Усе, що створила мисткиня, є відображенням певних ідеалів, естетичних чи моральних цінностей українського народу.

Олександра Селюченко не-одноразово їздила до Музею народної архітектури та побуту в Києві, куди її запрошували на майстер-класи. Саме там опішнянська гончарка творила, незважаючи на норму, була оточена увагою з боку співробітників музею, а головне — спілкувалася з людьми, які захоплювалися її майстерністю. Голова Полтавського обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України Віктор Фурман так згадував про її творчість: «Іграшки її були наділені теплом, приємні, гарні. Коли працювала у Пирогові, завжди була у вишитій сорочці, хусточці. Біля неї завжди були стовпища людей і дітей. Дещо вона могла продати, а то ліпить-ліпить — і дарує, тож біля неї прямо стояли черги». 

Особисте життя талановитої майстрині не склалося. Вона була самотньою жінкою, що надзвичайно гостро відчувалося на схилі літ. Знесилена хворобами, побутовими негараздами, відсутністю умов для творчості, гончарка не переставала творити й шукати нові засоби, матеріали й сюжети. Натхнення приходило разом зі згадками про дитинство, рідну Опішню, подругу-матусю. Засиджуючись інколи до пізньої ночі, списувала не один аркуш загальних зошитів теплими щемливими спогадами про світлі події зі свого нелегкого життя. Глина стала для неї джерелом мистецьких пошуків, філософських роздумів і тим світочем, що впродовж усього життя спонукав до невпинного руху вперед, самовдосконалення й навчання інших. Для своїх численних послідовників та учнів, дослідників і знавців творчості видатна українка завжди буде не просто вчителем і митцем, а й прикладом мужності та незламності духу, доброти й щиросердя. 

23 червня 1987 року незрівнянна майстриня відійшла в інші світи, ставши легендою українського гончаротворення. Не злічити сторінок людського життя, сповненого всіма відтінками почуттів і переживань, — маємо лише віддати належну шану пам’яті Олександри Федорівни, яка кожен день свого буття самовіддано плекала в глині генія творчої думки.

Традиція вшанування видатних постатей українського гончарства, чиї долі переплелися з Опішнею, — не лише данина історії національної культури, а й заповідь для прийдешніх, поклик берегти рідне коріння, основу буття сьогоднішнього й майбутнього.

Наталя ІБРАГІМОВА, 

завідувачка наукового відділу Меморіального музею-садиби гончарки Олександри Селюченко