Малознаний у нас ювілей

2 вересня — знаменна дата для більшості населення нашої планети: виповнюється 75 років із часу закінчення особливо жорстокого бойовища в її історії — Другої світової війни. Вона зачепила всі континенти (хоча бушувала в основному в Східній півкулі), у ній брали участь 62 держави з 74-х, які тоді існували. Отож у нинішньому переліку їх буде значно більше, оскільки чимало країн, які раніше вважалися колоніями чи домініонами, одержали  незалежність. 80 відсотків населення земної кулі потерпіло від неї. Вважається, що вона забрала життя близько 65-ти  чи 71  мільйона землян. Хоча ці цифри дуже приблизні. У більшості країн  Азії  обліку  жертв узагалі не вели, в СРСР точність таких підрахунків коливалася від 7 мільйонів до 20-ти  чи 27-ми, або аж до 40 мільйонів.

Великих територіальних, економічних і людських втрат зазнали переможені Німеччина, Японія та Італія, які вважаються головними призвідниками війни, бо дуже прагнули до переділу світу на свою користь. Багатьма економічними збитками, руйнуваннями, жертвами заплатили за перемогу і країни, яким вдалося здолати агресивних супротивників. Колоніальним державам вдалося зберегти від посягань свої попередні володіння. Хоча й ненадовго. Згодом вони змушені були надавати їм незалежність. 

Серед тих, хто найбільше виграв від перемоги, виділяються Сполучені Штати Америки. Вони стрімко наростили свою економічну та військову могутність і зайняли провідне місце в капіталістичному світі (як у нас раніше визначалося). Свою силу особливо продемонстрували атомними бомбами, скинутими на японські міста Хіросіма й Нагасакі. Від жахіття цієї зброї здригнувся весь світ: такого смертоносного знаряддя він ще не знав.

Та найбільшим переможцем у цьому грандіозному бойовищі все ж варто вважати Радянський Союз. Він хоча й зазнав величезних втрат, але в підсумку здобув чимало переваг. Серед переможців  найбільше збагатився територіально. Були визнані його довоєнні приєднання Західної України та Білорусії, Бесарабії та Північної  Буковини, до них додалися нові здобутки — Закарпатська Україна та Східна Прусія, що стала Калінінградською областю. Він повернув захоплені раніше японцями Південний Сахалін та Курильські острови, а також територію фортець Порт-Артур і Дальній, фактично була визнана анексія захоплених ним раніше прибалтійських країн. Окрім того, під його повним контролем опинилися кілька країн  у Центральній Європі й Північна Корея, які невдовзі увійшли до створеного ним соціалістичного табору. Різко посилився його вплив у новоствореній Організації Об’єднаних Націй. Він мав колосальні за чисельністю збройні сили, які одержали великий бойовий досвід. Декотрі з воєначальників тоді навіть пропонували продовжити далі наступ Червоної  армії, захопити всю Західну Європу і встановити там соціалістичні порядки. Але вищому керівництву вистачило глузду відмовитися від такої авантюри, бо її не витримала б вкрай виснажена війною країна. 

І хоча СРСР тоді поступався США військовою потужністю, бо не мав атомних бомб, однак володів іншою теж дуже могутньою зброєю —  комуністичною ідеологією. А вона на ту пору мала дуже багато прибічників і в Західній Європі, і в Азії, та навіть у США. Вони вважали, що саме  в Радянському Союзі існує найсправедливіший у світі лад, де немає ні бідних, ні багатих, ні інших болячок капіталізму й панує повна рівність та свобода. Образно кажучи, якщо раніше, перед війною, Радянський Союз владною елітою світу вважався таким собі дебоширом-молодиком, який бушував тільки десь там, на холодних російських просторах, то після неї він став могутнім володарем значної частини планети і становив неабияку загрозу для усталеного віками порядку в усіх інших країнах. 

Однак всупереч тому, що СРСР мав такі грандіозні успіхи в загальному підсумку Другої світової війни, її завершення в країні відзначалося дуже слабо. Основна пропагандистська увага приділялася європейській частині — розгрому нацистської Німеччини. Ясна річ, пов’язані з ним події більше хвилювали населення країни, ніж бої та битви на далеких азійських просторах. Безперечно, впливало й те, що гучне відзначення перемоги над Японією викликало б звинувачення  антикомуністичної  пропаганди, що в цьому разі СРСР вчинив точнісінько так, як і Німеччина  22 червня 1941 року, коли віроломно розірвала підписаний нею в 1939-му пакт про ненапад. А такий же договір існував і між Японією та Радянським Союзом. І японці його дотримувалися, хоча гітлерівське керівництво наполегливо вимагало від них як від союзників  вдарити по СРСР з Далекого Сходу, що швидко привело б до його повного розгрому. 

Чому японці так рішуче відмовлялися? Звісно, не тому, що неухильно дотримувалися взятого зобов’язання. Для тоталітарних режимів будь-які домовленості нічого не варті. Головна причина полягала в тому, що тоді їм було зовсім невигідно воювати із СРСР. Ну, захопили б вони його далекосхідну територію, але  не отримали б там нічого з того, що їм особливо потрібно було для подальших  військових дій: нафти, залізної руди та інших корисних копалин. А таку цінну сировину вони легко здобули б, спрямувавши свої військові сили на завоювання Південно-Східної Азії, адже колоніальні держави, які нею володіли: Англія, Франція, Нідерланди  —  або дуже ослабли, або зазнали повного розгрому у війні з Німеччиною. А після перемоги німців над Радянським Союзом Далекий Схід легко потрапив би до їхніх володінь, мов перезріле яблуко з дерева. Тому швидко й без великих втрат японцям вдалося захопити величезні території в Китаї, В’єтнамі, Індонезії, Філіппінах, Бірмі, важливі англійські опорні пункти Гонконг і Сінгапур. США вони вважали таким собі велетнем на глиняних ногах, із яким можна запросто розправитися. І жорстоко прорахувалися…

Те, що в СРСР не дуже звертали увагу на завершення Другої світової війни і на її останній етап — перемогу над Японією, тепер заходилося виправляти путінське керівництво Росії. У квітні цього року Державна дума федерації ухвалила закон про те, що закінчення Другої світової війни сталося не 2 вересня 1945 року, як вважалося майже 75 років поспіль, а 3 вересня. При цьому категорично стверджувалося, що саме перемога СРСР над Японією стала вирішальною в завершенні цього бойовища. Що ж, це іще один яскравий прояв історичної, як кажуть росіяни, «чесотки», яка в тій країні нині  взагалі «зашкалює»  за рівень нехлюйського ставлення до елементарних фактів. Червона армія дійсно проявила військову майстерність і мужність, швидко розгромивши японців у Китаї й Кореї. Але вона вела там бойові дії дуже короткий час — із 9 серпня по 2 вересня, коли японські війська вже були деморалізовані жорстокими поразками від американців, які, воюючи з ними із грудня 1941 року, знищили їхні основні сили й уже загрожували вторгненням на їхні рідні острови. Як можна не зважати на такі загальновідомі факти і стверджувати про «вирішальний внесок» СРСР? 

Хоча така нахабна брехня ведеться ще від радянського керівництва. Розгром нацистської Німеччини та мілітаристської Японії воно постійно приписувало тільки Радянському Союзу.  Дій західних держав ніскільки не помічало. Приміром, того, що саме на Західному фронті була сконцентрована більшість німецьких літаків та кораблів, зосереджено 130 дивізій вермахту. За час війни ворожа промисловість випустила 1 100 підводних човнів, які в основному діяли проти флотів союзників. На їхнє  виготовлення витратили багато цінної сировини, якої дуже не вистачало для виробництва танків. А їх якраз і бракувало гітлерівським частинам на Східному фронті. 

Радянський Союз одержував велику допомогу від союзників, зокрема від американців за так званим ленд-лізом. То була й військова техніка, і спорядження до неї, і важлива сировина. Наприклад, надійшло 11 400 літаків, 12 тисяч танків, 427 284 автомашини, 2 074 локатори, 38 100 штук різних металообробних верстатів, 345 735 тонн вибухових речовин, 2 670 тисяч тонн нафтопродуктів, 1 750 тисяч тонн харчових продуктів.  Перелік виявився б дуже довгим. І вельми цінним для радянської  бойової техніки. Але про ленд-ліз, його важливість у СРСР старалися не згадувати, а після перемоги відмовлялися виконувати взяте зобов’язання оплатити його.  Особливо яскравим і близьким для нас прикладом може бути створення в Полтаві  американської авіаційної  бази і здійснення звідти операції «Френтік» — нанесення бомбових ударів по важливих промислових центрах ворога. Про неї ні словом, ні півсловом не можна було згадувати навіть в історичних дослідженнях про цей період у нашому краї. 

Чому американці так розщедрилися з допомогою Радянському Союзу, хоч там панувала дуже неприємна для них влада? Вони вважали, що більшу загрозу їм, а також близьким для них державам становлять саме Німеччина і Японія, а СРСР слабкий, до того ж дуже знесилений поразками у війні, тому не становитиме серйозної небезпеки. І теж жорстоко помилилися… 

Натхненні грандіозними успіхами в цій війні Йосип Сталін та наступні радянські керівники іще більше утвердилися в реальності свого наміру заволодіти світом, щоб усім країнам і народам осявало шлях світло з Кремля, яке випромінювали Політбюро та ЦК ВКП(б) чи  КПРС. Це призвело до нового загрозливого протистояння, названого «холодною війною», яка часто спалахувала небезпечними гарячими вогнищами в різних куточках світу. І в розпалюванні їх завжди відчувалося радянське втручання. Деякі з них закінчувалися переможним новим поповненням табору соціалізму, як у Китаї, В’єтнамі, на Кубі, деякі  — поразками, як на Близькому Сході, у Чилі, Сомалі, Афганістані та низці інших країн, які довго перелічувати. Але всюди ці збройні конфлікти приносили багато жертв, руйнувань, посилювали  убогість і страждання.

І всюди дуже дорого обходилися Радянському Союзу. Він виділяв великі кошти на утримання комуністичних та інших партій крайнього  лівого спрямування, постачав зброю, надавав солідні кредити. І водночас усе це супроводжувалося потужною гонкою озброєнь, знекровлювало економіку, не давало можливості   належно підвищувати добробут населення. Переможені та зруйновані Німеччина і Японія стали значно заможнішими, бо вже не прагнули до світового панування. І така ситуація завдавала величезного удару по комуністичній ідеології. Спостерігаючи за цим  переконливим наочним прикладом, у ній розчаровувалося все більше й більше люду в розвинених державах Заходу, потім — у країнах так званої народної демократії. А згодом, у 80-х роках, коли згідно з програмою КПРС у нас уже мав утвердитися комунізм, це почуття дісталося  й до Радянського Союзу. І він, здавалося, такий нездоланний, могутній, розпався та зник. Як виявилося, крах ідеології виявився сильнішим за тисячі нагромаджених ним танків, літаків, ядерних бомб. І тільки в літніх людей залишив спогади про те, що тоді все було дешево, що не було олігархів та продажних політиків, корупції. Зате їм не хочеться пам’ятати голодомори, репресії, гонку озброєнь та постійне балансування на грані війни й миру. 

А ще СРСР живе в намірах російського керівництва путінського зразка, котре щосили прагне його відродити. І ніскільки не зважає на те, що в нього вже немає ні тієї території та населення, ні підлеглого соціалістичного табору, ні  головної радянської зброї — комуністичної ідеології. Є лише примітивне марення «русского мира». Але кого в світі воно може привабити, окрім частини російськомовного населення в колишніх радянських республіках? Історія Другої світової війни переконливо вчить, що керівники тих держав, які прагнули до світового панування,  кінчали вельми кепсько. За улюбленим блатним жаргоном Путіна це звучить так: «Жадібність фраєра згубила».  Та, схоже, він і його поплічники не хочуть зважати на цей історичний урок. Тож на них теж чекає такий крах. 

Валентин ПОСУХОВ, 

журналіст