Ось таким він був і лишається в нашій пам’яті

Долі людські, ніби стрічки документальних фільмів: кольорові змінюють чорно-білі, але всі вони завжди єдині й неповторні. Про це свідчить життєвий шлях відомої людини — Миколи Залудяка.

Народився він 2 квітня 1941 року в селі Вендичани Могилів-Подільського району Вінницької області в сім’ї робітників. Його дитинство виявилося босоногим і занадто важким. Він дитина війни. Його батько — Іван  — пішов на фронт гнати ворога з рідної землі й у 1941 році загинув. Відтак маленький Микола лишився з мамою Галиною. Перенісши складні післявоєнні роки, згарища, руїни, сльози на очах людей, втрату рідних і близьких, відбудову міст і сіл, уже в 16-річному віці під час освоєння цілинних земель Казахстану працював автослюсарем у зернорадгоспі «Ломоносівський» Рузаївського району Кокчетавської області. У 1960—1963 роках проходив військову службу на Балтійському флоті. 

Усі ці події загартували Миколу Залудяка. Він завжди відчував тягу до навчання, і його мрії здійснилися. У 1968 році закінчив Харківський автомобільно-дорожній інститут. Пройшовши певні життєві випробування, набувши досвіду, отримавши вищу освіту, розпочав у Кременчуці свою інженерну діяльність, якій присвятив 24 роки. Потужне промислове місто над Дніпром стало його рідним домом, про що він завжди говорив. На його очах місто розбудовувалося, набирали сил гіганти промисловості: автомобільний, нафтопереробний, вагонобудівний, колісний заводи, а також завод дорожніх машин. Та й загалом у житті міста сталося чимало змін. Микола Іванович відчував, що в досягненнях кременчужан була частка і його  праці, а також розумів: завдяки його зусиллям місто не впало до кризової ями в період перших років незалежності України. Усьому цьому сприяли організаційні здібності Миколи Івановича, які він проявив, обіймаючи різні посади, розв’язуючи важливі для міста соціально-економічні проблеми після розпаду СРСР. А з 1980-го по 1990 рік він був першим секретарем Кременчуцького міського комітету компартії України, зробивши все можливе для розвитку всіх галузей народногосподарського комплексу міста. На плечі Миколи Івановича лягли й екологічні проблеми потужного промислового населеного пункту. Він пережив той занадто важкий період, коли Москва, незважаючи на супротив області, нав’язала місту будівництво поблизу нафтопереробного заводу (КНПЗ) заводу білково-вітамінних концентратів (БВК) для того, щоб отримувати хімічний продукт — стимулятор росту, призначений для вирощування сільськогосподарських тварин, — під назвою папрін. Але він виявився сильним алергеном і шкідливою речовиною не лише для тварин, а й для здоров'я людей. Через це серед містян виник величезний, резонансний супротив, завдяки чому діяльність заводу була зупинена назавжди. Після цього у Кременчуці розв’язали низку екологічних проблем для забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення, зок-рема побудували три заклади санітарно-епідеміологічної служби для міста й району з потужною лабораторною базою. Невипадково пізніше Микола Іванович як депутат Верховної Ради України й обласної ради приділяв величезну увагу питанням екології й безпеки населення. Річка Дніпро тоді була чистою, а зараз — ні. 

Микола Залудяк був відкритою, комунікабельною людиною. Недаремно був обраний депутатом Верховної ради УРСР ХІ скликання, так і нардепом ВРУ І скликання, а також депутатом обласної ради 17—18 скликань. Набувши величезного життєвого досвіду під час освоєння земель Казахстану, а також багаторічної діяльності в промисловому Кременчуці та Верховній Раді України, він зрозумів, що і пропозиція очолити нову облдерж-адміністрацію йому під силу. Ним керувало бажання допомогти полтавцям якомога швидше вийти з кризи. Варто зазначити, що на Полтавщині вдалося зупинити падіння промислового виробництва, причому область знаходилася серед небагатьох регіонів — донорів державного бюджету. То був період початку створення ринкових умов у всіх сферах життєдіяльності людей і приватизації, розвитку підприємництва, створення фондів комунального майна тощо. Для нього, як і для суспільства то був доволі непростий час. Зокрема Микола Іванович стверджував: «Я за ринкові реформи, але проти «дикої» приватизації… Мені інколи докоряють, що я будую в області капіталізм. Мушу відповісти: нічого подібного я не будую, натомість у міру своїх сил і можливостей постійно працюю над проблемами соціально-економічної сфери, введенням реформ, спрямованих на покращення життя людей… Особисто я бачу Україну як парламентсько-президентську республіку з багатопартійною системою…»

Одним із важливих питань для нього стала тоді оголошена в Україні земельна реформа. При цьому Микола Іванович постійно повторював: «Ідеться не про ліквідацію колективних сільськогосподарських підприємств або масовий розпродаж землі. Ми робили й робимо все від нас залежне для зміцнення колективних сільськогосподарських підприємств і державних господарств цього профілю. Однак надалі миритися з тим, що найважливіший засіб виробництва — земля — не має ні ціни, ні господаря, також неможливо… Ідеться про відродження колективних господарств на селі, створення на базі сучасних колективних сільгосппідприємств колективних господарств нового типу». 

Лідерські якості, набуті в молодості й помножені на життєвий досвід,   стали для Миколи Івановича твердим грунтом під ногами. Він любив нашу Україну-неньку. Микола Залудяк приваблював людей своїми волею, справедливістю, працелюбністю й умінням знайти мудре рішення, подбати спочатку про людей — і лише потім про себе. Природа обдарувала його багатьма талантами. Він ніс людям високу духовність, допомагаючи пізнати красу й велич неповторного українського слова через свої вірші, пісні, наукові публікації, самобутню культуру. Притаманна йому щира посмішка, теплий проникливий погляд і просвітлене одухотворене обличчя викликали довіру й симпатію до Миколи Івановича. Він був надзвичайно добропорядною людиною, а не просто керівником. До нього йшли люди, як до священика на сповідь, бо знали, що допоможе словом і ділом — і підтримає, і розрадить. Він не міг просто сидіти склавши руки, бо вважав, що якщо перебуваєш при владі, керувати треба насамперед самим собою. Держава високо оцінила його трудові досягнення, присвоївши звання заслуженого працівника промисловості України, та удостоїла численних нагород, які навіть важко перерахувати.

Світ душі Миколи Івановича неповторний і багатогранний. Він був неординарною особистістю, яка лишила помітний слід у серцях і пам’яті багатьох. І навіть у скрутну днину свого життя Микола Залудяк, поринувши думками в той незабутній світ, де залишилися рідні, друзі, минули кращі роки, відчував прилив енергії, бажання жити з вірою у день прийдешній. А його пісня «Білий бузок біля хати» перетворилася на гімн його життя:

«Білий бузок біля хати,

Човен пливе по воді,

Поки живе наша мати,

Ми молоді…»

У  Миколи Івановича була довга дорога до щастя, а в сімейному колі разом із дружиною Ніною вони виховали доньку Олену, яка стала чудовим лікарем-офтальмологом і хірургом. На жаль, 30 грудня 2010 року на 70-му році життя Микола Залудяк відійшов у вічність. 2 квітня цього року йому мало б виповнитися 80 років. Ми пам’ятаємо про всі добрі справи й той світлий слід, який залишив для майбутніх поколінь патріот України Микола Залудяк. Таким він був і лишається в нашій пам'яті.

Його колеги і друзі: 

Семен Антонець, Іван Балюк, Тетяна Корост, 

Олександр Коросташов, 

Іван Гопей, 

Олександр Паліївець, 

Петро Шемет, Олексій Нестуля, Олександр Удовіченко, 

Микола Глухов, Іван Панасенко, Микола Хворостян, 

Володимир Андрієнко, Володимир Приходько, 

Сергій Кожемяко, 

Євген Макаренко, 

Анатолій Неїжко, 

Віктор Писаренко, 

Анатолій Радченко, Андрій Река, 

Володимир Марченко, 

Григорій Шарий, 

Валентин Шаповал, 

Микола Ляпаненко, 

Володимир Вьюницький, 

Софія Івченко, 

Анатолій Бурлака, 

Микола Іванченко, 

Володимир М’якота, 

Володимир Кривобок, 

Микола Опара, 

Олександр Шепітько, 

Михайло Бугрій, 

Геннадій Лєготкін, 

Микола Гусєв, 

Анатолій Литвиненко, 

Віктор Лотоус, 

Олександр Степаненко, 

Георгій Морозов, 

Микола Василенко, 

Євгеній Терещенко, 

Микола Солодовник, Юрій Янко