Голод-1921: скорботний ювілей

Цього року минає сто літ відтоді, коли на території радянської Росії, що згодом стала СРСР, стався масовий голод. Такий-от маємо скорботний ювілей. У радянській історії він раніше зазначався як суто місцеве лихо в Поволжі, спричинене значною посухою. Про таку ж велику біду, якої зазнало населення «найщасливішої в світі Країни Рад» у 1932—1933-му, 1946—1947 роках, не допускалося й щонайменшої згадки. Якою ж насправді була та трагедія й що до неї призвело, вельми доцільно згадати в цей скорботний ювілей, бо за період після краху комуністичного режиму дослідники «накопали» про неї багато невідомих раніше фактів, що суперечать всуціль брехливій радянській історії.

А перед цим принагідно авторові кортить сказати, що ця дата мимоволі наштовхує на якусь нумерологічну містику. Так, великий недорід у європейській частині Російської імперії стався  1721 року. Лихо посилила засуха наступного року, що й призвела до масового голоду. Цар Петро І навіть видав указ, де вимагалося «у зажиточных людей описывать лишний хлеб и раздавать неимущим». Отже, недарма його потім назвали «першим більшовиком». Від грізної засухи постраждала більшість губерній у 1732 році. Історик В. О. Ключевський писав, що 1733 року «крестьяне толпами наводнили города, прося милостыню». До масового недоїдання призвела й посуха в 1833 році.

Варто зразу наголосити, що велетенська суспільна біда 1921 року вразила не тільки Поволжя, а й чимало інших територій: Приуралля, значну частину Казахстану, Кубань, Південь та Схід України, які теж зазнали жорстокої посухи. А її вплив посилило й те, що сільське господарство всюди дуже занепало від військових дій, які точилися в країні впродовж семи років, а особливо в період Громадянської війни. Тоді які б супротивники не захоплювали влади: білі, червоні, якісь там анархісти чи сепаратисти — усі вони тільки грабували селян, не даючи їм будь-якої компенсації. Для своїх потреб силоміць забирали зерно, худобу, коней, часто мобілізували чоловіків — головну робочу силу. І таке скрутне становище ще більше загострила авантюрна політика радянської влади. 

Як боролися з голодом ленінці — полум’яні захисники народу

Вони зразу ж заходилися впроваджувати комуністичні принципи. Землю оголосили загальнонародною власністю. Селянам вона надавалася лише для обробітку, щоб мати продукти для прожиття. Постійно нацьковували бідні прошарки на багатих, часто вели переділи земельних наділів. Великі товарні господарства були ліквідовані. Зібраним урожаєм хлібороби не мали прав розпоряджатися, а мусили здавати його державі, залишаючи тільки певну кількість для особистих  потреб. За це влада мала постачати їм промислові товари, але не давала нічогісінько, крім дуже знецінених грошей. Позбавлені зацікавленості у своїй важкій праці селяни зменшували площі посівів, приховували врожай. Борючись із цим, більшовики посилали з міст, з військових частин багато спеціальних продовольчих загонів, які реквізували знайдене зерно, ловили тих, хто намагався продати його містянам (так званих «мішочників»), розганяли місцеві базари, широко практикували таке середньовічне покарання, як захоплення заручників. Усе це викликало велике невдоволення, призводило до багатьох повстань. Порівняно з довоєнним часом в 1919-му, 1920 роках обсяги виробництва продуктів рільництва і тваринництва в країні зменшилися більш ніж на третину. А коли до цієї сумної ситуації додалася ще й жорстока посуха, то й запанував масовий голод. За демографічними підрахунками, він обійшовся країні у близько п’яти мільйонів передчасних смертей, себто втричі більше порівняно із загиблими воїнами російської армії на фронтах Першої світової війни. І в цих величезних жертвах особливо яскраво проявилася антигуманна людиноненависницька суть більшовицької влади, яка заволоділа країною і клялася у своїй палкій любові до народу. Ось деякі факти на підтвердження такого висновку.

Великі труднощі з продуктами відчувалися й у розорених війною країнах Центральної та Західної Європи. Задля допомоги їм у США була заснована Американська асоціація допомоги (АРА), яку очолював Герберт Гувер. Пізніше він був обраний президентом цієї держави. Для подолання труднощів із продовольством із 1919 року ця організація надавала велику поміч зокрема Польщі, Естонії, Чехословаччині. Таку ж підтримку того року вона запропонувала й радянській Росії. Але Володимир Ленін рішуче відмовився. 

Коли на початку 1921 року ситуація з голодом почала стрімко загострюватися, група діячів культури, кілька вцілілих членів колишнього Тимчасового уряду звернулися до радянського керівництва з пропозицією організувати благодійну допомогу потерпілим. Та більшість народних комісарів поставилася до цієї ініціативи так, як Фелікс Дзержинський, котрий назвав її антирадянським актом «підозрілої купки буржуазних інтелігентів». Згодом Ленін таки дозволив функціонування Всеросійського комітету допомоги голодуючим, що згодом став відомий як «Помгол». А коли той розгорнув свою активну діяльність і почав здобувати широкий авторитет, більшовицький вождь злякався. «Помгол» був заборонений, більшість його керівників арештована. І тільки втручання міжнародної громадськості, зок-рема дуже відомого тоді полярного дослідника Фрітьофа Нансена врятувало їх від страти.

Схожа доля спіткала і створений православним духовенством Церковний комітет допомоги голодуючим. Його популярність теж почала швидко зростати. За короткий час він зібрав 9 мільйонів рублів, багато золотих виробів. Та його теж заборонили, а Ленін дав вказівку, що голод необхідно використовувати не для зростання впливу церкви, а насамперед для його різкого зниження. Тож на початку 1922 року з’явився декрет про реквізицію церковного майна для надання допомоги голодуючим. У храмах було забрано цінностей у сумі 4,5 мільйона золотих рублів. Але для допомоги потерпілим від недоїдання з них використано тільки 1 мільйон рублів. А де ж поділася решта? Витрачена на розпалювання світової революції.

Так, у 1920—1921 роках радянська Росія передала Туреччині 8,4 мільйона золотих рублів для закупівлі зброї в боротьбі з Антантою. У розпал голоду в жовтні 1921 року Лев Троцький дав вказівку замовити в Німеччині виготовлення гвинтівок і кулеметів на 10 мільйонів золотих рублів. Але це тільки мізерна частка тих колосальних коштів, які витрачалися для досягнення цієї утопічної мети. У дослідженні А. Г. Мосякіна «Золото Российской империи и большевики. 1917—1922 гг.» зазначається, що тільки за 10 місяців 

1921 року радянська влада відправила на Захід 375,5 тонни золота, з яких тільки чверть використана начебто для закупівлі різних товарів, а решта була підпільно зосереджена в банках і використовувалася для фінансування комуністичних і крайніх «лівих» партій, організації повстань, страйків та інших бунтівних акцій. Разом із тим на всіх кордонах радянської Росії тоді часто влаштовувалися збройні провокації проти сусідніх держав.

Як боролися з голодом «кляті капіталісти» 

Влітку 1921 року радянський уряд нарешті переконався у великій небезпеці голоду і змушений був звернутися по допомогу до вже згаданої американської організації та інших міжнародних благодійних об’єднань, дозволив їм розгортати свою діяльність на автономних засадах. Долаючи розруху, що панувала в країні, АРА зуміла в досить короткий строк створити розгалужену мережу продовольчих баз, пунктів видачі продуктів та їдалень. Було завезено багато зерна, борошна, бобів, цукру та інших продуктів у сумі 78 мільйонів доларів, налагоджено допомогу в харчуванні близько 10 мільйонів осіб, половину з яких становили діти. Водночас велося постачання одягу, медикаментів. 

Зокрема надійшло ліків на 

7,6 мільйона доларів. Усього було завезено різноманітної продукції вагою близько 600 тисяч тонн.  І в такому досягненні неабияка заслуга керівника Російського відділу АРА Вільяма Хескелла, 300 американських менеджерів, 120 тисяч залучених місцевих працівників. Окрім АРА, значну кількість продуктів постачали також Міжнародний комітет допомоги Росії, очолюваний Фрітьйофом Нансеном, Міжнародна робітнича допомога, шведський Червоний Хрест тощо — усього 22 благодійні організації. 

1922 рік виявився сприятливішим для землеробства, вдалося зібрати більше зерна, але все одно в країні було дуже скрутно з продуктами. Недарма в історії ця суспільна трагедія значиться як «Голод 1921—1923 років». Але радянський уряд замість того, щоб дбати про краще забезпечення свого населення хлібом, почав продавати його за кордон. Це було сприйнято міжнародною громадськістю з великим обуренням. Тому під кінець 1922 року АРА та інші благодійні об’єднання почали згортати свою діяльність у радянській Росії. 

До роботи закордонних доброчинних організацій більшовицькі правителі ставилися з великою підозрілістю. Зокрема Йосип Сталін назвав їх розвідниками світової буржуазії. І хоча за всіма ними був встановлений суворий нагляд чекістів, однак ті не ви-явили якихось значних підступних акцій. Та всупереч владі провідні діячі культури гаряче підтримували благодійників. Приміром, у вдячному листі керівникові АРА Герберту Гуверу Максим Горький запевняв: «Ваша допомога буде вписана в історію як унікальна, гігантська діяльність, гідна величної слави, і надовго залишиться в пам’яті мільйонів росіян». 

Дуже помилився видатний письменник! Радянська влада постаралася, щоб у країні забули про цей яскравий приклад гуманізму. Про нього суворо заборонялося навіть згадувати. Простежується і своєрідна закономірність щодо зв’язків з американцями. Після кожного їхнього доброчинного прояву в Росії посилювалося нагнітання неприязні та ворожнечі до них. Так, великий недорід стався в імперії в 1891—1892 роках. США тоді постачили чимало продуктів харчування. І про те царська влада постаралася забути, навіть звинувачувала американців у озброєнні Японії, через що та змогла перемогти у війні в 1904—1905 роках. Подібне збурення неприязні сталося й після подолання голоду 1921—1923 років. Американські кредити, спеціалісти й постачання техніки відіграли важливу роль у здійсненні індустріалізації в СРСР впродовж першої п’ятирічки. Однак згадувати таке суворо заборонялося, натомість це приписувалося тільки видатному сталінському керівництву, супроводжувалося посиленою лайкою клятих американських імперіалістів. 

Дуже допомогло СРСР стримати натиск гітлерівців, почати розгром їх постачання зброї, сировини, продуктів за ленд-лізом зі США в період радянсько-німецької війни. І про це сталінське керівництво теж зразу забуло та ще завзятіше взялося нагнітати ворожість до американського імперіалізму, хоча в більшості збройних конфліктів, які виникли в часи «холодної війни», призвідником був саме СРСР, який наполегливо домагався панування у світі. Після розпаду радянської імперії, падіння «залізної завіси» почалося розширення міжнародних зв’язків, співробітництва. Однак ці позитивні зрушення нині сповільнилися, стала зростати напруженість між країнами, бо путінський режим у Росії знову почав нагнітати ненависть до США та Європейського Союзу, заходився відновлювати боротьбу за домінування у світі.

Українські поневіряння

Семирічні військові дії особливо боляче вдарили по сільському господарству України. 1920 року в ній зібрали вполовину менше хліба, ніж 1913-го. Наступного року від посухи загинуло 20 відсотків посівів, що різко знизило й цю незначну кількість. Лівобережжя вона зачепила менше, а от південні та східні регіони дуже потерпіли, там зібрали вкрай низький урожай. Але радянське керівництво на це зовсім не зважало й вимагало виконувати не тільки тогорічні завдання продподатку, а й погашати заборгованість продрозкладки за минулі роки. Тому з реально зібраних 75 мільйонів пудів зерна 30 мільйонів — були відправлені в Росію. За це звідти мали надійти хоч деякі промислові товари для селян. Але навіть тодішній більшовицький керівник України Християн Раковський обурювався: «Нам не дали жодного атома, хоч одержали 30 мільйонів пудів хліба на 20 мільйонів золотих рублів». 

Однак головним радянським правителям цієї данини виявилося замало. Ленін був глибоко переконаний, що Україна має великий надлишок зерна. І щоб забрати його, пропонував у губерніях, де панує голод, додатково мобілізувати 500 тисяч, а то й мільйон молодих людей, направити їх в Україну, де вони з великою ретельністю відбирали б хліб, «…будучи сугубо заинтересованными, особенно ясно сознавая и чувствуя несправедливость обжорства богатых крестьян на Украине». На щастя, цей маніакальний план «геніального вождя» не вдалося здійснити повністю.

Зате широко використовувалися інші жорстокі методи. Раз за разом посилали продовольчі загони, які з наростаючою прискіпливістю вишукували зерно, забирали заручників, а коли село не віддавало тієї кількості хліба, яка вимагалася, їх судили й часто розстрілювали. І якщо в російських губерніях діяльність зарубіжних благодійних організацій була дозволена влітку 1921 року, то в Україні — тільки на початку 1922-го, бо влада запевняла, що тут голоду не було, а тільки відчувалися труднощі від недороду зернових. При цьому тоді в нас дуже потерпали від недоїдання 3,8 мільйона осіб, а близько 500 тисяч із них це привело до передчасної смерті. І хоч підтримка закордонних благодійників до нас надійшла із запізненням, небезпідставно вважається, що саме вона посприяла порятунку близько 1,8 мільйона українців. Тож будемо це пам’ятати й завдячувати тодішнім гуманістам.

Окрім додаткових поставок хліба, Україна надавала й іншу значну допомогу голодуючим у Росії. Вона прийняла звідти понад 80 тисяч дітей, надала притулок близько 439 тисячам біженців, поява яких призвела до епідемій холери та різних видів тифу. Боротьба за виживання в таких умовах різко ослабила протидію селянства репресіям радянської влади. Коли на початку весни 1921 року на території України діяли понад 150 потужних повстанських загонів, то на початок наступного року їхня кількість значно зменшилася. І це утвердило радянське керівництво в тому, що голодомор — особливо ефективний спосіб боротьби з непокірними. Тож набутий досвід воно широко й успішно використовувало потім, особливо в 1932—1933-му та 1946—1947 роках.

Валентин ПОСУХОВ,

журналіст