«Коли разом із померлою від голоду ріднею, аби зайвий раз не їхати, забрали й мого дідуся Федора, той знесиленим голосом прорік: «Куди ви мене везете? Я ж іще живий…»

Валентин Голяник, житель села Перегонівка, що в Кобеляцькому районі, усе життя пропрацював водієм. Його водійський стаж — 42 роки. Над вибором професії, за його словами, довго не думав: коли закінчував 10-й клас середньої школи, у віці 45 років помер батько. Мати лишилася сама з трьома дітьми, бідність була страшна, тож юнак волів чимшвидше закінчити якісь курси й почати заробляти, аби допомагати неньці.

«Мені було настільки образливо, що з п’яти братів лишився я сам»
«Я ходив до 2-го класу, коли в 1947 році батько повернувся з війни. Пам’ятаю: пізно ввечері поріг переступив  високий худорлявий чоловік у військовій формі й прорік: «Я ваш татко». А моя сестра Юлія 1941 року народження (на жаль, нині вже покійна) у мене й питає: «Ти знаєш, хто такий «татко»?» Потім він, було, просив: «Називайте мене батьком», а ми у відповідь ховалися за маму. І навіть якщо хотіли про щось довідатися в нього, зверталися до неньки: «Мамо, спитай у батька…» Якось навесні отам у дворі ми удвох із ним саджали яблуню: він копав ямку, а я тримав саджанець. І тут мене мов струмом електричним ударило: так це ж мій татко, найрідніша у світі людина! Іще засіло в пам’яті: якось  разом із ним ішли на Ворсклу купатися. Проходячи мимо двору, в якому жила вдова, батько звернув увагу на те, що її хата без вікон (вони були замазані глиною). На ту пору він уже був головою колгоспу, тож дав розпорядження негайно зробити вікна. Я тоді подумав:  ніхто інший із керівництва на це не звертав уваги, а батько враз помітив — от який у мене татко! — ворушить спогади 81-річний Валентин Платонович. — І коли я вже працював водієм вантажівки (а возити доводилося зерно, овочі, цемент тощо), то колеги, було, ні-ні та й наберуть чогось додому в мішок. А я не міг, бо батько ніколи нічого не крав. І мені було совісно перед ним. Інші ж водії казали: дурень ти, мовляв, возиш то те, то се — і нічого собі не візьмеш».
За словами Валентина Голяника, батько про голод ніколи не згадував — тому було все ніколи. Повернувшись із фронту, він разом із односельцями побудував електростанцію (вона досі збереглася), завдяки чому світло в Перегонівці з’явилося навіть раніше, ніж у райцентрі. А мати часто про це розказувала, хоч тоді на цю тему й не можна було говорити. Саме завдяки їй пан Валентин дізнався про те, що в 1933-му помер від голоду його брат Олексійко — тому було всього 1,5 року, він лише вчився говорити. «Можливо, його могла б врятувати торбинка пшона, яку приховала мати. Проте батька зачинили в сільській раді й тримали три дні без їжі — таким чином змусили принести те пшоно. Не стало й мого другого брата Андрійка, і третього — Володі, і сестри Віри. Останнім уже під час війни помер Славко. Мама розповідала, що люди в селі Василівці, де ми жили до того, як у 1939 році татка направили до Перегонівки піднімати відсталий колгосп, ловили та їли жаб. І це ще не найстрашніші спогади. Може, у мене така натура, але я  сприймав ту інформацію дуже болісно, — зізнається Валентин Голяник. — Мені було настільки образливо, що з п’яти братів лишився я сам. Від голоду в 1933-му померли й мої бабусі. А дідуся по маминій лінії Федора забрали разом із померлою ріднею іще живим. До речі, Поліна Карпінська, котра була членом похоронної бригади (її вже немає серед живих), підтверджувала, що траплялися випадки, коли охлялих від голоду людей живцем відправляли до могили. Таким чином, окрім матері, багато чого на тему Голодомору чув від сусідів чи й просто односельців. Тоді ще не думав про книгу й цих спогадів не записував. Але все відкладалося в моїй голові».
Записувати спогади живих свідків Голодомору Валентин Платонович розпочав, уже вийшовши на заслужений відпочинок. «Дружина Марія Семенівна, у минулому вчителька, ставши пенсіонеркою, дуже переживала через свою незатребуваність. А я — ні, — посміхається літній чоловік. — У мене був старенький велосипед, тож зі своєї останньої вантажівки, на якій пропрацював 15 років, я пересів на нього й почав їздити по селах нашого району. Навіть тоді, у 90-х роках минулого століття, тема Голодомору була іще закритою. Приїжджаю, було, в якесь село, зустрічаю людину в літах і цікавлюся, чи є тут старожили, які можуть розповісти про голод. Спершу записував спогади ручкою в зошиті, але це було дуже незручно: якщо наступного дня не перепишу начисто, днів через три вже не розберу своїх карлюк. На ту пору я познайомився з Володимиром Бойчуком — у 1939 році, коли той був іще зовсім малим, його батьки виїхали з України у Францію. А оскільки його теж дуже цікавить тема Голодомору, хтось і підказав йому про існування такої людини, як я. Відколи ми познайомилися, він неодноразово приїжджав до Перегонівки, востаннє був минулої весни. Так от, Володимир Іванович подарував мені диктофон, тим самим значно полегшивши мою працю. Відтак я почав записувати спогади на цей пристрій, а потім прослуховував їх, за потреби міг прокрутити назад».

Бувало, крутячи педалі, пенсіонер долав і понад сто кілометрів на день
Розпочавши із Перегонівки, пан Валентин згодом поїхав до Василівки, де свого часу жила його рідня. Один із місцевих  старожилів — Корній Сулима — якраз і розповів сумну історію про його діда Федора. «Коли зайшли до хати забирати небіжчиків, які лежали покотом, то, аби зайвий раз не їхати, разом із ними забрали й дідуся. Він знесиленим голосом запитав: «Куди ви мене везете? Я ж іще живий…», та на це ніхто не зважав — від всеохоплюючого голоду багато хто тоді втрачав людську подобу, — переповідає Валентин Платонович. — Дідуся так і поховали живцем… Іще багато чого повідав Корній Іванович про своє багатостраждальне село. Я тоді поцікавився, скількох його односельців скосив голод. І він попросив приїхати наступного дня. А за нашої наступної зустрічі передав мені довгий список, у якому згадав поіменно всіх померлих. Я просто диву давався: літній чоловік, а отака пам’ять! Раз так, думаю, треба шукати отаких людей. Дружина за мене тоді все хвилювалася, бо я виїжджав із дому рано-вранці, а повертався затемна. Намічу, було, собі якесь село, подивлюся на карту (я ж водій за фахом) — і, аби скоротити відстань, вирушаю до нього навпростець».
Бувало, ентузіаст, хоч йому на ту пору перевалило за шостий десяток, долав і понад сто кілометрів на день. Отак, крутячи педалі, об’їздив увесь район — побував у 40 селах. Навіть власну карту склав, зазначивши, скільки людей сконало від голоду в тому чи іншому населеному пункті (звісно, там, де зміг про це довідатися). А ще — мартиролог земляків, убієнних Голодомором 1932—1933 років. Тут же наведені просто голі факти, а також болючі спогади про своїх односельців тих небагатьох, хто дивом лишився живим: «Михайло Черевко: «Особливо страшним був 1933 рік. Як тільки ніч мине, знову везуть померлих на кладовище. А я жив у десяти метрах від нього. Піду подивитися, кого привезли. Трудно було впізнати: людина висихала, сама шкіра та кістки лишалися. Спершу ховали кожного померлого окремо, та згодом не встигали, бо народ знесилився. Тоді сільрада змушувала копати ями загальні. Покладуть тіла в ряд, загорнуть землею, а собаки то руки вигребуть, то ноги обгризуть. Хоча й собак було мало. Люди і їх їли — голод змушував». — «Григорій Сула: Григорія за те, що зірвав у городі цибулю й роздав голодним сусідам, батько Левко Прокопович замкнув у погребі, а коли хлопець помер, сам відвіз на кладовище, говорячи людям: «Ось і мого Гриші не стало». — «Оксана Марушенко: в Оксани Микитівни під час голоду вкрали останню годувальницю —  корову. Коли це виявилося, жінка кинулася в річку й утопилася». — «Василь Каблучка: активіст Данило Паліївець, шукаючи зерно, розвалив піч у хаті Василя Гнатовича. Із цієї багатодітної сім’ї вижили тільки дочка Дарина та син Пантелеймон». — «Галина Гриценко: «Мама завжди плакала, згадуючи, як вона боялася цокнути порожньою мискою, щоб дворічний синок не почув і не став просити їсти, бо що вона мала дати, якщо активісти забрали все до крихти? Хлопчик сідав біля неї, скручував кінець рушника й жував». — «Володимир Карпінський: «Моя мати Поліна Гаврилівна була членом похоронної бригади, то вона розповідала, як страшно було заходити до хат, де вимерли всі люди». — «Марія Яковенко: «Звозив померлих Олександр Душка. Одного разу привіз іще живу дівчинку Зіну. Химка Каблучка (завідувачка патронату) побачила це й сказала: «Що ж ти оце робиш, барбосе?». Той одказав: «А що, буду по неї другий раз їхати? Завтра вона все одно помре». Жінка забрала напівживу дівчинку й урятувала її від смерті. Будучи дорослою, Зіна дякувала своїй рятівниці». — «Уляна Марушевська: Уляна переселилася з-за річки. Старший син помер від голоду зразу, а менший ходив селом — якщо хтось давав «ліпленик», читав молитву. А згодом хлопця не стало: знайшли його в сараї накритим рядниною з обрізаними м’якими місцями. Мати теж незабаром померла».
«Тепер, оглядаючись назад, іноді собі міркую: Валентине Платоновичу, яку ти велику справу зробив! — ділиться подвижник. — Але тоді про це не думав. Мною керувало одне: поки іще живі свідки тих страшних подій, потрібно зібрати по крупицях і записати їхні свідчення про тих, хто сам про себе вже не може нічого розказати. Тож я поспішав. До того ж Корнія Івановича з Василівки їздив кілька разів. А якось вирішив знову навідати його, бо, ви ж знаєте, у процесі роботи завжди виникають якісь питання. Приїжджаю — а його дочка сумно повідомляє: батька вже немає… А переді мною неначе наглухо зачинилися двері: усе, у минуле немає ходу. От і в  селі Солошине (це мала батьківщина відомого українського письменника Павла Загребельного) за 50 кілометрів звідси мені багато чого розповіла одна 98-річна бабуся, котра тривалий час мала дружні стосунки з Павлом Архиповичем. Останнього ж разу поїхав до неї, а вона тільки сміється — уже помутнів розум. От як у житті буває».

Повернув із небуття десь 3—4 тисячі прізвищ померлих від голоду земляків
Десь 3—4 тисячі прізвищ земляків, померлих мученицькою  смертю від голоду, Валентин Голяник повернув із небуття. «Кожна розповідь свідків геноциду українського народу — то трагедія, сумна пам’ятка минувшини. Коли їх переписував, у мене боліло серце і сльози мимоволі котилися з моїх очей. Безневинно загублені люди, мов живі поставали переді мною. Можливо, міг би ще більше зробити. Але увесь час сумнівався, чи потрібні комусь мої пошуки, я ж не журналіст чи письменник, у мене освіта, окрім середньої школи, — 4-місячні водійські курси. Хоч загалом знання здобував із книг, ними в мене запруджені й хата, і гараж. Бувало, не пропускаючи жодної можливості відвідати книгарню, привозив їх із кожної поїздки Україною, а щоб не сердити дружини, бо вдома ж книжок і так забагато, одну з них тримав у руках, а дві інші — ховав за пазухою. Мушу зізнатися, записи спогадів свідків Голодомору далися мені важко ще й тому, що кожен із них так «кучеряво» висловлював свої думки й викладав факти, що я, було, і по 5—7 разів переписував, аж доки не відчував, що це вже можна читати. При цьому зберіг стиль кожного оповідача. Було, так довго переписував, що, коли вставав із-за столу, мене аж хитало — неначе горілки напився».
Коли всі свідчення переписав начисто, кинувся видати книгу, а грошей катма — жодного багатства Валентин Платонович за все життя так і не нажив, бо мав зовсім інші пріоритети. «Здавалося б, усі мали вхопитися за таку книгу, подякувати. Так ні, моя праця нікого не цікавила, — розчаровано говорить пан Валентин. — До кого не звертався по допомогу — усі відмовляли. Одного ж разу наважився завітати до кобеляцького костоправа й непересічної особистості Миколи Касьяна (я добре знав його батька). Заходжу до кабінету народного лікаря й виймаю із сумки великий стос переписаних начисто спогадів про Голодомор. Микола Андрійович усе це взяв і повідомив: прийдеш, мовляв, через два тижні, аби дізнатися про результат. Приходжу, а він і каже: «Неси у видавництво, я за все заплачу». Так Микола Касьян став першим, хто по-справжньому оцінив зібраний мною матеріал. Повернувшись додому, поділився радістю із дружиною. Та в сльози: «Оце справжня людина!» На жаль, Марія так і не побачила моєї першої книги — напередодні її виходу у світ дружини не стало…»
Відгук на книгу Валентина Голяника «Трагічні сторінки моєї Вітчизни. Голод 1932—1933 років у Кобеляцькому районі на Полтавщині» поміж інших знаних особистостей написав і його відомий земляк Павло Загребельний, котрий і сам пережив жахливі голодні роки: «Моє полтавське село Солошине Кобеляцького району простягалося вздовж Дніпра кілометрів на десять—п’ятнадцять. На тім боці Дніпра навпроти Солошиного були села Мишурин Ріг Дніпропетровської області, Куцеволівка, Дереївка, Успенка Кіровоградської. Півень співав одразу на три області. У тридцять третьому півні лишилися тільки на рушниках… Скільки людей жило в моєму селі до голоду? П’ять або й десять тисяч. Точне число знав хіба що фінагент Прокіп Жила, по-вуличному Пакілець. А скільки померло? Ніхто й досі не знає… Люди вмирали мовчки, покірливо, якось ніби зовсім непомітно. Щезали навіки в страшній каламуті, яка нависала над нашим селом свинцево-сіра… Ще одне, окрім безбарвності світу вмирання, вражало мене: незбагненна байдужість тих, хто вижив, до померлих, ніхто не згадував їх ні в перші дні й місяці, ні в наступні роки й десятиліття… Ми упродовж цілих десятиліть жили на кладовищах, не помічаючи їх, не цікавлячись, хто там похований, які їхні імена… Не письменник, не журналіст, не кар’єрний історик зі столичного інституту національної пам’яті (досі ніхто не знає, що воно таке), а простий шофер із села Перегонівки Кобеляцького району сів на велосипед, об’їздив усі села свого району, за площею більшого, ніж велике герцогство Люксембургське, знайшов  там ще живих свідків голоду 1933-го, записав їхні розповіді, уклав списки померлих і за сприяння нашого славетного лікаря Миколи Касьяна видав книжечку з іменами тих, хто вже ніколи не заговорить, не обізветься до нас, не назве світові своїх батьківських прізвищ».
Валентин Голяник став членом Асоціації дослідників голодоморів в Україні, неодноразово брав участь у  зібраннях цього громадського об’єднання в Києві, де високо оцінили його подвижницьку працю з увічнення пам’яті жертв Голодомору. А 2008 року був нагороджений державною відзнакою — орденом «За заслуги». Книга про голод у Кобеляцькому районі завдяки меценатам уже пережила чотири видання. 85-річний Володимир Бойчук обіцяє видати її й у Франції — українською й французькою мовами, уже навіть привіз автору контрольний примірник. Аби тільки Господь щедро відміряв  йому віку, щоб чоловік встиг задумане втілити в життя.
Книга свідчень про голодне лихоліття — не єдина в доробку автора. «Іще коли збирав свідчення про голод, літні чоловіки попутно розповідали мені й про війну — причому такі речі, про які я ніде не читав. Тому, видавши книгу про Голодомор у нашому районі, я взявся за впорядкування й цих спогадів. А опісля віддав данину пам’яті своєму батькові Платону Голянику, присвятивши йому книгу, аби його онуки знали, якою достойною людиною був їхній дід. Завдяки небайдужим людям видав і її», — ділиться творчими здобутками Валентин Платонович, котрий зробив неоціненний внесок у відтворення правди життя.
Фото Костянтина Бобрищева