Народний артист України Герман ЮРЧЕНКО: «Людина живе повноцінним життям доти, поки вона розвивається»

Сьогодні, 9 жовтня, відомому музиканту, педагогу, організатору Герману Юрченку виповнюється 80 років. Деякі люди, коли чують про цю дату, говорять:  не може йому бути скільки років. Занадто ж він енергійний і сучасний. Германа Юрійовича з цікавістю слухають як дорослі люди на концертах, так і студенти у Полтавському педагогічному університеті, де він викладає на кафедрі хореографії, чи школярі на «Уроках доброти».
Тож йому просто не може бути стільки років…
Справді, язик не повертається назвати Германа Юрійовича літньою людиною. Щодо років, то він іноді любить цитувати відомого режисера Романа Віктюка, котрий сказав, що вік — це безтактність природи. На користь віку Германа Юрченка може зіграти хіба що його мудрість і кількість справ, зроблених у житті. Під час навчання в Харківській консерваторії  йому пророчили чудову кар’єру піаніста. Але доля розпорядилася по-своєму. 55 років тому разом із дружиною Еллою Миколаївною, теж випускницею консерваторії, Герман Юрійович приїхав до Полтави за… «відкріпним талоном». Втім, у тодішнього директора Полтавського музичного училища Віталія Гурмаженка були свої плани щодо молодих спеціалістів. І Герман Юрійович став викладачем у музичному училищі. Причому йому дали в учні 12 найскладніших підлітків, а він із ними не лише потоваришував, а й зумів розкрити їхній творчий потенціал. Усі діти виявилися дуже талановитими.
Розвиваючись  як педагог, Герман Юрченко продовжував робити те, що завжди любив, — влаштовувати «капусники», вигадувати щось нове. Так, разом із тоді молодими музикантами, а нині відомим саксофоністом Олегом Шеременком, трубачем Валерієм Смирновим, композитором Олегом Кивою  поставили жартівливу оперу про своє «колгоспне життя» (пам’ятаєте, були такі часи, коли усі — від школярів до викладачів вишів —відпрацьовували восени певний час на зборі врожаю). І та опера мала величезний успіх.
Пізніше була робота в обласній філармонії, директором якої Герман Юрійович працював майже 34 роки, — про нього фактично ходили легенди. Він так умів прийняти артиста і створити для нього найкомфортніші умови на сцені й у побуті, що в 70—80-х роках минулого століття до Полтави приїжджали такі «зірки», яких і в Києві бачили нечасто. Той же легендарний Муслім Магомаєв, Давид та Ігор Ойстрахи і багато-багато інших. Таким чином слава про Полтавську обласну філармонію поширилася по всіх усюдах, і наприкінці 1970-х років нашу філармонію було визнано кращою в Радянському Союзі. Її директору й колективу було урочисто вручено перехідний червоний прапор.
Філармонійний період у житті Германа Юрченка закінчився понад п’ятнадцять років тому, і з тих пір він доводить, що роль особистості в історії таки має значення. Упродовж усіх цих років без державної підтримки проводить великий музичний фестиваль «Осіння фантазія». Займається просвітницькою діяльністю на своїх «Уроках доброти», які вже теж стали фактично легендарними. Він залишається музикантом і педагогом, не втрачає оптимізму. Тому й роки його «не беруть». А, може, знає якийсь інший секрет творчого й життєвого довголіття. Власне, про життя й учителів  у ньому ми й говорили з народним  артистом України Германом Юрченком напередодні його ювілею.
— Германе Юрійовичу, хочу почати з головного запитання: зізнайтеся, у вас помилка в паспорті чи ви розгадали принцип роботи вічного двигуна?
— Помилки, звичайно, не може бути. Я дитина війни. У силу віку не пам’ятаю,  як вона розпочалася, а от коли війна закінчилася, точно знаю. Досі пам’ятаю, як мама закричала від радості. Ми тоді жили в Іркутську. Власне, там я й народився. Мій дід по маминій лінії  походив із Луганська і мав прізвище Лавринюк. Але, напевне, на початку минулого століття був революційно налаштований, бо ще за царського режиму його заслали в Сибір, і весь шлях від Луганська до Іркутська він пройшов у кайданках. Потім залишився жити в Іркутську і був дуже добрим меблевим майстром. Родина ж мого батька походить із-під Харкова, а в Іркутську батько опинився як військовослужбовець. Тож  усі мої предки з України, а я відчуваю себе інтернаціоналістом, бо з батьком-військовим наша сім’я проїхала від Владивостока до Білорусі, ми жили в Польщі, у латвійській Ризі тощо. І де б я не з’являвся, люди всюди вважають мене своїм. У поляків я поляк, у грузинів — грузин. А євреї взагалі переконані, що я їхній, бо людина, яка займається мистецтвом, обов’язково повинна бути євреєм. І  якщо ця людина ще й директор філармонії, то й поготів.
Життя зробило мене інтернаціоналістом і через музику. Культура людини полягає в умінні цінувати не лише свою культуру й державу, а і з любов’ю чи, щонайменше, з повагою ставитися до культури кожного народу. Дійти до такого розуміння мені допомогла саме музика, адже це та загальнолюдська мова, яка зрозуміла всім. Недарма ж Бетховен не вважається вже суто німецьким композитором, а, скажімо, Чайковський —  російським. Вони всесвітні музиканти, а їхня музика об’єднує людей різних національностей, віросповідань, політичних уподобань і віку.
Повертаючись до запитання щодо «секрету вічного двигуна»… Думаю, людина живе повноцінним життям доти, поки вона розвивається. Учитель повинен бути вічним учнем. Зараз я викладаю в педуніверситеті й сам вчуся у своїх студентів. Вони весь час мене підігрівають тим, що я не маю права зупинитися, завжди готуюся до лекцій, будую їх як режисер, постійно дізнаюся щось нове.
— Раніше ви розповідали про те, що ваша мама дуже любила музику, хотіла навчитися гри на фортепіано, але не мала такої можливості. Тож  свою мрію намагалася втілити в дітях, зокрема у вас. Ви закінчили музичне училище й консерваторію як піаніст, але кар’єри піаніста не зробили. Вашу маму це не розчарувало? І чи самі не шкодуєте про це?
— Так, мама була залюблена в музику і, коли чула звуки фортепіано, йдучи якоюсь вулицею Іркутська, завжди зупинялася і слухала. І думала про те, що, коли в неї буде дитина, вона обов’язково займатиметься музикою. Так і сталося. Фортепіано в нас удома з’явилося раніше за меблі. Я саме навчався в третьому класі. Тепер уже розумію, що починати вчити дитину грати треба з 4—5 років, тому що в 9 років уже дещо втрачено. Так, я чудово грав і в музучилищі, і в консерваторії. Але, мабуть, якось Бог мені підказував, що видатним піаністом я вже не стану і, напевне, в мене буде інше покликання. Я багато чим займався — живописом, фотографуванням, влаштовував «капусники» разом з Юрієм Багатіковим (він був неймовірним натхненником у цій справі, і всі йому пророкували артистичне й режисерське майбутнє). Тепер уже розумію, що Бог готував мене до педагогічної діяльності за допомогою цього різнобічного синтезу мистецтв, якими я насичував себе.
У 1964 році, коли ми з дружиною приїхали до Полтави, мене призначили викладачем у музучилищі. Згодом до мене почали звертатися з філармонії за порадою. Коли мав приїхати артист, який працював у жанрі класичної музики, мене завжди запитували, де йому краще влаштувати виступ: у Полтаві чи, скажімо, Лубнах, Пирятині тощо, у якому залі доцільніше це зробити. Я добре знав музикантів і стан інструментів у всій області. У мене це виходило, тож швидко поширилася інформація про те, що в Полтаві не просто можна грати, а й що там є такий педагог у музичному училищі, який здатен чудово організувати концерт. Отак я й працював досить довго на громадських засадах.
— А чому для філармонії було важко розібратися з таким розподілом?
— По-перше, у нашої філармонії  був план організувати не менше двох тисяч концертів на рік. Тож їй було чим займатися з артистами інших жанрів і напрямків. По-друге, керівниками філармоній в ті часи ставили, як правило, колишніх партійних працівників, було кілька випадків, коли філармонії очолювали навіть колишні начальники в’язниць. Зрозуміло, що в класичному мистецтві ці люди просто не розбиралися. Часто й адміністратори «мистецьки» підходили до справи. Говорили, що або машини немає, або інструмент в неналежному стані, і пропонували артистам просто зробити відмітку про те, що вони дали концерт, перевести кошти на концертну організацію, яку вони представляли й не мати жодного клопоту. Тож бувало, що із запланованих п’ятнадцяти концертів музиканти фактично давали два—три. Це було соціалістичне планування. Скажімо, цього року організувати 2 100 концертів, тож наступного — має бути вже 2 050, а через рік — іще більше. Тому з класичними музикантами й нерідко великими колективами, яким треба було організувати транспорт, проживання,  так і вчиняли у філармоніях у всьому колишньому Союзі. Добре тоді жилося лише естрадним виконавцям. На них глядачі завжди ходили. Наприклад, Софія Ротару заробляла за концерт 13—14 карбованців, а ми від продажу квитків могли заробити стільки грошей, що їх вистачало на те, щоб, скажімо, відправити великий ансамбль «Веселка» на гастролі чи пошити костюми великому колективу.
— Зрештою ваша, як би зараз сказали, волонтерська діяльність привела вас на роботу в філармонію — на посаду директора.
— Так, і в перші місяці я кожного дня ішов на роботу з думкою, що сьогодні точно напишу заяву на звільнення.
— Чому? Ви ж фактично організовували концерти й раніше, а тепер робили це на своїй посаді й за гроші.
— Раніше я це робив на емоціях, мені подобалося спілкуватися з артистами. А посада директора філармонії передбачала ж не лише організацію концертів, тут уже треба було вирішувати глобальні питання — від планів роботи на рік до повного контролю за автопарком, писання звітів і ще багато чого. Добре, що в мене тоді був геніальний заступник — Костянтин Котлик. Це мій Учитель з великої літери. Він завжди зупиняв мої емоційні пориви щодо заяви й говорив: «Германе Юрійовичу, мине рік — і тільки тоді ви почнете розумітися на цій роботі». Так і сталося — через рік я почав розуміти цю спеціальність. Саме спеціальність, бо професію можна отримати з дипломом, а спеціальність треба напрацьовувати досвідом і заслужити звання спеціаліста своєї справи.
— Здається, ви були не зовсім типовим директором філармонії. Написали свою «Пам’ятку адміністратора», яка складалася з 70-ти пунктів. Там зокрема було прописане ставлення до артистів з особливою повагою й людяністю. І тим не менше якось вашу поведінку розбирали навіть на засіданні директорів філармоній у Міністерстві культури…
— Був і такий випадок. Це сталося після того, як піаністка Віра Горностаєва у своїй книзі описала, як її зустрічали в Полтаві: «Мене зустрів молодий директор філармонії, схожий на Миколу Гоголя. Узяв мою валізу, чого ніколи не робив жоден директор…» І саме цей «інцидент» розбирали в  Міністерстві культури в Києві.
— Тобто інцидент полягав у тому, що ви піднесли чемодан артистки?
— Так.  Я доводив, що не міг вчинити інакше, бо я ж чоловік і це звична річ — піднести чемодан жінки, котра, окрім того, ще й видатна артистка.
— І вам за це дорікали?
— Деякі директори філармоній дорікали, а заступник міністра, навпаки, сказав: учіться, мовляв, як треба зустрічати артистів.
А взагалі робота в філармонії була для мене дуже цікавою, особливо після того, як я полюбив усі творчі колективи, полюбив цю роботу. У нас уже була сім’я, і то була радість від спілкування і спільної творчості. Я й там виявляв педагогічний хист — раз або двічі на місяць проводив лекції з аналізом суспільного й музичного життя.
— Вас, напевне, усе життя дуже любили продавці періодичних видань, адже упродовж десятиліть ви кожного дня купували величезний стіс газет і журналів…
— А як же інакше? Неодмінно маю бути в курсі всього, що відбувається в місті, країні і світі. От ви вже згадували про те, що всі артисти прагнули виступити саме в Полтаві. Бо ми їх тут не просто гарно зустрічали — ми їх любили. Скажу відверто, що спочатку я соромився говорити з артистами, вважаючи, що не дотягую до їхнього рівня. Але весь час займався самоосвітою, багато читав і поступово став долучатися до розмов. То було моє творче становлення, вони мене «робили», як тепер говорять.
— Ви знайомі, без перебільшення, із сотнями відомих і навіть видатних артистів. Зараз уже немає такої активної концертної діяльності, як раніше, та й багатьох із тих людей уже немає з нами. Із ким би ви хотіли сьогодні поговорити чи, можливо, по-особливому за кимось скучаєте?
— Я міг би хвилин десять точно перераховувати самі лише імена людей, із якими хотів би поговорити, за якими скучаю. І з тих, хто живе нині, і з тих, кого вже немає. Вони ж майже всі були у нас вдома, нерідко й ночували, або я засиджувався в них у готелі. Свого часу я заборонив нашим адміністраторам відправляти артистів до готелю відразу ж після концерту. Бо після виступу їм усім треба «відвести душу», тож ми ще кілька годин спілкувалися. Таке спілкування поступово переростало в дружбу, а якщо це дружба, то я знову хотів би їх усіх бачити й говорити з ними.
— Майже двадцять років ви працюєте як педагог і просвітянин, влаштовуючи у школах «Уроки доброти», і не раз зазначали, що школярі  практично не знають класики.
— На жаль, сучасні діти практично не знайомі з творчістю тих же Моцарта чи Баха. Хоча, коли сідаю за інструмент і починаю грати, їм це до вподоби й дуже цікаво.
— Виходить, що зараз у школі на уроках музики не вивчають класики?
— Усе залежить від ставлення до такої музики директора закладу. Буває, що ми пропонуємо провести в школі «Урок доброти», а нам відмовляють, мотивуючи тим, що все це застаріло і в наших дітей, мовляв, інші смаки. Такі директори, як правило, не присутні на наших концертах і не бачать, як уже через п’ять хвилин від початку діти змінюються, слухаючи Бетховена, Моцарта. Треба лише дозовано і правильно подати таку музику, послати відповідні біотоки.
Щодо шкільних уроків музики, то колись мені довелося побачити один з таких. Це мало такий вигляд: педагог приніс програвач, поставив на нього платівку з симфонією Чайковського, а сам сів заповнювати класний журнал. Діти, відповідно, почали говорити по мобільних телефонах. А платівка грала. Що це за урок музики? Невже Сухомлинський так робив? Він вів дітей до лісу й учив їх чути звуки природи. Потім, уже в класі, знайомив із симфонічною музикою. Він же говорив про те, що якщо людина не знає хоча б
200 класичних творів, то не має права називатися  інтелігентом. Те ж, що я побачив на сучасному шкільному уроці музики, є швидше відлученням від музики. Бо спосіб викладання може або викликати любов до музики, або відлучити від неї.
— Раніше мені пощастило неодноразово бувати в поїздках, які влаштовувала філармонія. Вони тривали по кілька днів, і в дорозі ви ніколи не дозволяли собі навіть трохи подрімати. Увесь час спілкувалися з артистами, заводили їх своєю енергетикою. Звідки ви самі черпаєте енергію?
— Це батареї від мистецтва. Скажу більше: коли в мене випадає вихідний, я просто не знаходжу собі місця. А от сцена мене заводить. Як тільки виходиш на неї, забуваєш про вік і про те, де що в тебе болить. Організм сам підтримує тебе. Буває іноді тільки страх від того, що тебе не зрозуміють або раптом не прийдуть на концерт, чи мало буде людей.
— Чи припускаєте, хоча б теоретично, що колись таки підете на пенсію?
— Я не почуваюся пенсіонером. Хоча люблю дачу, до землі ставлюся, як до музики. Адже земля теж звучить.
— І навіть помідори садите?
— Люблю поколупатися в землі, посадити помідор, спостерігати, як він росте, зацвітає, як зав’язуються плоди, потім достигають. Але саджаю всього потрошку — по кілька кущиків помідорів, огірків.
— Більше для естетики. А картоплі, як належить пенсіонерам, не саджаєте?
— Ні. На дачі я пишу, готую нові програми. У гаражі в мене велика бібліотека з енциклопедіями, журналами, зокрема моїм улюбленим «Всесвітом», за яким я вчився української мови. І це теж дало свої плоди. Усе більше говорю українською на концертах і навіть ловлю себе на тому, що інколи вже й думаю українською. Бо саме українською можна підібрати слова, які звучатимуть милозвучно, як ніжна музика.
— Ну, і на завершення нашої розмови хотілося б, щоб ви поділилися з нашими читачами якоюсь життєвою мудрістю.
— Мені здається: дуже важливо зрозуміти те, що все  треба робити швидше. Адже живемо один раз, і чим більше зробиш добра й приємного для інших людей, тим більше добра й тобі повернеться. Тож поспішайте жити!
Фото з особистого архіву Германа Юрченка
Колектив газети «Вечірня Полтава» вітає Германа Юрченка з 80-річчям! Бажаємо вам, шановний Германе Юрійовичу, здоров’я й натхнення на довгі-довгі роки. Залишайтеся взірцем і Учителем для багатьох поколінь і просто будьте!