Чи є в бібліотек майбутнє?

Бачення без дії — це мрія.

Дія без бачення — це жах.

(Японська мудрість)

Існує вислів: «Покажіть нам свої бібліотеки — і ми скажемо, що являє собою держава, в якій ви живете». Адже бібліотека — це точка опори, на якій будується простір культурного суспільства і яка виконує важливу духовну місію — відзеркалює пам’ять народу, держави. 

Історія бібліотек невіддільна від історії України. Першою відомою бібліотекою в Київській державі стало книгосховище Софійського собору в Києві, засноване князем Ярославом Мудрим 1037 року. Серед монастирських книгозбірень України відзначалася бібліотека Києво-Печерської лаври, але давня частина її фондів загинула під час пожежі 1718 року. У ХVІІ столітті було засновано Києво-Могилянську академію, а при ній і бібліотеку. Крім того, в Україні були організовані великі книгозбірні при таких університетах, як Львівському (1661 р.), Харківському (1805 р.), Київському (1834 р.) і Чернівецькому (1875 р.). У ХІХ столітті були створені публічні бібліотеки в Одесі (1830 р.), Харкові (1886 р.) та інших містах. Основними сховищами рукописних і друкованих скарбів були церковні та монастирські бібліотеки. Факти засвідчують, що в 1914 році в Україні працювали 3 153 масові бібліотеки з фондом 1 917 000 томів. Щодо спеціальних бібліотек, то варто згадати про Національну наукову сільськогосподарську бібліотеку Національної академії аграрних наук України, історія якої починається ще з 1917 року від бібліотеки Генерального секретаріату земельних справ Української Центральної Ради з фондом 1 007 одиниць примірників, та інші бібліо-теки сільськогосподарського профілю, зокрема при Департаменті сільськогосподарської економії, статистики й кооперації, товариств сільського господарства та сільської промисловості тощо. Далі відбулося зростання кількості книгозбірень. За даними Міністерства культури України, у 2010 році їх налічувалося близько 40 тисяч різного відомчого підпорядкування. Статистика, надана Національною парламентською бібліотекою України (наразі Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого), засвідчує, що станом на 1 січня 2012 року в Україні працювали 37 286 бібліотек різних типів і форм власності. Бібліотечна мережа сфери управління та впливу Міністерства культури України становила 18 080 закладів, що порівняно з 2010 роком скоротилася на 180 одиниць. Це автоматично призвело до скорочення загальної кількості користувачів (-828,5 тисячі осіб),  видачі документів (-952,82 примірника), кількості бібліотечних працівників (-638 осіб). Бібліотечний фонд зменшився на 9 326,47-х і станом на 1 січня 2012 року становив 857 109,61 примірника. Зменшилася, відповідно, й кількість бібліотечних фахівців — до 68 431 особи. Станом на 1 січня 2018 року мережа публічних бібліотек України налічувала  вже 15 916 закладів (із них 12 981 заклад — сільські книгозбірні, що становить 82% від загальної кількості). Оптимізація мережі публічних бібліотек України — тобто закриття сільських — продовжується: їхня кількість зменшилася на 263 заклади порівняно з 2016 роком. Щодо показників бібліотек різних типів і видів, то 2017 року їх налічувалося 33 307 із бібліотечним фондом 255 мільйонів примірників. 

Якщо проаналізувати цю ситуацію на прикладі мережі сільськогосподарських бібліотек, для яких головним координаційним, науково-дослідним, бібліо-течно-інформаційним і методичним центром є Національна наукова сільськогосподарська бібліотека НААН, то картина виходить невтішна. У 1965 році на чолі з тоді ще ЦНСГБ (нині ННСГБ) мережа складалася з 283 бібліотек вітчизняних сільськогосподарських установ: 21 науково-дослідний інститут, 68 дослідних станцій, 17 вишів, 137 технікумів, 25 агрохімлабораторій та 15 книгозбірень інших систем і відомств. Станом на 2015 рік кількість книгосховищ зменшилася до 210 бібліотек науково-дослідних установ і галузевих освітніх закладів системи Національної академії аграрних наук України та Міністерства аграрної політики та продовольства України, в яких працювали 818 осіб, що менше на 157 осіб порівняно з минулим роком, а на початку цього року мережа сільськогосподарських бібліотек України скоротилася до 186 книгозбірень, у яких працює 631 особа, частина з них — за сумісництвом. 

Дефіцит фінансування бібліотечної галузі, оптимізаційні процеси й структурні реорганізації призвели до масового закриття бібліотек, їхнього занепаду, втрати безцінних об’єктів національного надбання, а також негативно вплинули на стан кадрів. Відомо, шо бібліотеки є неприбутковими організаціями й фінансуються коштом державного бюджету, а недофінансування насамперед створює ризики втрати бібліотечних фондів, не даючи змоги установам повною мірою виконувати завдання і функції, визначені у статутах. Аналіз стану фінансування музеїв, бібліотек і заповідників засвідчив, що їхня потреба в коштах для функціонування протягом 2013—2016 років була забезпечена лише на 22—62%, а заповідників — на 38—42%. У 2019 році на утримання національних та державних бібліотек і культурно-освітніх центрів бюджетом передбачено  760,2 мільйона гривень, а у 2020-му — 799,2 мільйона. Водночас бюджетні кошти здебільшого спрямовувалися на заробітну плату працівників зазначених закладів культури.

Дефіцит державного фінансування негативно впливає на потреби культурних закладів, зокрема на комплектування новітніми галузевими виданнями, кадрове забезпечення, поліпшення матеріально-технічної бази, оснащення ліцензійним програмним забезпеченням, формування корпоративних інформаційних інтегрованих ресурсів, закупку меблів чи проведення ремонтних робіт. Усі ці проблеми не дають змоги повноцінно виконувати покладені на культурні заклади завдання та обов’язки, зокрема в частині статутної охорони та збереження об’єктів історико-культурної спадщини, цінностей та бібліотечних фондів. До того ж брак фінансування бібліотек на придбання обладнання, необхідного для створення електронної форми документів, які зберігаються в бібліотечних фондах, призвів до неналежного виконання Указу Президента України № 490/2000 «Про невідкладні заходи щодо розвитку бібліотек України» від 22.03.2000 р., невиконання Державної цільової національно-культурної програми створення єдиної інформаційної бібліотечної системи «Бібліотека — ХХІ», затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України № 956 від 17.08.2011 р., щодо створення національної системи електронного інформаційно-бібліотечного ресурсу, переведення в електронну форму документів, які зберігаються в державному бібліотечному фонді, та забезпечення доступу громадян до нього з використанням мережі Інтернет. Наразі бібліотеки, підпорядковані Мінкультури, перевели в цифрову форму, забезпечивши доступ громадян через Інтернет, лише 0,17% інформації від загального обсягу. 

Доречно буде згадати здивування одного з найвеличніших політиків ХХ століття — прем’єр-міністра Великої Британії Вінстона Черчилля, якому під час Другої світової війни принесли на розгляд бюджет країни. Погортавши документ, прем’єр запитав: «А де ж витрати на культуру?» — «Так війна ж триває! Яка культура?» — відповіли йому. «Якщо немає культури, то навіщо ми тоді воюємо?» — зауважив Черчилль. 

Важко уявити майбутнє держави без культурно-історичної спадщини, зокрема книг — набутої віками скарбниці мудрості. Ці речі вічні, і ми мусимо дбати про них задля майбутнього. Скорочення кількості книгозбірень, що нині відбувається, як легкий спосіб зберегти гроші, не розуміючи, що таким чином обкрадається майбутнє держави, — неправильно. Відтак перед державою і кожним із нас, причетним до цієї сфери діяльності, стоїть важливе завдання — зберегти бібліотеку, модернізувавши її незалежно від типу, виду, підпорядкування, цільової аудиторії в життєво важливий ресурсний центр для громади (науковців, фахівців аграрної сфери, істориків та інших) через втілення інноваційної політики, спрямованої на якісно новий розвиток книгозбірень, створення умов для їхнього приєднання до глобального інформаційного простору з конкуренто-спроможними інформаційними продуктами та послугами на умовах рівноправного партнерства і використання сучасних засобів доступу до інформації. 

Стратегія розвитку бібліотечної справи до 2025 року «Якісні зміни бібліотек задля забезпечення сталого розвитку України» визначає пріоритетні напрямки діяльності книгосховищ, спрямовані на консолідацію суспільства, дотримання європейських цінностей, інтеграцію з європейським співтовариством, підвищення якості життя, рівний доступ до інформації, знань і культурного надбання. Успішне існування бібліотеки як соціального інституту в мінливому інформаційному просторі залежить від вибору оптимальної моделі її розвитку та партнерства, здатності стати інформаційною базою розвитку людського потенціалу. 

У проекті нового Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу», що є продовженням попередніх законів від 27.01.1995 р. (зі змінами, внесеними згідно із законами № 2120-III від 07.12.2000 р., Відомості Верховної Ради України (далі — ВВР), 2001 р., № 2—3, ст. 10; № 2905-III від 20.12.2001 р., ВВР, 2002 р., № 12—13, ст. 92; № 380-IV від 26.12.2002 р., ВВР, 2003 р., № 10—11, ст. 86; № 594-IV від 06.03.2003 ., ВВР, 2003 р., № 24, ст. 159; № 1344-IV від 27.11.2003 р., ВВР, 2004 р., № 17—18, ст. 250; № 107-VI від 28.12.2007 р., ВВР, 2008 р., № 5—6, № 7—8, ст. 78 (зміни діяли по 31 грудня 2008 року); № 1388-VI від 21.05.2009 р., ВВР, 2009 р., № 39, ст. 557; № 5461-VI від 16.10.2012 р., ВВР, 2014 р., № 5, ст. 62; № 1166-VII від 27.03.2014 р., ВВР, 2014 р., № 20—21, ст. 745; № 76-VIII від 28.12.2014 р., ВВР, 2015 р., № 6, ст. 40; № 911-VIII від 24.12.2015 р., ВВР, 2016 р., № 5, ст. 50; № 927-VIII від 25.12.2015 р., ВВР, 2016 р., № 6, ст. 61; № 954-VIII від 28.01.2016 р., ВВР, 2016 р., № 10, ст. 102; № 955-VIII від 28.01.2016 р., ВВР, 2016 р., № 10, ст. 103), тішить те, що звернена увага не лише на дитячі бібліотеки (це надзвичайно важливо), а й на наукові, оскільки вітчизняні провідні книгозбірні, особливо спеціальні в умовах безгрошів’я та байдужості з боку влади почуваються недооціненими. Звісно, вони роблять усе, аби бути багатофункціональними, затребуваними, зокрема знаходяться в постійному інноваційному творчому пошуці можливостей для виробництва нових інформаційних продуктів та інформаційних технологій, надання нових послуг і освоєння нових форм організації бібліотечного виробництва задля підвищення своєї соціальної ролі. Закон торкається питання комплектування бібліотек, що є надзвичайно актуальним і важливим для всієї бібліотечної галузі. Відсутність повної анонсованої інформації про вихід видань, відмова видавців надавати та надсилати за свої кошти видання через брак державного фінансування, так як значна частина видань виходить у комерційних структурах за спонсорські чи авторські кошти. Залишається сумнівним склад одержувачів обов’язкових примірників, безконтрольним комплектування обов’язкового примірника документів та його доставляння. З метою уникнення зазначених проблем вважаємо за необхідне внести зміни до чинного Закону України «Про обов’язковий примірник документів» (ВВР, 1999 р., № 22—23, ст. 199) (зі змінами, внесеними згідно із законами № 2953-III від 17.01.2002 р., ВВР, 2002 р., № 17, ст. 121; № 867-V від 04.04.2007 р., ВВР, 2007 р., № 27, ст. 362; № 4319-VІ від 12.01.2012 р., ВВР, 2012 р., № 39, ст. 465; № 5461-VI від 16.10.2012 р., ВВР, 2014 р., № 5, ст. 62; № 222-VIII від 02.03.2015 р., ВВР, 2015 р., № 23, ст. 158; № 927-VIII від 25.12.2015 р., ВВР, 2016 р., № 6, ст. 601) щодо складу одержувачів обов’язкового примірника, визначення державного органу, який забезпечуватиме контроль за доставлянням і повнотою обов’язкового примірника усіх видів документів (відповідно до додатку 1 Постанови Кабінету Міністрів України № 608 «Перелік одержувачів обов’язкового безоплатного примірника видань України» від 10 травня 2002 р. 

Крім того, необхідно втілити в життя санкції щодо недоставляння або порушення строку доставляння обов'язкового примірника, які призведуть до накладення штрафу на посадових осіб, фізичних осіб-підприємців від 30-ти до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (510—850 гривень) (ст. 1867 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Цей закон має за мету забезпечити оперативність надходження обов’язкового примірника документів до установ-одержувачів та попередження відповідних правопорушень, оскільки щороку в Україні недоставляння обов’язкового примірника становить від 5% до 20% вітчизняної книжкової продукції і близько 44% — періодики. Можливо, варто забезпечити пільгами поштові відправлення з грифом «Обов’язковий бібліотечний екземпляр».

Варто відзначити, що відомча розпорошеність, відсутність єдиної продуманої державної стратегії щодо існування бібліотечної системи в Україні, загальний занепад престижності професії, проблема кадрових питань, застаріла матеріально-технічна база, проблеми комплектування й особливо недостатнє фінансування не сприяють повноцінному функціонуванню книгозбірень, не додають оптимізму, а швидше викликають недовіру у фаховому середовищі через елементарну байдужість із боку держави. Для організації, функціонування і розвитку бібліотечної галузі необхідно створити Міжвідомчий координаційний комітет із питань бібліо-тек і бібліотечної справи, в основі діяльності якого має бути системоутворюючий чинник — взаємодія, тобто сукупність визначальних зв’язків, відносин і співпраці книгозбірень для уникнення дублювання виробничих процесів.

Зважаючи на те, що бібліотеки загалом і спеціальні зокрема є значущими організаціями, перед ними стоїть завдання внутрішнього перетворення та пристосування до нових реалій глобального інформаційного співтовариства. ХХI століття — час великих очікувань. Може, і повільно, але позитивні зміни відбуваються, які зокрема стосуються й нашої установи.

Віктор ВЕРГУНОВ, 

директор ННСГБ НААН, 

академік НААН України