Проголошення Київського патріархату: 30 років потому

Три десятиріччя тому, 5—6 червня 1990 року, у Києві відбувся Всеукраїнський православний собор, на якому було проголошено відновлення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), створено Київський патріархат, затверджено церковний статут і обрано Святійшим Патріархом Київським і всієї України митрополита Мсти-слава (Скрипника). Місцеблюстителем патріаршого престолу в Україні Собор обрав митрополита Іоана (Боднарчука). Церква проголосила себе спадкоємницею Київської митрополії (988—1686 рр.), а також Української автокефальної православної церкви, що існувала в дорадянській (1921—1929 рр.) і Західній Україні (1924—1944 рр.).

Задовго до Томосу

У поневоленій богоборцями Україні ніколи не припинявся рух за відновлення незалежності православної церкви, який тісно переплітався з боротьбою за державну самостійність. Багаторiчний в’язень «совєцьких» тюрем і таборів — священик Василь Романюк — на початку 1972 року під час слідства написав лист священику Мирону Сас-Жураківському, в якому обгрунтував необхідність створення Київського патріархату. Боротьба за створення незалежної православної церкви в Україні позначилася на долі цього священика. 

Перебуваючи в засланні, у 1976 році священик Василь відмовився від громадянства СРСР та оголосив про свій перехід до УАПЦ, очолюваної митрополитом Мстиславом. А в 1979 році він заявив  про  вступ  до  легендарної  Української Гельсінської групи. У квітні 1990 року він прийняв чернецтво з ім’ям Володимир і як єпископ став делегатом відновлювального собору. 

Нове дихання боротьба за незалежність православної церкви в Україні отримала після проголошення так званої політики «гласності та перебудови». 15 лютого 1989 року створили Ініціативний комітет із відродження УАПЦ, до якого увійшли священик Богдан Михайлечко, Леся Лохвицька, Анатолій Битченко, Тарас Антонюк, Микола Будник. А наприкінці квітня 1989 року до нього приєдналися Євген Сверстюк, Ольга Гейко (Матусевич), Тетяна Битченко, Сергій Набока, Олександр Ткачук. Комітет направив звернення до Президії Верховної Ради СРСР та УРСР і міжнародної християнської громадськості з вимогою відновлення УАПЦ. У зверненні члени комітету просили Вселенського Патріарха Димитрія І, УАПЦ в діаспорі та всі автокефальні церкви світу підтримати вимоги православних українців. 

У березні 1989 року священик Богдан Михайлечко вперше після Другої світової війни відправив божественну літургію для вірян УАПЦ в Києві у приватному будинку Миколи Будника. У страсний тиждень 1990 року почалися богослужіння в храмі Святого Архiстратига Михаїла у Києві (Музей архітектури і побуту України в Пирогові). Парафію очолив протоієрей Мефодій Андрущенко. 19 серпня 1989 року про вихід з-під юрисдикції РПЦ i перехід до УАПЦ оголошує громада львівського храму Петра і Павла, очолювана протоієреєм Володимиром Яремою. 

8—10 вересня 1989 року виходить перший номер незалежної газети «Наша віра — православ’я». Його поширюють разом зi зверненням до делегатів Установчих зборів НРУ з проханням ініціювати створення автокефальних громад у регіонах.

10—11 лютого 1990 року відбувається конференція Всеукраїнського православного братства Андрія Первозваного. Участь у ній взяли 44 делегати з 14 областей. Братство доклало багато зусиль до скликання Всеукраїнського православного собору. До цієї праці активно долучилися свідомі депутати Верховної Ради України, члени Народного руху. 

Перемога правди над неправдою

На Всеукраїнський православний собор 5—6 червня 1990 року прибуло 703 делегати з усієї України, серед них 7 єпископів, 200 священиків і близько 500 мирян. Перед початком собору відбулася божественна літургія у соборі «Софії Київській». Це стало можливим завдяки старанням учасника собору — народного депутата Олеся Шевченка.

Сотні священиків у повному облаченні пройшли Володимирською вулицею і підтримали православний народ, який зі сльозами на очах вітав делегатів. Процесія була зворушливою: йшли духовенство, миряни, серед яких крокували колишні політв’язні, правозахисники, депутати Верховної Ради. Собор ствердив віковічні прагнення українського народу до утворення незалежної церкви — ще від часів благовірного князя Володимира, святого Петра (Могили), святого Василя (Липківського), митрополита Полікарпа (Сікорського). Саме на соборі і було проголошено утворення Київського патріархату. Здійснилася віковічна мрія українців, було остаточно відкинуто намагання недругів духовно поневолити українських православних.

Відродження церкви було важким: непевність духовенства і мирян, неприхильність тодішньої влади України, ворожість українського екзархату Московського патріархату, звинувачення в нелегітимності, неканонічності автокефальної церкви, банальне залякування мирян різноманітними покараннями перешкоджало зростанню церкви, але не могло цього зупинити. 

Український народ у своєму духовному і національному розвитку упевнено рухався вперед, долаючи усі перешкоди, що поставали на його шляху. Вірність Христу, відданість Його заповітам увінчалися Господньою подякою. Синод Вселенського Патріархату на чолі зi Святійшим Патріархом Варфоломієм прийняв Українську церкву як рівну серед рівних, без усяких принизливих досвячень і пересвячень.

5—6 січня 2019 року в кафедральному соборі Вселенської Патріархії на честь святого Георгія Переможця у Стамбулі відбулося вручення Томосу про автокефалію Православної церкви України блаженнійшому Епіфанію, митрополиту Київському і всієї України. Відзначимо цю дату як знакову перемогу правди над неправдою, закону над беззаконням, сили Христової над безсиллям облуди й олжі ворогів православних українців, псевдохристиян, які перебувають у тенетах сергіанської московської єресі. 

Преосвященний Володимир (ЧЕРПАК), 

єпископ Фастівський, вікарій Київської єпархії Православної церкви України