«Обов’язок кожного письменника — надрукувати якомога менше книжок»

Полтавець Віталій Запека не планував стати письменником і до збройного протистояння на Сході України не підозрював про свій письменницький талант. До того, як потрапив до добровольчого батальйону спецпризначення «По-лтава», був успішним фотохудожником. Фотографувати продовжував і під час служби в зоні АТО. Низка його фоторобіт, зроблених на фронті, тепер зберігається в державних архівах України з поміткою: «Зберігати довічно». Початківцем у літературі Віталій став, маючи за плечима півсотні років. У зоні бойових дій разом зі зброєю носив із собою не лише фотоапарат, а й  ноутбук і за найменшої можливості, присівши, де траплялося, писав: хотілося виплеснути емоції, які переповнювали його, і в такий спосіб бодай на якийсь час полегшити свій душевний стан, звільнитися від напруги. 

Воєнній тематиці присвячені його бувальщини, що вийшли у трьох колективних збірках, а також романи «Цуцик» і «Герої, херої та не дуже». Як уже повідомляла «Вечірка», саме завдяки останньому воєнно-сатиричному роману, написаному на основі реальних подій, автор нещодавно став лауреатом Міжнародної українсько-білоруської премії «Воїн світла», заснованої 2015 року в пам’ять про активіста Євромайдану з Білорусі, члена самооборони Михайла Жизневського. 

«У мене було таке відчуття, що мій роман «Цуцик» став народною книгою»

— Церемонія нагородження відбулася в Києві на місці загибелі білоруського журналіста в день його народження — 26 січня (а загинув він, як відомо, 22 січня 2014 року від кульового поранення у віці 25 років), — розповідає Віталій Запека. — Окрім мене, цьогоріч цієї літературної премії удостоївся  білоруський письменник Павло Северинець, котрий став жертвою лукашенківського режиму й нині перебуває у в’язниці. Якщо чесно, я до останньої миті не вірив, що щось не зміниться. Бо щодо кожного автора мала бути згода як української, так і білоруської сторони, а білоруси ж про мене, по суті, нічого не знали. Як зізнався їхній представник, вирішальну роль відіграло моє інтерв’ю, у якому я зазначаю, що обов’язок кожного письменника — надрукувати якомога менше книжок. 

Повернувшись зі столиці, дізнався про ще одну приємну новину: я став лауреатом щорічної загальнодержавної премії імені Якова Гальчевського «За подвижництво у державотворенні». Коли переглянув у «Вікіпедії» список письменників — лауреатів цієї премії, у якому представлені Марія Матіос, Сергій Пантюк, Іван Малкович, Василь Шкляр, Сергій Жадан, Михайло Слабошпицький, Дмитро й Віталій Капранови, Євген Положій та інші визнані майстри пера, мені просто перехопило подих. Річ у тому, що рішення щодо присудження цієї премії номінантам виносять через рейтингове опитування лауреатів попередніх років. Через це моєму здивуванню не було меж: звідки ці метри української літератури знають письменника-початківця Віталія Запеку? Як виявилося, знають — і це надзвичайно приємно.

— Ваш антивоєнний роман «Цуцик», у якому розповідь ведеться від імені чотирилапого створіння, номінували на найпрестижнішу нагороду, на яку тільки може претендувати літератор, — Національну премію України імені Тараса Шевченка. Щоправда, не обійшлося без скандальної історії. 

— До числа номінантів потрапили 22 автори, при цьому багатьох відсіяли — це звична річ у практиці діяльності комітету із Шевченківської премії. Тож стати претендентом на цю престижну державну нагороду — уже непогано. Але коли я потрапив до списку претендентів, навколо мого імені зчинився галас: мовляв, як так, якогось Віталія Запеку допустили в номінанти, а маститі автори, «фаворити» «пролетіли»? У відкритому листі до керівництва держави й Шевченківського комітету мій роман «Цуцик» назвали мало не втіленням операції ворожих спецслужб. Відверто кажучи, не знаю, чи читали цей твір люди, які підписали той пасквіль. Думаю, навряд. 

Але й на цьому все не закінчилося. До довгого списку претендентів на Шевченківську премію потрапив колега, котрий 50 років займається літературною творчістю, однак нічого помітного так і не написав. Очевидно, дійшовши висновку, що «АТОвська» тема нині є кон’юнктурною, він, не будучи учасником бойових дій і, як то кажуть, пороху не нюхавши, написав книжку про якогось міфічного супермена, котрий знищив російську ядерну зброю «псі-променями». Коротко кажучи, вийшла повна нісенітниця. Окрім усього, він вирішив, що я для нього єдиний конкурент, оскільки теж вдався до  «АТОвської» тематики, і почав зі мною боротися — організував колективний лист, якого нібито підписали вдова Олеся Гончара, колишній міський голова Києва Олександр Омельченко, почесний патріарх Православної церкви України Філарет, якісь академіки, професор із Вашингтона, письменник із Осло тощо. Мушу сказати, що добре пам’ятаю всіх людей із зарубіжжя, які мають мої книги. Серед них немає згаданих професора й письменника. Відтак я написав їм — обидва дуже здивувалися, дізнавшись про те, що вони щось підписували. Таким чином, скандал вийшов доволі гучним. 

Хоч він мав і зворотний ефект: на підтримку жодної книги в Інтернеті не дали стільки голосів, як за мою — якщо твори найближчих конкурентів мали 70—80 відгуків, то мій роман «Цуцик» — близько 700-т. Відверто кажучи, у мене було таке відчуття, що він став народною книгою. Та оскільки минулий рік новий склад Шевченківського комітету розпочав зі скандалу, коли один із авторів — поет і прозаїк Борис Гуменюк — відмовився від участі в перегонах на здобуття Національної премії, черговий конфлікт йому був не потрібен. Тож, незважаючи на значну підтримку мого твору читачами, до короткого списку я не потрапив, після чого скандал миттю вщух. І якби я був у складі Шевченківського комітету, то, напевно, вчинив би так само.

У романі «Абсурд», написаному в 2016 році,  передбачив те, що відбувається в нашій державі нині

— Будучи свідком воєнних подій на Донбасі, ви зарекомендували себе як автор творів на військову тематику.

 — Але от невдовзі, уже в березні, має вийти інтелектуальний роман-утопія «Абсурд», який вважаю своїм головним твором. Він не стосується війни, хоч написав його іще 2016 року, перебуваючи в зоні бойових дій. У мене така звичка: редагую свої твори через якийсь час, аби подивитися на текст свіжим оком. Робив це не раз, а потім на кілька років закинув цей роман. Написав його російською мовою, якою й послуговувався до збройного конфлікту на Донбасі. Але тепер друкувати свої твори російською принципово не хочу. Тож почав його перекладати й сам був заінтригований: а що ж буде далі? Як виявилося, я все забув, адже з часу написання цього твору вже стільки води витекло. Дивовижним є те, що в романі «Абсурд» я ніби заглянув у майбутнє, по суті, передбачивши те, що відбувається в нашій державі нині. Іноді здається:  краще б цього не робив. Головний герой твору намагається зрозуміти, коли «вкрали» його країну, коли її «підмінили». Одна із шанувальниць моєї творчості, яка читала цю книгу в електрон-

ній версії ще два роки тому, говорить, що я «наврочив Україні». Редагувати роман узявся Сергій Пантюк. За його словами, він був просто вражений, прочитавши текст, я почув від нього стільки компліментів на свою адресу. Зараз почав перекладати з російської іще один свій роман, написаний 2015 року. Вирішив надрукувати і його. Незабаром має вийти у світ і книга для дітей від 4-х до 80,5 року «Полінка».

— Хоч загалом, наскільки мені відомо, вам важко віддавати свої твори до друку. 

— Це справді складно — відірвати своє дітище від себе. От забрати з видавництва набагато легше. Цю властивість моєї натури вже добре знають видавці. І, можливо, той же антивоєнний роман «Цуцик» не побачив би світу, якби вони не поспішили чимшвидше видати його. За 3 роки війни, самі розумієте, служити доводилося в далеко не найкращих умовах. Проте за весь цей промі-жок часу з ліків скористався хіба що двома пакетиками «Фервексу». Коли ж поставив останню крапку в романі «Цуцик», мав реальний нервовий зрив. Два тижні мене теліпало, морозило тіло — і жодні прописані медиками ліки не допомагали. За цей час представники видавництва встигли зі мною поспілкуватися, отримати рукопис. І потім роман швиденько надрукували, боячись, аби я не передумав і не забрав його. Схоже, навіть літературний редактор не встиг  попрацювати над текстом, внаслідок чого в першому виданні виявили аж 43 «русизми». У другому виданні їх уже прибрали. А загалом роман «Цуцик» пережив 4 видання. Найближчим часом мав надрукувати іще дві книги: роман «Завтра знову сьогодні» (інша назва — «Божевільня»), а також повість для дітей і дорослих «Полінка в країні дурниць», та врешті-решт забрав їх із видавництва. Бо в останньому творі мені перестала подобатися одна глава, тож вирішив над нею іще попрацювати. А щодо інтелектуального роману «Завтра знову сьогодні», то тут пояснення просте: не хочу, аби він відволікав читачів від іншого роману «Абсурд», який для мене важливіший. До того ж він злободенніший. 

— Вашу сатиричну п’єсу «Пригоди небравого вояка Шрамка» поставив Дніпровський національний академічний український музично-драматичний театр імені Т. Г. Шевченка: незважаючи на карантин, виставу супроводжує справжній успіх. 

— А зараз іще один театр із Дніпра — «Арт-фронт» — хоче поставити цю виставу й до того ж замовив іншу п'єсу, яку я вже також написав. Із виставою «Пригоди небравого вояка Шрамка» актори Дніпровського національного академічного театру їздили навіть у зону збройного конфлікту — для наших солдатів то було щось неймовірне.

— Ви встановили, як на мене, дивний ліміт: написати не більше 10 книг. 

— Пам’ятаючи про це, два романи і дві п’єси знищив, бо відчував, що вони не надто вдалі. І мені дивно, що всі з цього дивуються. Твір має «вистрілити», а коли, попри його чесноти, такого відчуття, як і думок, як його поліпшити, немає, то чи не краще взагалі з ним розпрощатися? 

Ганна ЯРОШЕНКО

«Вечірня Полтава»

Фото з особистого архіву Віталія Запеки