«Попри депресивність, яка висить у повітрі, я люблю Україну — тут вільно дихається»

І — так незвично для нас звати 30-річного китайця, котрий уже 13 років живе в Полтаві (при хрещенні він обрав християнське ім’я Христофор). Через те, що за цей час уже звик до життя в нашій країні й до того ж має дружину-українку, він напівжартома, напівсерйозно пози-ціонує себе як козак із Китаю. От уже два роки І Бао є власником кафе-чайхани «ЧА-ШЕ», що знаходиться біля Петровського парку. А вперше він приїхав до Полтави, аби вступити до Української медичної стоматологічної академії. Розповідає, що в Китаї це звична практика: після школи багато його однокласників вирушили на навчання в інші країни. І Бао теж хотілося пізнати зовсім інший світ. 

Попався в тенета долі

— Та й батьки мені радили: краще здобути вищу освіту за кордоном, якщо є така можливість. Спершу я думав про Францію, бо там живе двоюрідна сестра, — пригадує молодий чоловік. — А потім випадково побачив  рекламу із запрошенням на навчання в Україну (ішлося про два міста — Полтаву й Одесу). Це й вирішило мою долю. Китайців в Україні навчається не так багато, відтак про неї толком ніхто не знав. Тож мені й захотілося поїхати подивитися, що ж це за така загадкова країна. Рішення прийняв за два дні. 

Отак і попався в тенета долі. Думав, що здобуде вищу освіту й повернеться додому, а вийшло так, що осів у Полтаві на цілих 13 років. 

— Вважається, що іноземцям у будь-якій країні  здобути освіту легше. І мої знайомі земляки, котрі навчалися в Києві, Харкові, хвалилися, що без особливих труднощів отримали диплом. Але я вивчав медицину, тож мій диплом дався мені нелегко, — розказує про своє життя-буття І Бао. — Коли приїхав до Полтави, то не знав жодного слова ні українською, ні російською. Відтак першого дня занять на підготовчому відділенні для іноземних громадян нічого не зрозумів із того, що говорив викладач. І так тривало десь три місяці. Потім поступово почав розуміти. Попри труднощі, мені все було цікаво. І я вважаю, що в медакадемії здобув грунтовну освіту. Звичайно, зараз працюю не за спеціальністю, але дуже радий, що маю такий диплом, — навіть пишаюся цим. Якщо чесно, дуже хотів би працювати стоматологом. І якби трапилася така можливість, не-одмінно скористався б нею.

— Чи важко було адаптуватися в чужій країні? — запитую. 

— Якщо чесно, зараз, коли я став повноправним місцевим жителем, мені значно важче, аніж було тоді, коли тільки-но прибув в Україну, — порівнює І Бао. — Бачте, тоді я був безтурботним студентом, думав тільки про навчання і знав, що надовго у вашій країні не затримаюся. Нині ж маю тут бізнес, несу відповідальність за свою сім’ю, за людей, яким даю роботу. 

На останньому курсі магістратури китаєць одружився з українкою Наталею, на ту пору студенткою  Полтавського національного педагогічного університету. Дівчина приїхала навчатися до обласного центру з Машівки. А познайомив їх спільний приятель. «Дякую за кохання», — такий промовистий підпис під одним зі спільних фотознімків пари знайшла на сторінці І Бао у «Фейсбуці».

— Наприкінці 2015 року (після того, як я закінчив академію) ми поїхали в Китай — мені хотілося познайомити Наталю зі своєю родиною й показати їй мою країну, — продовжує розповідь мій співрозмовник. — На ту пору ми вже мали донечку Вікторію. У Китаї провели 4 місяці, я пробував працювати за спеціальністю. Звісно, у своїй країні почувався, мов риба у воді. Однак Наталі без знання китайської мови, нашої культури й традицій було не так легко. Думаю, і моїм батькам із нами було непросто:  вони звикли жити самі, а тут в одну мить додалося одразу троє домочадців. Коли вони до нас врешті-решт звикли, ми вже вирішили повернутися в Україну і спробувати пожити тут, аби потім порівняти, де краще.

— І в Полтаві ви одразу ж відкрили кафе-чайхану «ЧА-ШЕ»? — поспішаю із запитанням. 

— Спершу хотів працювати у стоматології, але дуже швидко переконався, що китайцю-стоматологу не так легко знайти роботу — у Полтаві в цій сфері і серед своїх дуже велика конкуренція. Ви ж самі бачите, стоматологічні клініки та кабінети тут ледь не через кожні 10 метрів, — посміхається І Бао. 

«Завдяки бігу в мене з’явилося багато друзів»

— Невже легше відкрити кафе? — дивуюся.

— Це теж було дуже нелегко. І щоб прийти до цього,  знадобився час. Починаючи із 2016 року, я зайнявся бігом. Усе тому, що набрав зайвої ваги (при зрості 183 сантиметри важив 106 кілограмів) і через це почувався некомфортно. Спершу бігав маршрутом від квартири, яку ми винаймаємо, до центру — і так тривало майже рік. Згодом познайомився з такими ж, як і я бігунами й завдяки їм почав відвідувати полтавський клуб любителів бігу «Running club Poltava» (історія цієї бігової спільноти також розпочалася з пробіжок у колі друзів). Тренуюся там і досі, бо хочу лишатися в добрій фізичній формі. До того ж беру участь у багатьох любительських забігах на довгі дистанції. Змагаюся не заради перемог, просто мені цікавий сам процес — це завжди весело. Таким чином, біг вносить різноманітність у моє життя. А ще завдяки бігу в мене з’явилося багато друзів. У багатьох із них є власна справа — і це якимось дивним чином вплинуло на мене, привело до думки: а, може, і самому спробувати?

За словами І Бао, він розглядав чимало різних варіантів бізнесу. А врешті-решт зупинився на кафе-чайхані, де відвідувачі могли б познайомитися з китайською  кухнею, а також посмакувати чаєм із його батьківщини. Міркував собі так: те, що йому справді близьке, стане його перевагою на ринку громадського харчування, дасть змогу виділитися на фоні інших подібних закладів. Готуючись до зустрічі з І Бао, я переглянула меню його закладу, тож тепер не можу не поцікавитися, чи смакують по-лтавці смаженими гусеницями, жуками, а також приготовленими мідіями та жаб’ячими лапками.

— Так, багато хто пробує з цікавості, — стверджує власник кафе-чайхани. — А потім кожен приводить друзів, і ті у свою чергу пробують. Китайці також не їдять комах постійно — хіба що в сезон. Споживати їх, може, й не надто приємно, але смачно. Спочатку мені доправляли їстівних комах із Китаю, а потім зна-йшов людей, котрі вирощують їх в Україні. Спробував — на смак нічим не відрізняються. А от чай у нас справжній китайський. Чаювання — частина культури Китаю. Тож знайти там хороший чайний лист нескладно. У мене є друзі, котрі займаються його поставками. Згідно з моїм замовленням, вони завжди відправляють в Україну свіжий чай, причому не тільки чорний і зелений, а й жовтий, червоний, білий.

— А якій кухні віддаєте перевагу вдома: українській чи китайській? — цікавлюся.

— Коли як. Якщо за плитою стою я, то, звісно ж, вдаюся до рецептів китайської кухні. А коли готує Наталя, то  старається віддавати перевагу тим українським стравам, які й мені подобаються. Наприклад, я полюбляю український борщ, а ще — котлети, бо в нас їх також готують, щоправда, у м’ясний фарш додають багато різних приправ, яких тут немає, через що в підсумку добиваються 

зовсім іншого смаку. Як правило, дружина намагається готувати так, щоб і страви української кухні на смак нагадували китайську. Скажімо, коли тушкує м'ясо, неодмінно додає в нього соус. Хоча, звісно ж, у кожного з нас свої уподобання — від цього нікуди не дінешся: я люблю рис, а Наталі дужче смакують супи. Доводиться обом із цим миритися. Сімейне життя — це, як відомо, мистецтво досягнення компромісів, — вважає китаєць. 

— Які, на вашу думку, плюси й мінуси міжнаціонального шлюбу? — допитуюся.

— Важко сказати, — на мить розгублюється І Бао. — Це звичайний шлюб, такий, як і будь-який інший. Ну, можливо, в українців і китайців різні погляди на виховання дитини. У Китаї молоді люди багато працюють, а дітей виховують дідусі й бабусі. Скажімо, коли я ходив до школи, то жив у дідуся з бабусею. Наша ж донька росте в нас на очах — я вважаю: це великий плюс. Дитину все ж таки мають виховувати батьки. У Китаї дуже культивується повага до останніх. Ми теж вимагаємо від Вікторії послуху, водночас даємо їй свободу.

«Для мене важливо, щоб українці добре думали про китайців»

А от спілкується подружжя, за словами І Бао, російською мовою, хоч з іншими людьми Наталя розмовляє українською. 5-річна Вікторія, котра дуже схожа на батька, також чудово володіє українською, однак у розмові з ним переходить на російську. 

— Вона знає, що я не спілкуюся українською, хоча й розумію її. Навіть знаючи російську мову, українську вивчити дуже складно, — запевняє І Бао. — Та і з російською, попри те, що послуговуюся нею от уже 13 років, маю несамовиті проблеми. Через те, що неправильно вживаю ті чи інші слова, Наталя досі увесь час мене поправляє. І коли запитують, що для мене найважче в чужій країні, відповідаю: мова. Дуже важко навчитися правильно говорити іноземною. Щодня спілкуючись із клієнтами (а багатьом із них, як і вам цікаво, як мені живеться в Україні), я прислухаюся до того, як вони розмовляють. Проте не всі з них чітко вимовляють слова, внаслідок чого нерідко чую їх інакше. Тож виходить так, що й розмовна практика, яка є запорукою успіху у вивченні іноземних мов, мені мало допомагає. 

— Чим українці відрізняються від китайців? 

— Ой, та багато чим! — вигукує І Бао. — Можна сказати, ми зовсім різні люди. Українці, якщо їм щось не до вподоби, прямо скажуть тобі про це: не роби, мовляв, більше так, мені це не подобається. Зараз я до цього вже звик. А спочатку було не надто приємно. Бо китайці ніколи не скажуть правди у вічі — вони лише натякають: бояться образити. Розумію, що часто поводжуся як китаєць, тому увесь час думаю, як це сприймають інші. Аби не бути білою вороною, вивчаю українські традиції.

 — А які свята відзначаєте в Україні?

— Звичайно ж, Новий рік, Різдво, Пасху. А ще — китайський Новий рік (він у нас щороку припадає на різну дату — у період від середини січня до середини лютого) і неодмінно День Незалежності (як України, так і Китаю) — вважаю, це дуже важливе свято. Найчастіше святкуємо в колі сім’ї. Особливо зараз, коли я щодня пропадаю на роботі, увесь вільний час стараюся проводити із дружиною й донькою, — ділиться І Бао. 

До речі, його батьки вже також приїжджали до Полтави: їм хотілося побачити країну, де живе син. За словами молодого чоловіка, обом тут було дуже цікаво й нічого поганого про Україну вони не сказали.

— На відміну від України Китай є країною, що стрімко розвивається. Багато молодих українців нині шукають щастя деінде, а ви, навпаки, намагаєтеся бути щасливим тут і зараз, — зауважую.

— Попри депресивність, яка висить у повітрі, я люблю Україну — тут вільно дихається, — зізнається І Бао. — До того ж мені імпонують у вас сильні люди — незважаючи на будь-які труднощі, вони ніколи не здаються. І я вірю, що й тут колись настане розвиток. Бо бачу, як українці дуже стараються щось робити. У мене багато друзів, знайомих, котрі з великими зусиллями просувають уперед власну справу, — і для мене це також мотивація. Тож я не належу до песимістів і вірю, що на Україну чекає краще майбутнє. 

— Не відчуваєте туги за батьківщиною? — запитую насамкінець.

— Ні, — молодий чоловік заперечливо хитає головою. — Із батьками щодня маю змогу спілкуватися з допомогою відеозв’язку. Для мене головне — побачити їхні посмішки й дізнатися, що в них усе гаразд, що всі живі-здорові. А мій дім там, де мої дружина й донька. При цьому я ні на мить не забуваю, що представляю в Україні свій народ. Вважаю, моєю місією в Полтаві є формування позитивного враження про мою батьківщину. Для мене дуже важливо, щоб українці добре думали про китайців. Гадаю, ті, хто спілкується зі мною, відчувають мою щирість і доброзичливість.

Ганна ЯРОШЕНКО

«Вечірня Полтава»

Фото автора 

та з особистого архіву І Бао