У надії на когось

Це почуття одне з перших, що з’являється в людини. Вважай,  народжується разом із нею. Зветься воно «надія на когось». Спочатку воно справді оправдане й життєво необхідне. Це надія на маму, адже саме вона нагодує, обігріє й захистить. 

Згодом до числа тих, на кого можна покладати надії, додаються й інші члени сім’ї, родичі, потім — друзі, наставники, вчителі. Іще пізніше — керівники різних рангів та посад. Їх не перелічити, бо вони часто змінювалися. Наприклад, колись давно в нас були старійшини роду, волхви, вожді племен, згодом — бояри, князі, пани, царі, губернатори, не так давно — партійні вожді, секретарі, міністри, директори, голови колгоспів та інші, як кажуть, ім’я їм — «легіон». На них покладалися великі надії, що захистять,  обігріють, дадуть вдосталь і хліба, і видовищ.

Але такі рожеві сподівання, як правило, завжди змінювалися гіркими розчаруваннями. Усі ті чини здебільшого дбали не про тих, хто на них надіявся, а про себе, щоб самим жилося багато та щасливо. Тому довелося людям шукати могутню підмогу. І ці пошуки кого і чого тільки не виявили. І всесильних духів, які таїлися в тваринах, деревах, лісах та водах, і богів, які відали вітрами, війнами, полюванням, коханням і взагалі усім-усім, що оточувало. То було вельми зручно. Точно пояснювало все, що відбувалося довкола, а отже, додавало впевненості. Помолився, приміром, Водяникові, поклав йому пожертву й поспішив ловити рибу. Піймав — значить, слава Водяникові, нічого не зловив — виходить, мало йому молився і приніс недостатню пожертву. 

Але таке світосприйняття обходилося дуже дорого: давай кожному з багатьох божків та духів пожертви, споруджуй храми чи капища. Тому суспільне розуміння схилилося до того, що дешевше і простіше мати єдиного бога. І тільки йому молитися, у нього все просити. А інших, суто професійних божків перетворити на його помічників. Їх називали по-різному: бабами (так величають святих індійці), асурами, ангелами, гуріями. А кількість їх визначили як «сонми». На підмогу їм ще були вигадані додаткові, не завжди офіційно схвалені засоби: ідоли, амулети, талісмани, обереги, приворотні зілля та інші начебто чарівні причандалля.

Така ж централізація та концентрація сталася і стосовно правителів. Дрібні вожді, князьки, хани, беки, раджі, шахи були зігнані з їхніх тронів, а виникли великі королівства, царства, імперії, де височів один дуже прикрашений трон. І на ньому з не-осяжною  погордою сидів один володар, на якого й повинні були найбільше надіятися усі піддані, тільки від нього сподіватися загального багатства та щастя. І, ясна річ, у нього була маса дрібних помічників з найрізноманітнішими посадами, званнями, рангами та функціями. Звісно ж, і їм перепадала від підлеглих дещиця надій, очікувань милостей, піклування та турбот.

Із подібними палкими сподіваннями й жили люди багато епох та століть. І мало хто звертав увагу на те, що реальна дійсність постійно демонструвала протилежне: чим менше надіятимешся на когось, а більше докладатимеш своїх зусиль, тим краще житимеш. І прикладів правильності саме такого правила можна знайти хтозна скільки. Але не будемо занурюватися в глибини минулого, а поглянемо на сучасну ситуацію. 

Які європейські країни нині вважаються найзаможнішими? Серед них незмінно фігурують скандинавські Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія. Клімат у тому регіоні суворий, та й якихось потужних покладів цінних корисних копалин там не знаходять. І правителі тамтешні: королі, прем’єр-міністри, парламентські спікери — тихі та спокійні, не відомі в світі якимись диктаторськими вибриками чи корупційними скандалами. А народ не бунтує та не влаштовує демонстрацій із погромами вітрин та авто навіть під час виборчих кампаній і підбиття їхніх підсумків.

Чому ж у них усе так гарно та до ладу виходить? Звісно, дещо позначається своєрідний північний менталітет. Але, думається, значну роль відіграє й виховання. Панівна релігія там — протестантизм. А він не залежить від милостей та розпоряджень римських пап чи патріархів, або королів. Один з його провідних канонів: Бога та дані ним заповіді шануй, але не чекай від нього і правителів своїх життєвих милостей, а більше надійся на себе, на свою працю, активність та ініціативу — і тобі воздасться. І таки воздалося…

Це суто логічне міркування має, так би мовити, і кількісне підтвердження. Міжнародні організації нині практикують визначення індексу особистої свободи громадян різних країн. Так, у 2016 році найвищий такий індекс — 9,40—9,29 — здобули Нідерланди, Норвегія, Швеція, Данія, Фінляндія. 

Україна та її «найрідніші» сусіди Білорусь і Росія мають значно кращі природні умови (клімат, землі, корисні копалини), ніж згадані  скандинавські країни. Але їхнє населення числиться серед найбідніших у Європі. Одна з причин — те, що воно тривалий час було дуже залежним від влади, позбавлене можливості виявляти самоорганізацію, ініціативу, діловитість та ощадливість. У Російській імперії  чи не найдовше в Європі тривало кріпосне право, нічим не обме-жувалося царське самодержавство та свавілля місцевих можновладців. Церковні структури, які в багатьох країнах відзначалися відносною незалежністю, тут були повністю підпорядковані владі, служили їй як своєрідні органи пропаганди й агітації, виховували у пастви любов та покірність повелителям, переконання, що тільки від них варто чекати задоволення більшості важливих потреб як суспільного, так і особистого життя. І, мабуть, зовсім невипадкова та особливість, що в більшості країн, де домінує православ’я, віруючих називають «діти Божі», а в Росії, Україні та Білорусі — «раби Божі». Звісно, такі умови й породжували у підневільного люду почуття власної меншовартості, підвищені надії на володарів, а згодом гіркі розчарування у своїх рожевих сподіваннях.

Таке загальне розчарування врешті й призвело до повалення самодержавства, краху імперії, різкої зміни форм власності на основні засоби виробництва та панівної еліти в ході потрясінь 1917—1921 років. Усе це породило в народі великі ілюзії щодо швидкого настання земного раю — комунізму, але насправді не змінило суті суспільних взаємин у новій, уже радянській імперії. Її населення опинилося в ще більшій залежності від панівної номенклатури та її вождів. І хоча в «Інтернаціоналі», пісні, яка до початку 1940-х років була гімном СРСР, співалося: «Не ждіть рятунку ні від кого: ні від богів, ні від царів», однак у реальному житті на кожному кроці утверджувалося протилежне: будьте покірні та слухняні, моліться на партсекретарів. 

Дорогою ціною обійшовся радянським народам комуністичний міраж — мільйонами загублених життів. Та коли настало  загальне розчарування в цій утопії й Радянський Союз розпався, у суспільній свідомості так само чільне місце продовжували займати  ті ж «надії на когось» або, за офіційною термінологією, патерналізм. Пустив він ну дуже міцне і глибоке коріння. Як і раніше, населення свої сподівання на краще життя  покладає на  правителів, правда, з новими найменуваннями — президентів, керівників партій, депутатів, мерів, благодійників-інвесторів тощо. Тому  в деяких нових незалежних державах: колишніх радянських республіках, приміром, Росії, Білорусі, Азербайджані, середньоазіатських країнах —  і встановилися типові диктаторські режими. Тому так болісно дається  утвердження демократичних засад, панує політична нестабільність у Грузії, Вірменії, Киргизстані. Та й у нас в Україні теж. 

Так, мільйони виборців віддавали свої голоси на президентських виборах відвертому бандюзі Віктору Януковичу, ніскільки не задумуючись, чи здатен він щось зробити для розвитку країни. А потім довелося проводити два революційних Майдани, щоб здихатися його. На грунті патерналізму в нас дуже буйно розквітнув популізм з обіцянками дати високі зарплати й пенсії за занедбаної економіки. Саме тому й дуже повільно та з великими негараздами відбуваються в нас усі реформи. Приміром, наділили селян землею, та мало хто з них захотів обробляти свої паї, от і здають в оренду за копійки. Провели приватизацію житла в багатоповерхівках, сподівалися, що тепер мешканці створять там ОСББ і наведуть зразковий порядок.  А ті не хочуть, чекають милостей від ЖЕДів та міськвиконкомів.

Таке панування патерналізму теж виміряли. Уже згаданий індекс особистої свободи в Україні визначений як 6,59, у Білорусі — 6,06, у Росії — 57,1. Це найнижчі показники серед 40 європейських країн. Виходить, начебто аморфне й нейтральне почуття «надії на когось» не таке вже й безневинне, а відіграє ой яку важливу роль у суспільному розвитку. 

Валентин ПОСУХОВ,

журналіст