А фігу ви пробували?

Понад десять років Олена Гончарук із Харкова вирощує у своєму садочку екзотичну середземноморську культуру — інжир. До того ж має доволі непогані врожаї щороку, попри те, що Україна за кліматом, м’яко кажучи, далеко не Середземномор’я. «У мене з інжиром не виникає жодних клопотів, — щиро усміхається жінка. — Попри побоювання, ця східна культура чудово прижилася на тутешньому грунті».

Інжир має й інші назви: смоківниця або фіга, згадується ще у Біблії. Це одна з найдавніших рослин, окультурених людиною. Латинська назва «ficus carica» вказує на те, що інжир належить до роду фікусових. Це рослина з красивими великими листками та солодкими, мов мед плодами. «У моєму садочку росте морозо-стійкий сорт інжиру, — пояснює пані Олена, — тож зимові холоди йому не страшні. Зимує смоківниця, мов звичайне дерево. Жодних утеплень чи накривань кущів не роблю. Єдиний запобіжний захід, який здійснюю перед приморозками, — підсипаю під кожен корінь відро землі. Цього цілком достатньо, аби кущі спокійно перезимували».

Усі кущики інжиру в господині добре вкорінені — це теж запорука їхньої міцності. А досягти цього вдалося завдяки нехитрому секрету під час посадки саджанців — в кожну ямку жінка насипала биту цеглу чи плитку. «Можна використовувати для цього і звичайні камінці, — пояснює Олена Гончарук. — Такий дренаж необхідно робити для того, аби корені смоківниці не рухалися вглиб, а розросталися у грунті паралельно поверхні землі. Якщо цього не зробити, то після посадки інжиру доведеться чекати 3—4 роки, поки будуть плоди. А за наявності дренажу корінь не ростиме вниз, а впиратиметься у цю перепону. Відтак дасть кущику поштовх до гарного росту та плодоносіння».

Не лише взимку, а й у літній період інжир не вельми вибагливий. Він любить воду та добре поливання, проте в разі потреби може цілком обійтися без цього — рослина чекатиме дощів. Сонячного світла цій культурі потрібно в міру, бо на відкритих променях плоди рослини тріскатимуться. А ті, які час від часу потрапляють у тінь, збережуться до пори дозрівання цілими та великими. «Важливою літньою процедурою для кущів інжиру є їхнє підживлення, — пояснює пані Олена. — Розчин роблю таким чином. Кілограм посліду настоюю на 100 літрах води у діжці, там він бродить 3—4 тижні. А потім літр цього розчину розбавляю у 10 літрах води і під кожне деревце виливаю 5—6 літрів. Проводжу таку процедуру раз на місяць у літній період».

Більшість сортів інжиру дають два врожаї на рік: перший — на початку літа на минулорічних пагонах, а другий — у вересні—жовтні — на поточних пагонах. Момент зрілості плодів визначають за кольором шкірки та її щільністю. Зрілий плід має характерний для сорту колір (зелений, коричневий, жовтий або темно-фіолетовий), а також м’який на дотик. «Чи добре родить інжир у наших краях? — перепитує жінка. — Судіть самі. У мене росте 15 кущів. Щороку маю з кожного три—чотири 10-літрові відра плодів. Нашій родині цього цілком вистачає, щоби наїстися. Вживаємо їх свіжими, а ще я роблю з інжиру варення, крім того, в’ялимо і сушимо плоди. Тож ця біблійна екзотична культура в нашому раціоні цілий рік, аж до наступного врожаю!».

Сергій БОВКУН