Велика таємниця радянської економіки

За хорошої погоди під вечір на лавці біля під’їзду нашого багатоквартирного будинку збираються його ветерани, аби відпочити від телевізора й обговорити те, що хвилює. Теми цих бесід здебільшого стабільні: бідкаються примхами погоди, лають владу (переважно вищу державну), скаржаться на свої болячки та діляться досвідом, як із ними боротися. Одного разу  присутні занурилися в спогади про свою колишню працю, почали згадувати підприємства, які раніше діяли в наших місцях, а тепер стали лише надбанням історії. Фігурували заводи газорозрядних ламп, «Знамено», фарфоровий, різні підприємства чи їхні філіали в Лубнах, Нових Санжарах, Кобеляках. Пам’ятали, що в районах існували ще райпромкомбінати, автобази, будівельні управління, харчкомбінати, заводи споживспілки. 

Та якось у цих жвавих спогадах запанувала пауза, і одна з бабусь тихенько, немов про себе мовила: «Усі працювали, крутилися, виконували й перевиконували плани, брали підвищені соцзобов’язання, випускали продукцію… Але де вона дівалася, бо в магазинах вічно всього не вистачало, панували постійні дефіцити?»

І не знайшлося того, хто б відповів на це запитання, бо бабуся мимоволі проголосила велику таємницю радянської економіки: те, що весь період її існування супроводжувався тотальною нестачею більшості товарів широкого споживання. Починалося цим у 20-х роках і закінчилося цим же наприкінці 80-х. А в засобах масової інформації, в школах, інститутах, на політзаняттях та політінформаціях постійно наголошувалося, що планова радянська економіка  — найпередовіша в світі, що вона дає змогу позбутися головної вади капіталізму — кризи  перевиробництва  й  випускає товарів стільки, скільки необхідно. 

Скільки чого виготовляти — це й вираховували планові органи, які  наполегливо трудилися: від найнижчої районної ланки до найвищого державного рівня. Рахували і простими рахівницями, і потужними електронно-обчислювальними машинами розміром у кілька кімнат. Старалися з усіх сил. Та все одно дефіцитів ніяк не могли позбутися. Точнісінько так, як у тому анекдоті: «Чого тільки не застосовували комуністи! І масово розстрілювали народ та відправляли його до концтаборів, і нагороджували грамотами, медалями та орденами. Усе намагалися добитися, щоб черги  до мавзолею  Леніна були довшими за черги за хлібом та ковбасою, але в них нічого не виходило». Як не ударно: чи по-стаханівському, чи по-загладівському, чи по-кому-ністичному — працювали заводи, фабрики, колгоспи, майже всі виконували й перевиконували місячні, річні та п’ятирічні плани, випускали намічену кількість продукції, однак завжди її дуже не вистачало. Бракувало й товарів у магазинах, і будівельних матеріалів на новобудовах, і сировини на підприємствах. 

І от дивина: нині працює хіба що 25 відсотків від загальної кількості тих підприємств, які виконували й перевиконували плани, приміром, у 1990 році. Але в магазинах, число яких незмірно зросло, повним-повнісінько усіляких товарів. То, виходить, оті 75 відсотків зниклих підприємств або взагалі не були потрібними, або їхня точнісінько вирахувана плановими органами кількість різноманітної продукції кудись зникала. Куди? В інші місця Радянського Союзу її не могли відправляти, бо потрібні розміри були суворо визначені плановими органами. Пересилали різним африканським племенам, які оголошували про будівництво соціалізму? Але в тамтешніх лавках та на базарах радянських товарів щось не було помітно, хіба що в тих дрімучих тропіках з’явилося забагато автоматів Калашникова. 

Невже через якісь таємничі портали вивозили в паралельні світи, де теж велося будівництво світлого комуністичного майбуття? Та в одному з тих світів — у раю — комунізм уже давним-давно був побудований. Мимоволі напрошується висновок, що надлишок продукції відправляли в протилежний паралельний світ — у пекло. Щоб допомагати комуністам, яких багато туди потрапило, та готувати Велику пекельну соціалістичну революцію. Але в Радянському Союзі існування такого потойбічного світу наполегливо спростовували, архіви, які б пролили світло на цю промислову  проблему, в Росії закриті. Сучасні комуністи та продовжувачі їхньої боротьби за панування над усіма світами — члени партії «Единая Россия» — існування пекла хоча й визнають, але перебування там своїх представників настійно заперечують: «Их там нет! Они продолжают жить в наших сердцах!»

Отож на запитання про реалізацію надлишкової продукції  відповіді так і не знаходиться. Відтак і досі це лишається великою таємницею радянської  економіки.

Валентин ПОСУХОВ