Ганна ОХОТА: «Зйомки у фільмі «Анна», який переміг на фестивалі в Каннах, мене дуже мотивували»

Незважаючи на свій молодий вік — 25 років, Ганна Охота вже багато років є однією з провідних спортсменок Національної збірної України. Її найвищим до сьогодні досягненням в олімпійському жіночому боксі є срібна медаль чемпіонату світу 2018 року, що відбувся в індійському Нью-Делі. Окрім цього, були ще й неодноразові потрапляння до трійки призерів на першостях континенту, перемоги та призові місця на безлічі інших змагань…

Попри велику кількість досягнень, Ганна Охота нечасто спілкується з представниками преси, але нещодавно вона дала інтерв’ю журналістам сайту Федерації боксу України, тож маємо можливість ближче познайомитися з дівчиною з Горішніх Плавнів.

— У відомому оскароносному фільмі «Крихітка на мільйон доларів» головна героїня довго прагнула добитися згоди від тренера, який принципово не бажав працювати з жінками. Аню, чи стикалися ви колись зі схожими проблемами у своїй кар’єрі? 

— Якщо чесно, з подібними труднощами я не стикалася. І в буквальному сенсі виживати подібно до героїні Гіларі Свонк мені теж, на щастя, не довелося. Мені пощастило мати батьків, які про мене дбали. У мене була школа, був і басейн, який я регулярно відвідувала. Займалася плаванням у віці від 10-ти до 13 років, мені воно подобалося, однак, як це часто буває, все вирішила випадковість.

Якось улітку на канікулах у басейні спустили воду, робити були нічого, тож ми просто вешталися вулицею і врешті-решт зазирнули до боксерської секції, де займався мій друг. Просто стояти і спостерігати було нудно, і я спитала у тренера дозволу, щоб побити на лапах. Мені сподобалося, відтак попросилася прийти ще раз. Так все й закрутилося.

— Чим саме зачепив бокс?

— Тренування на рингу, звичайно, були цікавими, але у 13 років ти ще не зовсім розумієш усю красу цього виду спорту. Найбільше мене приваблювала саме атмосфера товариськості, яка панувала між всіма спортсменами та тренерами. Це була практично сім’я! Час проводили в постійному спілкуванні, разом ходили у туристичні походи... Займатися в такому дружньому колективі — це поєднувати приємне з корисним! Саме в таких умовах набуваєш безцінного досвіду, вчишся дисципліни, отримуєш знання. І, звичайно, вчишся дружбі, яка завжди найцінніша!   

— Викладачі в школі з розумінням ставилися до ваших занять, що забирали все більше часу?

— Після 8 класу я, на жаль, рідко відвідувала школу — постійні поїздки по Україні або за кордон заважали бути присутньою на заняттях. Але домашні завдання все одно виконувала, і успішність в мене не погіршилася. З усіма вчителями знаходила спільну мову: вони мене не «валили», а навпаки, допомагали й підтримували. За таке добре ставлення можу їм лише подякувати! 

— Ви якось сказали, що бокс для вас — це передусім мистецтво. Можете розтлумачити свою думку? 

— Розумієте, не ми керуємо ним, а він — нами. Я вірю в те, що насправді не я обрала бокс, а бокс обрав мене!.. Тож цей вид спорту дійсно для мене — і творчість, і мистецтво.

— У кожного поєдинку свій неповторний сюжет?

— Так. І у кожного турніру своя історія... Хоча це не означає, що треба бути фаталісткою. Я завжди намагаюся контролювати ситуацію на ринзі і продумувати всі варіанти розвитку подій.

— Які змагання на вашій пам’яті були найважчими?

— Взагалі-то не дуже розумію, як змагання може бути легким... Переконана, що найскладніша суперниця для себе — ти сама. Все залежить від того, як налаштуєшся психологічно. Буває, що позаду залишилися довгі тижні важких тренувань і почуваєшся готовою на сто відсотків, але одна маленька деталь перед боєм може тебе збити. Або, наприклад, ти відмінно вивчила суперницю, спрогнозувала всі варіанти ведення бою, але вже на ринзі розумієш, що жоден із них не спрацьовує… Трапляються, звичайно, й протилежні випадки…

Напевно, найважчі турніри часто пов’язані з поганою акліматизацією, коли недостатньо звик до країни, в якій відбувається змагання, або коли є проблеми з місцевою їжею тощо. Тоді доводиться боротися не так із суперницями, як з обставинами, в які потрапила.

— Чи можна окремо виділити ваш виступ на чемпіонаті світу в Індії 2018 року?

— Так, першість світу, що проводиться в такій екзотичній країні, — сама собою незвична подія. Втім, зрештою я залишилася задоволена тим, як відпрацювала на тому турнірі: прийшла, побачила і перемогла, майже в усіх поєдинках завоювавши «срібло». Отримала «кайф» від тих змагань! Лише коли билася з туркенею за потрапляння в медальний залік, отримала неприємне розсічення під оком. Але в нашому штабі працюють чудові спеціалісти: наш лікар Любов Коваль мене «підлатала». Як наслідок, до півфіналу я вийшла в чудовій формі.  

— А взагалі травми впливали на вашу кар’єру?

— Гадаю, що вони так чи інакше супроводжують кожного спортсмена. У дитинстві у мене, наприклад, дуже боліли коліна — через часті перенавантаження. Через це випадала з тренувального процесу на довгий час — на рік, а то й два. Вже у дорослому віці дошкуляли більш дрібні пошкодження — «вилітали» то лікті, то плечі. Це те, з чим стикається кожний боксер.

— Є розповсюджений тип боксерів, які живуть від змагань до змагань. Ви, здається, належите до іншої категорії атлетів, для яких процес підготовки не менш важливий, ніж самі турніри…

— Зараз, наприклад, у нас міжсезоння. Є три місяці для того, щоб підготуватися до наступного чемпіонату. Цей час потрібно використати з користю. Взагалі у боксі не можна давати собі слабину. Випадеш із ладу на пару тижнів — потім наздогнати вже буде важко. Форма швидко втрачається. Тож усе має бути в міру, і відпочинок зокрема.

— Запам’яталася ваша фраза в одному з інтерв’ю: мовляв, золотий колір вам личить. У той же час досі на чемпіонатах світу та Європи ви вигравали «срібло» та «бронзу»…

— Ставлюся до цього як до життєвих випробувань. Комусь, як, наприклад, Василю Ломаченку, дано відразу вигравати перші місця. А хтось рухається до своєї цілі поступово. Усе це — досвід, який ми здобуваємо і який також допомагає нам рухатися до своєї мети. Кожний турнір допомагає мені зрозуміти щось більше про саму себе і з’ясувати те, чого не вистачає. Наразі доля підкидає мені ще один шанс — з’їздити на чемпіонат світу 2022 року, там намагатимуся нарешті стати першою! 

— Ми розпочали нашу розмову з одного фільму і завершимо іншим. Більшість прихильників спорту не знали про те, що ви стали героїнею короткометражної стрічки «Анна». Цей фільм нещодавно виграв нагороду на престижному фестивалі в Каннах «The Cannes Corporate Media & TV Awards». Чим цікавим для вас був досвід зйомок у цій картині, і яка її головна ідея? 

— Зйомки в цій короткометражці мене дуже мотивували та надихали зокрема вдосконалюватися. І що найважливіше — він мотивує дітей та молодь займатися спортом, відвідувати спортзал, вести здоровий спосіб життя.

Усе розпочалося з інтерв’ю, яке я дала. До мене звернувся режисер Максим Чужа, в голові якого завжди чимало цікавих ідей, він запропонував розширити інтерв’ю і зробити з нього фільм. Спонсорувала стрічку компанія «Ferrexpo», яка вже не один рік надає мені фінансову підтримку, допомагає екіпіруванням, постачає боксерські снаряди для тренувань. Для мене то був надзвичайно цікавий досвід! Чи є бажання колись його повторити? Лише б знаходився для цього час (сміється)! А поки що хочеться сконцентруватися на спортивних досягненнях і гідно представити Україну на майбутньому чемпіонаті світу!