Перший Всесвітній конгрес із рослинництва в Університеті штату Айова, або Як творилася українська державність

 

(Продовження. 

Початок у № 30 за 2021 р.)

 

«Що полюбив, на те й перетворився»

Григорій Сковорода

Варто зауважити, що я підготував та оприлюднив у збірнику праць Інституту агротехніки, грунтознавства та добрив у Пулавах свою першу закордонну статтю за підсумками власної кандидатської дисертації з питання структурної меліорації мілкозалягаючих торфовищ при їхньому інтенсивному використанні. Вона досить активно індексується у фаховому середовищі й до сьогодні. Потім відбулася знакова поїздка до Інституту зрошення в Сарваші (Угорщина) і знайомство з відомим угорським вченим, випусником Харківського національного аграрного університету імені В. В. Докучаєва — академіком НААН Яношем Домбоварі. У ході багаточасових дискусій та обговорень ми визначили об’єкт, як виявилося згодом, багаторічних досліджень — міграція радіонуклідів у грунті після Чорнобильської катастрофи. До речі, за їхніми результатами опубліковано не один десяток статей і тез із доповідей, а учасники проекту з обох країн отримали численні відомчі нагороди. Між іншим, мені поталанило у 2003 році захистити дисертацію на тему: «Використання традиційних і нових агротехнічних засобів та стимуляторів для підвищення продуктивності сільськогосподарських культур і зниження забруднення їхнього урожаю радіоактивним цезієм», а також стати першим українцем, який здобув науковий ступінь доктора габілітації сільськогосподарських наук або звання доктора-професора за німецькою системою атестації науково-освітніх кадрів. Але це сталося пізніше, як і багато іншого корисного для встановлення відносин між нашими країнами, що тільки відпрацьовувалося нами на початку 90-х років минулого століття.

Така моя активна і, вважаю, конструктивна позиція дала директору Інституту землеробства НААН підстави створити при відділі науки окремий сектор міжнародних зв’язків та аспірантуру. Перед прийняттям цього рішення В. Ф. Сайко двічі давав згоду, щоб я пройшов десятимісячні курси з англійської мови при ВАСГНІЛ (Москва) з подальшим стажуванням у США згідно з персональним запрошенням її міжнародного відділу. Однак у завідувача лабораторії, де я працював, були власні плани щодо того, кого відправити на курси. Ситуація, що склалася, десь трохи «перевантажилася», оскільки з поданих інститутом кандидатів на курси з підготовки аташе із сільського господарства, яких готували по лінії Міністерства закордонних справ України для роботи в наших представництвах за кордоном, чомусь знову відібрали тільки мою кандидатуру. Видно, небесні сили почали посилати такі собі позиви щодо необхідності творчих пріоритетів, які, як завжди, щодо кадрів надзвичайно тонко відчував В. Ф. Сайко. Тільки мені було незручно перед своїм попередником на запропонованій посаді — кандидатом сільськогосподарських наук І. І. Подолею, бо при ньому закінчив аспірантуру. Але почувши від академіка В. Ф. Сайка про такий стратегічний план, як розгорнути в інституті роботу з міжнародного співробітництва, відверто кажучи, відкинув будь-які сумніви. Тим паче, що О. Г. Тараріко обійняв посаду академіка-секретаря відділення землеробства в Президії НААН. Серед пріоритетів на перше місце В. Ф. Сайко поставив розгортання співпраці на широкій договірній основі саме з науковцями США, зокрема з Агрономічного коледжу Університету штату Айова. В серпні 1991 року Інститут землеробства відвідала представницька делегація цього всесвітньо відомого закладу на чолі з президентом університету. Був підписаний договір між ним і тоді ще Українською академією аграрних наук. Як колись висловився перший і єдиний президент СРСР Михайло Горбачов, з яким я познайомився особисто в далекому 1981 році, «процес пішов». 

Усі інші формальності, зокрема виконання важливого для обох країн наукового проекту, передбачалося обговорити, а також підписати під час участі української делегації в роботі Першого Всесвітнього конгресу з рослинництва в Еймсі (14—22 червня 1992 р.). З цією метою разом з О. Г. Тараріком на десять днів раніше прилетіли до Айови, щоб підготувати відповідний договір з університетом та розробити проект, включаючи схеми дослідів, програму їхнього виконання та кошторис витрат з обох сторін. Варто зазначити, що від початку цієї, безперечно, знакової для мене поїздки, від якої багато чого очікував, розпочалися, як кажуть, всілякі несподіванки. По-перше, вразив багаточасовий переліт у США. Тоді між нашими країнами не існувало авіасполучення. Тому спочатку треба було їхали до Москви, а звідти летіли до ірландського аеропорту «Шеннон» («Aerfort na Sionna»). Там досить тривалий час очікували свій рейс до Нью-Йорка. У той проміжок часу випадково познайомився з відомою співачкою Азізою. Десь близько години поспілкувавшись із нею, зрозумів, як часто образ на сцені не відповідає справжньому внутрішньому стану ціннісних орієнтацій людини. Не торкнувшись проблемного питання (хоча дуже того бажав) стосовно одного з улюблених моїх співаків — Ігоря Талькова, мав чудову бесіду з інтелігентною, освіченою та ще й чарівною жінкою. Після десятигодинного перельоту літак приземлився в Нью-Йорку. Потім перелетіли до Чикаго, а вже відтіля мали летіти до Де-Мойна. Не знаю, як так сталося, але наш літак затримався, і ми не потрапили на свій рейс. І тут я вперше відчув американську демократію або, іншими словами, сервіс для тих, хто оплачує послугу. Зрозуміло, чув про таке диво, але тоді випала можливість пересвідчитися в цьому. За рахунок авіакомпанії-перевізника за нами відправили мікроавтобус. Потім поселили, як на мене, у шикарному готелі і вручили вишукано упакований набір з усім необхідним приладдям для гоління та навіть шкарпетками. Зранку знову приїхав мікроавтобус, який відвіз нас на ранковий рейс. Того ж дня сторона, що приймала нас, із ніг збилася, аби догодити через таку прикрість. Усі знайомі професори запрошували на обід чи вечерю, дізнавшись, що всі харчі, які ми брали із собою, у нас забрали працівники американської митниці, крім горілки — її привезли разом з іншими українськими атрибутами як сувенір. Ще до початку роботи конгресу та приїзду основної частини української делегації на чолі зі всесвітньо відомим вченим-агробіологом, президентом УААН, академіком АН України та ВАСГНІЛ О. О. Созіновим (1930—2018 рр.) разом із О. Г. Тараріком провели, без перебільшення, титанічну роботу з розробки спільного наукового проекту. Крім зустрічей і дискусій з відповідними американськими фахівцями, оглядали краєвиди зі спеціально виділеного літака штатів Айова та частково Канзасу, де були проведені протиерозійні заходи.

Відвідали й окремі фермерські господарства, ознайомившись з особливостями їхнього ведення. Вже тоді вразила продумала державна політика з боку департаменту землеробства США в різних її проявах. Так, у разі якоїсь природної катаклізми або водної ерозії, наприклад, через змив грунту на схилах, фермер проводив залуження. Відповідні чеки з витратами на купівлю насіння він надсилав американській службі «Soil Conservation», яка відшкодовувала всі його витрати. Ще запам’ятав одного з фермерів, який не тільки добре господарював, застосовуючи, як здавалося на той час, неефективні короткоротаційні сівозміни (соя, кукурудза та амарант замість озимої пшениці), а й на надзвичайному ентузіазмі та з любов’ю вирощував… свиней. До відвідин США й після цього я ніде не бачив тварин таких величезних розмірів. На запитання фермера, що ми порекомендували б для їхнього утримання, жартома запропонував їм закупити в Україні солдатські капелюхи, щоб узимку їхні голови не мерзли. Вся його сім’я довго реготала разом із місцевими журналістами, які висвітлювали приїзд нашої делегації до цього господарства. Ще пригадую, що тоді вперше відкрив для себе потенційні можливості культури амаранта (невибаглива у вирощуванні й високопродуктивна рослина) та із задоволенням покуштував спечені дружиною фермера з неї млинці. Вже тоді пересвідчився, як пересічні американці пишаються своєю історією. Нам запропонували наочно ознайомитися з овіяною в численних кінострічках індіанською прерією. Виявилося, що насправді вона може зачарувати насамперед своїми незабутніми кольорами. Показали господарі й один із фортів. Страшенно був здивований, як він, повністю збудований із дерева, зберігся. Однак виявилося, що він таки був знищений і до наших днів від фундаменту залишилося лише кілька кілків у землі. За якимись малюнками його реконструювали і показували за пристойні кошти всім охочим як старовину з численними сувенірами, пам’ятками, медалями, різноманітною друкованою продукцією та навіть відеоматеріалами, де на першому місці завжди майорів американський прапор. Ще тоді спало на думку, як ми, українці, недооцінюємо наші культурні артефакти, що збереглися ще від пращурів і які європейські реформатори так системно знищують під будь-яким приводом, при цьому виставляючи все ледь не як чергову вказівку МВФ! Від розуміння того, що В. Липинський мав рацію, мовляв, «ніхто за нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути», вчергове ставало сумно й боляче. Не менш амбітно американці висловлювали повагу при нас до своєї держави, президента й уряду. Особливо відзначали мудрість урядовців, які, наприклад, гарантовано за будь-яких погодних змін зобов’язувалися викупити 90% вирощеної фермерами сільськогосподарської продукції за фіксованою ціною. А ще 10% — через кооператив, дозволяючи реалізовувати її за будь-якою іншою ціною.

Щоденні дискусії щодо проекту дали змогу О. Г. Тараріку знайти головний його концепт, а саме — єдиний грунтоутворюючий процес, який динамічно еволюціонував у наших країнах, змінюючись під дією антропогенних факторів. Американці були в захваті від цієї ідеї, що давала змогу розглянути в процесі досліджень різні проблеми — від обробітку грунту та сівозмін до екологічних і ландшафтних. До речі, під час обговорень щиро та навіть із гордістю порадів за нашу систему підготовки агрономів і фахівців вищої кваліфікації. Під час розгляду конкретних складових програми спільних досліджень американці завжди запрошували до нас відповідних професорів із питань обробітку грунту, сівозмін, мікробіології, захисту рослин, грунтознавства, агрохімії, екології, лісорозведення, луківництва, кормовиробництва тощо, але ми залишалися вдвох. Як відмічали О. Г. Тараріко та американські колеги, проект набув статусу еталона. Після завершення всіх формальностей із підготовки документа, задоволені американці робили все можливе, щоб організувати нам дозвілля до початку роботи конгресу. У перервах між зустрічами з фахівцями завжди запрошували нас відвідати тренажерний зал, зіграти в баскетбол, сокер, американський футбол, пінг-понг, бейсбол, а найбільше — у волейбол. Молодість та гостинність прийому сприяли отриманню задоволення, навіть від раніше незвичних для мене видів спорту. Але, мабуть, щось виходило непогано. Невипадково американці почали окремо запрошувати мене в гості на вечір, наприклад, зіграти в пінг-понг з їхніми друзями. Запам’яталося волейбольне рандеву, в якому мене запросили взяти участь з акторами місцевого театру після перегляду мюзиклу. Гра в бейсбол — взагалі окрема кумедна історія, сповнена несподіванок. Повчальною виявилася риболовля на найбільшому в штаті озері. Про останню дізналися вже на місці. Дуже рано, десь о четвертій годині ранку, нас розбудили, повідомивши, що ловитимемо рибу в найчистішому в світі озері. Коли прийшли на берег, нам запропонували купити ліцензії на право риболовлі за 7,5 долара (у кожного з нас їх було по 100 на весь період перебування). То були великі гроші, адже на той час за 2,5 тисячі доларів можна було купити двокімнатну квартиру в Києві, умебльовану та ще й із ремонтом. Спільними зусиллями ми таки заплатили за ліцензії, відчувши приниження, бо коли їх возили на риболовлю, вони грошей не платили. Але наступне нас таки добило. Запросивши нас до сусіднього будинку, американці запропонували взяти в оренду спінінги… Вартість кожного становила від 100 доларів. Побачивши вираз наших облич, особливо після мого прохання купити лише волосінь, яку планував закріпити на виламаній тут же гілці, чемні господарі все зрозуміли й владнали незручну ситуацію. Але настрій вже був зіпсований, і його не поліпшив навіть помпезний катер з американським професором-іхтіологом, який прочитав нам лекцію про особливості флори й фауни озера. Обмилувавши собі місце у хвості катера та прив’язавши футболкою свій спінінг до поручнів, я, відверто кажучи, втратив будь-яку цікавість до ловлі риби. Чудова сонячна погода, унікальна за чистотою вода озера відійшли на другий план під впливом упаковки пива, яку мені презентували для боротьби зі спрагою. Такою була ця водна прогулянка для мене, на відміну від О. Г. Тараріка, який був завзятим рибалкою. Але цього разу удача від нього відвернулася. Риба клювала, а результату не було. І так сталося, що він несподівано підійшов до мого спінінга. Я навіть був трохи спантеличений. Мабуть, якби не страх втратити спінінг, навряд чи почав би витягати його разом із рибою, що причепилася на гачок. Скажу чесно, радості американців через мій улов не було меж, аж зараз заздрю їхнім емоціям. Пришвартувавшись до берега, вони відразу повезли мене до місцевого музею риби, де й було визначено, що це рідкісний екземпляр. Мені вручили кепку та свідоцтво, яке засвідчувало, що я почесний риболов і маю право сто років безоплатно ловити в штаті Айова будь-яку рибу. А мій улов поклали в спеціальну переносну сумку-холодильник, з якою носився та всім показував, доки перебував у США. 

До речі, про факт вилову мною рідкісного для країни виду риби американці в притаманній їм піднесеній манері розповідали на конгресі всім, з ким зустрічалася наша делегація. Коли хтось сприймав цю історію без захоплення, на додаток згадували інший не менш кумедний випадок. Йшлося про обліт території штату на гвинтокрилі, коли після напруженого дня ми залишилися без вечері. Зранку продовжили роботу, що передбачала виїзд о 7-й ранку. Тому змушені були снідати не в кафе аграрного коледжу, як завжди, а в найближчому бістро. Нас супроводжував почесний професор університету, словак за національністю. Дізнавшись про програму дня, ми зрозуміли, що можуть виникнути питання щодо можливості пообідати. Чому так відповідально до цього ставилися? Не знаю. Але, незважаючи на зовнішню привабливість американської кухні, через дві—три години відчували неабияке бажання підкріпитися. 

Віктор ВЕРГУНОВ, 

академік НААН, директор Національної наукової сільськогосподарської 

бібліотеки НААН

(Продовження 

в наступному номері).

Газета "Вечірня Полтава"
Переглядів: 5 | Коментарів: 1


Додати новий коментар

Зображення користувача Yxripu.

rocaltrol drug <a href="https://rocaltrtn.com/">rocaltrol over the counter</a> order calcitriol 0.25mg generic