Перший Всесвітній конгрес із рослинництва в Університеті штату Айова, або Як творилася українська державність

«Що полюбив, на те й перетворився»

Григорій Сковорода

30 років незалежності України кожен громадянин сприймає по-різному. Для одних — це чергове свято, а для інших — основоположна подія в житті. Для мене ж, як виявилося, — найбільш плідний у творчому аспекті період сприйняття дійсності. Із впевненістю можу стверджувати: якби 30 років тому Україна не отримала омріяної у віках пращурами державності, навряд чи б я за всіх преференцій і власних здобутків зміг реалізувати дані Богом та батьками можливості чи, точніше, таланти. Пригадую слова святої для мене людини — уродженки Переяславського повіту Полтавської губернії, бабусі Ф. К. Головко (1898—1979 рр.), коли я, будучи десятирічним хлопчиком, під час розквіту радянської доби в історії України раптом запитав її: «Коли тобі краще жилося?» На що отримав неочікувану відповідь, на той час навіть дещо крамольну. Вона надзвичайно серйозно позитивно відзначила царські часи, коли члени її великої сім’ї (одинадцять дітей) встигали працювати, непогано заробляти на полях і фермі маєтку села Лехнівка у пана — князя Мещерського — та як добрі господарі ще й по домашньому господарству все добре виконати. А потім додала, що, якби не радянська влада, навряд чи мої батьки зуміли б вивчитися й мати якісь статки… Майже так само можу сказати й про себе. Крім того, разом з іншими непересічними українцями я долучився до державотворення, оскільки щиро вірив у великі перспективи того, що приніс нам серпень 1991 року. Усе те можна описати словами з відомої пісні у виконанні Олександра Градського: «Как молоды мы были, как искренне любили, как верили в себя…» Саме згадалася історія, пов’язана зі встановленням взаємовигідних міжнародних наукових зв’язків із, здавалося б, недосяжною за радянських часів країною — Сполученими Штатами Америки. Вона десь навіть кумедна, але повністю відтворює дух тих динамічних часів.

Незалежність України я зустрів на посаді наукового співробітника лабораторії захисту грунтів від ерозії Українського науково-дослідного інституту землеробства Південного відділення ВАСГНІЛ (нині — ННЦ «Інститут землеробства НААН»). Вважаю, що мені надзвичайно поталанило потрапити до цього підрозділу, очолюваного академіком НААН О. Г. Тараріком. Лабораторія в той час стала чи не головною в СРСР із науково-методичного керівництва запровадженням грунтозахисної системи землеробства з контурно-меліоративною організацією території. Два унікальних широкомасштабних стаціонари в селах Халеп’я та Ходосівка, що на Київщині, привертали увагу фахівців і державних діячів не тільки колишнього Радянського Союзу, а й провідних країн світу своїми конкретними діями задля розв’язання надзвичайно важливої та чутливої проблеми для всіх без винятку. Оскільки я відповідав майже за весь стаціонарний дослід у селі Ходосівка на площі 170 га, вперше особисто познайомився з американськими спеціалістами, які його відвідали. Завдяки професійній харизмі О. Г. Тараріко і його вмінню забезпечити кадровим та професійним потенціалом роботу лабораторії в усіх кращих проявах щодо наукової діяльності досить швидко вдалося налагодити персоніфіковане міжнародне співробітництво з колегами насамперед галузевих інституцій Європи. Варто віддати належне усвідомленню значення таких зв’язків для установи її багаторічним директором  — академіком НААН В. Ф. Сайком, уродженцем Полтавщини, де відбувся насамперед як вдумливий організатор аграрного виробництва. Завдяки своїм унікальним природним здібностям він успішно реалізував себе в галузевій академічній науці, багато в чому завдячуючи постаті всесвітньо відомого академіка ВАСГНІЛ та АН УРСР В. М. Ремесла (1907—1983 рр.). Очоливши в 1981 році Інститут землеробства, він вдало реалізував накопичений досвід для високоефективного ведення насамперед землеробства та рослинництва в Україні. Передусім це стосується впровадження інтенсивної технології вирощування зернових і зернобобових культур. Мені поталанило протягом 1985—1986 років безпосередньо долучитися до роботи виробничого полігона із впровадження цієї технології на площі 450 га знаменитої Панфильської дослідної станції з освоєння боліт, що веде свою історію з дослідного поля в селі Підставки Полтавської губернії, починаючи з 1916 року, а з 1936-го вона була переведена до Яготинського району Київської області, де після закінчення Ворошиловградського СГІ з березня 1982 року я працював агрохіміком і відповідав за так зване «хімічне наповнення» впровадження технологій. Завдяки численним інтерв’ю, виступам у ЗМІ, статтям-рекомендаціям у періодичній пресі, а також коментарям для різноманітних делегацій нашої країни та закордону академічна аграрна наука й український чорнозем здобули славу. Пам’ятаю, як усі іноземні відвідувачі, оглядаючи панфильські ниви, що колосилися посівами озимини (пшениці, жита), хитали головами, дізнавшись про їхню врожайність — 100 ц/га. Тільки, на жаль, вітчизняні комбайни «Колос» і «Нива» були не в змозі зібрати врожай, навіть на першій передачі… Але то вже інша сторінка нашої аграрної історії. Головне, що я запам’ятав тоді для себе, спілкуючись з іноземцями, — це простоту, доступність вислову своїх думок (навіть зарозумних і шалено наукових за змістом) та численні жарти через дотепні порівняння. Після закінчення аспірантури в грудні 1988 року я залишився в Інституті землеробства НААН і почав працювати в чудовому колективі однодумців, який створив О. Г. Тараріко. Провідні ролі належали кандидатам сільськогосподарських наук Г. І. Миронову, І. Г. Предко, Г. С. Піроженко, В. М. Бурлачуку, І. П. Шевченку, І. А. Корчемнову, а також кандидатам технічних наук І. К. Срібному, А. В. Кончакову та іншим. Здавалося б, усі вони фахівці вузького профілю, але, об’єднавши свої таланти, фактично координували проблему захисту грунтів від ерозії майже в усіх регіонах колишнього Радянського Союзу. Підтвердженням затребуваності такої діяльності стали численні монографії, брошури, статті, методичні рекомендації, відзначення у вигляді медалей та цінних подарунків ВДНГ СРСР та УРСР і, зрозуміло, Державна премія України в галузі науки й техніки та Республіканська премія ЛКСМУ імені Миколи Островського для молодіжного крила лабораторії (до лав якого поталанило потрапити й мені), а також прийнята українським урядом Концепція розвитку землеробства до 2000 року. Невипадково система контурно-меліоративного землеробства тільки до 1991 року була запроваджена на площі 1 мільйона га на українських землях, забезпечивши на 30—40% підвищення врожайності вирощуваних польових культур на схилових землях до 7 градусів по двох технологічних групах урожайності, а також вирішення інших не менш важливих народногосподарських завдань у системі створення сталих агроландшафтів (екологічних, гідромеліоративних, біорізноманіття, лісорозведення тощо). Не викликає сумнівів висловлене бажання з боку науковців із Польщі, Болгарії, Угорщини, Чехословаччини, Німеччини, Китаю та якось особливо наполегливо — зі США ознайомитися, як кажуть, у натурі з результатами такого широкомасштабного експерименту.

Почалися досить активні відві-дування з боку представників різноманітних державних структур, зок-рема вчених. Деякою мірою налагодженню контактів сприяли й щорічні конференції молодих вчених і спеціалістів інституту. Після того, як я очолив Раду молодих вчених установи, коло її учасників суттєво розширилося, насамперед за рахунок іноземних представників. Почали друкувати матеріали зібрань за власні кошти. Практично відразу до численних українських учасників додалися іноземні гості з понад десяти країн світу. Потім наші молоді вчені відвідали ці країни для обміну досвідом. У більшості випадків усе завершувалося підписанням спеціальних угод про співпрацю між нашими установами. Принаймні я маю безпосередній стосунок до встановлення багаторічних творчих відносин із галузевими науково-освітніми установами та закладами Угорщини. Згодом вони переросли у взаємовигідні міжурядові науково-технічні проекти, а також досить тривалі стажування. Так, разом зі співробітниками лабораторії І. А. Корчемним та І. П. Шевченко 1991 року вперше в творчому житті ми два місяці перебували в Інституті агротехніки, грунтознавства та добрив у Пулавах (Польща). Завдяки професорам Чеславу та Анні Юзефацюкам досить детально ознайомилися з основними постійно діючими протиерозійними спорудами цієї країни, а також відповідними новітніми розробками її вчених. Уже в першій  закордонній поїздці я чітко зрозумів, що для розв’язання галузевих проблем завдяки науковим надбанням не потрібно на когось сподіватися, варто покладатися тільки на власні можливості й таланти. Крім того, я пересвідчився, що загалом українська грунтознавча наука в питаннях теорії і практики на початку 90-х років минулого століття аж ніяк не поступалася світовій. За інструментарієм виконання досліджень й відповідними методами — так, але в іншому — ні. Той же професор Чеслав Юзефацюк, перебуваючи в доброму настрої, висловився, що йому не потрібно проводити широкомасштабні стаціонарні досліди, бо їхні результати він черпає з численних вітчизняних видань нашої країни, палітурки яких рясніли на полицях його затишного кабінету в родинному маєтку реформатора вищої освіти часів Олександра I — князя А. Чарторийського (1770—1861 рр.), він показав нам, ще юним й недосвідченим, де все перевіряє за лімітуючим фактором у мікроділяночному досліді. У нас, відверто кажучи, щось у душі просто перевернулося… Він, як кажуть, дав нам ще один урок: наскільки важливо цінувати нашу значущість. На всі оглядові поїздки ми одягалися, як на свято: костюм, біла сорочка, краватка та лаковані черевики. Якось після огляду чудового яблуневого саду, сформованого на регульованому від краєвидів водної ерозії схилі, професор зауважив, що ми маємо заробити на обід і, незважаючи на дощ, що розпочався, зібрати декілька ящиків яблук. Покрутившись, ми виконали завдання. Після цього завантажили тару до багажника його автомобіля і зрозуміли, що заробили на обід із «хербатою»… Але досвід, мабуть, саме так і має набуватися на шляху до демократичної Європи. Нам були зрозумілі й позитиви.

(Продовження 

в наступному номері).

Віктор ВЕРГУНОВ, 

академік НААН, директор Національної наукової сільськогосподарської 

бібліотеки НААН