«Платинова картка» Джо Байдена: як Україні налагодити співпрацю з новим президентом США

Україна на цих президентських  виборах у США, навчена гірким досвідом у минулому, демонстративно «голосувала» за двопартійну підтримку — без жодних реверансів у бік якогось із кандидатів.  До нинішніх виборів двопартійна підтримка була головним активом України на американському напрямку. Такою собі «платиновою карткою» з доволі високим лімітом.

З емоційно прив’язаним до України віце-президентом у статусі президента ми нарешті можемо позбутися ситуації, коли для підтримки тих чи інших рішень із боку Вашингтона потрібно шукати обхідні шляхи через Конгрес та окремих представників уряду США, щоб питання не застрягло в Овальному кабінеті.

В України з’явився шанс нарешті зробити неактуальним підхід, який мав місце в критичних питаннях щодо України, починаючи з президентства Барака Обами: позиція США і позиція президента США існують окремо. Однак в Україні мають чітко розуміти: президентство Джо Байдена — це «платинова картка», яку потрібно не тільки активізувати, а й наповнити. Не коштами, а відповідними реформами.

Українська спадщина нового президента

Завдання, яке стоїть сьогодні перед Києвом, — зробити так, щоб так само, як віце-президент Джо Байден захотів зробити з України свою віце-президентську спадщину («legacy»), президент Джо Байден захотів зробити з України свою вже президентську спадщину. Адже уявіть себе на його місці: ви витратили кілька років свого життя на те, щоб в Україні була налагоджена боротьба з корупцією і запрацювало верховенство права, періодами проводили більше часу на телефоні з українським керівництвом, аніж із власною дружиною (сам Джо Байден, подейкують, так жартував), а потім через чотири роки повертаєтеся знову до української тематики і... не бачите жодних суттєвих змін. Хоча влада вже змінилася, і при цьому до управління країною прийшли люди, які боротьбу з корупцією називали одним із двох своїх пріоритетів. Яка у вас мотивація знову робити Україну  одним зі своїх пріоритетів, тим паче вже президентським, якщо вкладені в неї інвестиції — політичні та фінансові — не приносять результатів? Це питання, на яке потрібно знайти аргументовану відповідь у Києві вже найближчим часом. І паралельно спробувати нівелювати в американській столиці враження, що навіть ті в Україні, хто так само, як Байден вважає, що корупція є «раковою пухлиною», роблять явно недостатньо, щоб її видалити.

Так, у Джо Байдена певний час можуть бути зв’язані руки, він не зможе робити з України власну президентську спадщину ще й через те, що це лише підбадьорюватиме його політичних опонентів привертати увагу до речей в Україні, до яких Байден не хотів би, щоб була прикута увага.

Добре відомий в Україні сенатор-«республіканець» Рон Джонсон лише підтвердив висловлене нами в «Українському профілі Джо Байдена» припущення: «республіканці» не націлені закривати тему «конфлікту інтересів» Джо Байдена в Україні і навіть після виборів «наздоганятимуть» його цією історією.

У своєму інтерв’ю на телеканалі «Fox News» за два дні до виборів сенатор так і сказав: «Історія з Хантером та «Бурізмою» не зникне, особливо якщо Байден буде обраний президентом». Це, до речі, означає, що за пошуком налагодження зв’язків із новою адміністрацією потрібно вибудувати і грамотну комунікацію з «республіканцями», які, з одного боку, беззаперечно підтримують Україну в її протистоянні російській агресії, а з іншого — підважують українське досьє, знову і знову повертаючись до питання надмірної корупції в Україні і безкінечної саги з Хантером та «Бурізмою». 

Для України, безперечно, вигідно, щоб США і ЄС більше говорили єдиним голосом — особливо якщо йдеться про позицію щодо стримування російської агресії. Однак тут є й інший бік медалі. Важливо, щоб США у формуванні та формулюванні західних політичних рішень стосовно України  знаходилися якщо не на водійському кріслі, то поруч із водієм, але в жодному разі не на задньому сидінні. Іншими словами, щоб у ключових для нас питаннях американська позиція не розчинялася в європейській, як це  спостерігалося в критичних питаннях за президентства Барака Обами. Інакше навряд чи ми й надалі побачимо санкції щодо газопроводу «Північний потік-2», наприклад.

Але просунутися в питанні інтеграції з НАТО за президента Джо Байдена є більше шансів, ніж було б за президента Дональда Трампа, якого європейські союзники абсолютно не сприймали. До того ж аргументи Джо Байдена за наявності у Вашингтона політичної волі можуть бути сприйняті в європейських столицях із набагато вищою ймовірністю.

Інший Байден?

Так, Україні теж потрібний свій транзитний період — від однієї американської адміністрації до іншої. Елементи «стокгольмського синдрому» щодо Дональда Трампа — мовляв, не така вже й погана була його адміністрація для України — очевидні на рівні певних українських відомств і політиків. Певним чином їх можна зрозуміти: попри відсутність стратегії щодо України за президентства Дональда Трампа Україна отримала більше практичних результатів у співпраці зі США, аніж за наявності такої стратегії за президентства Барака Обами.

Хоча потрібно чітко розуміти: навіть ті практичні результати, які були отримані за згоди Дональда Трампа, стали можливими винятково завдяки тому, що відповідали тогочасним політичним інтересам американського президента, а не України чи українсько-американського партнерства. Навіть якщо це так, краще мати справу з Джо Байденом, аніж із людиною, для якої Україна — це суцільний безлад, «жахливі корумповані люди», яка лише минулого року дізналася, що Крим — виявляється, півострів.

Крім того, будьмо відвертими, Володимир Зеленський так і не став для Дональда Трампа «своїм». Попри деякі спроби в закордонних медіа позиціонувати Володимира Зеленського як українського Дональда Трампа з огляду на позасистемність, відсутність політичного досвіду та навіть минулу телевізійну кар’єру, 45-й президент США сам ніколи не називав Зеленського «українським Трампом», як зробив це у випадку з британським прем’єр-міністром чи лідерами Бразилії та Мексики.

У Володимира Зеленського та Джо Байдена спільним є принаймні те, що обидва роблять ставку на персональні стосунки в розбудові міждержавних відносин. Крім того, якщо Зеленський і надалі планує робити акцент у своїй закордонній політиці на економічну дипломатію, то за президентства Байдена у нас є більше шансів на втілення цієї лінії, аніж було б за економічного націоналізму Трампа.

Якщо йдеться про практичний вплив адміністрації Дональда Трампа на Україну, варто зазначити і про негативні результати в економічній та торговельній сферах, коли ми вимушено зробили ставку на закупівлю американської продукції, але натомість отримали на імпорт своєї продукції сталі та алюмінію 25% та 10% мита відповідно і на якийсь час були «виключені» з генералізованої системи преференцій, яка давала нам змогу експортувати низку товарів у США на безмитній основі.

До речі, цікаво, що в своєму вітальному «твіті» Володимир Зеленський, перераховуючи сфери співпраці зі США, після безпеки назвав саме торгівлю та інвестиції і лише потім демократію та боротьбу з корупцією — дві речі, які є принципово важливими для новообраного президента США і які суттєво відрізняють його від президента Дональда Трампа.

Сигнали з Києва

Ну, і нарешті головне: Україні варто серйозно попрацювати над синхронізацією своїх очікувань на американському напрямку. Важливо, щоб голос з України відображав позицію України і не розмивав фокуса, як сталося у разі з вітальними «твітами» українських посадовців у вихідні.

Наприклад, вітання Президента України стало правильним і вчасним жестом (хоча, на перший погляд, невідомо, із чим саме він привітав). Однак вітання з боку глави Офісу Президента Андрія Єрмака мало швидше карикатурний вигляд і навряд чи буде зрозуміле для прихильників класичної дипломатії в оточенні Джо Байдена.

В оточенні новообраного президента США не спостерігається своїх сондландів та джуліані, з якими можна вибудовувати неформальні дипломатичні треки. За президентства Джо Байдена маємо шанс отримати більш злагоджений і цілісний підхід із боку Вашингтона. Відповідно, такий же підхід потрібно вибудувати і з боку Києва, не забуваючи про головне: найважливіше, що Україна може зробити для США, збігається з тим, що вона може зробити сама для себе: стати успішною державою, прикладом для всього регіону включно з Росією, тим самим «відбивши» і вкладені в неї політичні та фінансові інвестиції США.

Альона ГЕТЬМАНЧУК

центр «Нова Європа»