Ферганська долина

Коли був іще геть малим, я полюбляв роздивлятися карту Радянського Союзу. Окрім мого улюбленого регіону сходу СРСР і Республіки Якутії, мене цікавив регіон Ферганської долини. Разом із Донбасом він був винесений на окрему карту зі збільшеним масштабом. Я тоді ще не зовсім розумів, де саме знаходиться ця долина, але хотів туди відправитися в подорож. І ось у 2019 році я зміг здійснити своє дитяче бажання.

Ферганська долина — найгустонаселеніший регіон Середньої Азії. На площі меншій за Полтавську область проживають близько 10 мільйонів жителів. Для порівняння: на території нашої області — лише 1,5 мільйона. Територія долини належить трьом державам — Киргизстану, Узбекистану та Таджикистану. Щоб краще ознайомитися з культурою, а також традиціями цього регіону, пропоную прочитати уривок із моєї книги «Путь на Восток».

Під час подорожі Середньою Азією я мандрував Киргизстаном. Щоб дістатися зі столиці держави — міста Бішкека — до Ферганської долини, необхідно проїхати близько 400 кілометрів по гірським хребтам. Перед початком дороги через гори стоїть пост ДАІ. Побачивши, що я йду пішки з рюкзаком, один із патрульних вигукує: «Пішки через перевал не можна. Там сніг іде!» Я завертаю до них. Місцеві поліцейські обіцяють мені зупинити авто, яке провезе мене через гори. Згодом водій легкового автомобіля на ім’я Рахматило погоджується взяти мене із собою.

Дорога через гори займає годин 8. Минаємо два перевали, один із них — Ала-Бел висотою 3 125 метрів. Незважаючи на спеку в долині, на перевалі йде сніг, через це дороги майже не видно. Уже в темряві доїжджаємо до містечка Джалал-Абад. Рахматило вирішує повечеряти в місцевому ресторані. То дуже гарний двоповерховий заклад, оформлений у східному стилі. Окрім європейських столів і стільців, там також є характерні для Середньої Азії низькі столи. Відвідувачі сидять за ними долі. Рахматило пригощає мене традиційною стравою — лагманом. Порції там великі, і, незважаючи на те, що не їв увесь день, я не зміг з’їсти усю страву. Вечеря в елітному ресторані обійшлася мені всього в 35 гривень. 

Подорожувати «автостопом» Киргизстаном дуже непросто. Усі узбіччя чимось заставлені — то фурами, то товарами. Та й пилу на них багато — щойно виправ кросівки, невдовзі вони вже брудні. Киргизи взагалі дуже вправні майстри. Майже на кожному кроці вздовж дороги в них майстерні.

Цікавий випадок стався під час обміну валюти. Я хотів обміняти залишок киргизьких сомів на узбецькі суми. Курсу обміну валюти я на той час не знав. Поблизу пункту пропуску з Узбекистаном знайшов кілька обмінників. На неонових вивісках побачив курс: за 1 сом пропонували 1,5 узбецьких сума. Я вирішив не міняти, так як пам’ятав, що в Узбекистані в ужитку дуже крупні купюри. Забігаючи наперед, скажу, що справжній курс обміну вдалося дізнатися вже в Узбекистані — за 1 сом давали 135 узбецьких сум. А поміняв я свої соми завдяки місцевому жителю в Андижані.

Кордон між країнами перетнув дуже швидко. Там навіть є черга для іноземців, завдяки чому проходиш швидше. А ось місцеві стоять у своїй черзі годинами, заздрячи мені. 

В Узбекистані з’являється мовний бар’єр. Молодь зазвичай не розуміє російської та англійської, тому доводиться спілкуватися жестами. Проте таке спілкування мені з легкістю вдається.

Узбецька частина Ферганської долини має набагато цивілізованіший і чистіший вигляд, аніж киргизька. Можна вільно пересуватися тротуарами, відчувається свобода. Уздовж вулиць ростуть дерева хурми. Її тут так багато, як у нас яблук.

За часів Радянського Союзу Ферганська долина була одним із найплодородніших регіонів. Там і зараз вирощують багато винограду, хурми, динь, кавунів. А завдяки пекучому сонцю фрукти там дуже соковиті та смачні.

Щоб зрозуміти, що в долині проживають близько 10 мільйонів осіб, необхідно відвідати місцевий ринок. Людей так багато, що яблуку ніде впасти. Один із продавців, побачивши мандрівника з рюкзаком, тисне мені руку і пригощає виноградом. 

Адаптуватися в місті мені допомагає місцевий житель на ймення Муса. У нього я влаштовуюсь на свій перший нічліг у країні. Варто зазначити, що в Узбекистані за тиждень я тільки одного разу ночував у наметі. Мене завжди запрошували в гості місцеві. У них можна було не тільки переночувати, а й поїсти. Дуже гостинний народ — узбеки.

Наступного дня мені пощастило побувати на узбецькому весіллі. Я просто проходив поблизу будинку, з якого лунала музика. На вулиці стояла група чоловіків у костюмах. Вони привіталися зі мною, а один із них запросив приєднатися до них. Мене провели всередину і посадили за один зі столів, на якому було багато різних страв та солодощів. 

За традицією весілля там справляють не лише, коли одружуються чоловік та дружина, а й коли обрізають хлопчиків. На останнє з них я і потрапив. За стіл поруч зі мною посадили молодих хлопчиків у національних костюмах. Також коло мене стояли власник закладу і шеф-кухар. Чоловік, який запросив мене, запропонував поїсти. На стіл поставили традиційну страву — шурпу. Шурпа — це суп зі шматком баранини. Мене запитали, чи смачна страва. Я відповів: так. Після чого щеф-кухар задоволено кивнув головою.

Трохи пізніше до нас приєднався узбецький студент на ім’я Хожи. Він заговорив зі мною англійською мовою. Але до цього я чув, що він розмовляв російською. Тому на запитання відповів російською.

«Ого, ти навіть російську знаєш, — здивовано відповів Хожи. — А ми думали, що ти мандрівник із Німеччини». Мене в дорозі частенько плутали з мандрівником із Західної Європи. Англійську с Хожи ми все-таки попрактикували. Він був, мабуть, найкращим співрозмовником, який добре володів цією мовою, з усіх, кого я зустрів під час подорожі.

Після Андижана я вирушив до Самарканда. Виїзди з міст заставлені таксі. Відсотків 90 водіїв в Узбекистані таксують. Муса вирішив мене відвезти до ви-

їзду з міста на таксі. Щойно ми зупинилися, як наше авто оточила група таксистів. Їх було настільки багато, що я не міг навіть відчинити дверцята автомобіля. Згодом мені це вдалося. Кожен із них хотів, щоб я поїхав далі з ним за гроші. Я розчарував таксистів, сказавши, що подорожую «автостопом» і весь бюджет моєї подорожі — «бір жуз долар» (100 доларів. — Авт.). Проте один із них таки погодився везти мене «автостопом». Так і завершилися мої пригоди у Ферганській долині.  

Микола КАМУЗ