Олена ЗАВІТАЙЛО: «Пишу про людей, яких знаю з дитинства, у яких із правіків текла в жилах рілля…»

Цієї весни відбулася приємна й довгоочікувана подія: наша землячка — журналістка, поетеса, письменниця й художниця Олена Завітайло — видала збірку своїх оповідань «Діточки», написаних протягом кількох років. Книга вийшла у видавничому домі «Освіта України» і вже підкорила серця шанувальників багатогранної і безмежно щирої творчості молодої письменниці.

Ця книга про кожного з нас. У ній вмістився цілий Всесвіт, величезне колесо життя, що котиться людськими долями, переплітаючи розпач і щастя, кохання й розлуку, родинні радощі і біль самотності…Таку літературу потрібно читати, щоб не зачерствіти душею й не втратити здатності відчувати і співчувати. Невипадково ж епіграфом до «Діточок» обрано слова поета Василя Стуса: «Намагайся зрозуміти інших людей, бачити в їхніх життях їхню правду, яку треба приймати, а не оспорювати. Живуть же по-своєму дерева і квіти, жаби і ластівки, щури і соколи. І претензій до них ніхто не ставить. Так і люди». 

Олена Завітайло разом зі своїм чоловіком — письменником, музикантом і майстром «золоті руки» Тарасом Завітайлом — уже третій рік проживають у далекій Іспанії («Вечірня Полтава» про них писала). Проте ми знайшли можливість поспілкуватися з авторкою книги «Діточки», і вона залюбки відповіла на кілька запитань.

— Оленко, знаю, що оповідання, які ввійшли до твоєї збірки, писалися не один рік, що в їхніх героїв є прототипи, що вони певною мірою автобіографічні. Хто ці люди, який слід вони залишили в твоєму житті?

— Більшість героїв збірки — це мої респонденти з часів роботи на Полтавському обласному радіо. Як от історія Гелени з оповідання «Додому». Колись я писала радіопрограму для Міжнародного фестивалю журналістики. Мені розповіли, що під Полтавою живе дуже цікава 90-річна польська панночка. Знайшла її… Ми чаювали з бабусею Геленою цілий день. Дивилися фотоальбоми, вона пекла пиріжки, говорили до ночі. Сміялися й тужили обидві. Ну, хіба можливо таку насичену подіями долю вмістити в хронометраж 20 хвилин радіоефіру чи коротеньке оповідання? Там треба писати роман. Її життя я носила в собі кілька років. Шукала приводу поїхати в гості. І кілька разів таки їздила, перший раз із подарунком — програма за її участю взяла Гран-прі на фестивалі на її рідній землі в Польщі. Бабуська цілувала мене, мов рідну. Такі історії неможливо просто почути і забути, вони врізаються навіть у тіло, печуть, сняться, ворушаться в організмі, як діточки. І їм треба було давати життя. Я спочатку писала без якоїсь мети, потім мої любесенькі колеги-радійники придумали озвучити ці твори. Ми влаштували цілий театр перед мікрофоном. «Матіоловий сон» навіть отримав премію на одному з радіофестивалів. 

Історію з оповідання «Без кінця й краю» я почула в дитинстві від свого дідуся, нині покійного... Отой момент, коли злодії, викрадаючи корову, додумалися її взути в калоші, щоб не лишилося слідів ратиць, мені навіть наяву ввижався. Деталей запитати не було в кого, щось мама з тіткою підказали, та й від себе трохи додала. Я виросла в селі, де що не день — то новий сюжет. Особливо незабутніми були сільські 90-ті. Тож кожне оповідання має прив’язку до реальних подій, а частина героїв — мої колишні односельці, друзі та знайомі. 

— Що ти хотіла сказати читачам, готуючи збірку?

— Я досі не знаю, чи хоч один письменник, задумуючи книгу, хоче що-небудь сказати читачам. Напевно, виношуючи її, як дитя, він більше прагне знайти в цьому світі відповіді на якісь свої одвічні запитання. А коли ти перебуваєш у пошуку, то описати, окреслити — це як видихнути, візуалізувати своє запитання, віддати його на суд іншим і йти шукати далі… Я навчалася на філологічному факультеті в По-лтавському педуніверситеті. У нас розбір художнього твору завжди починався з того, що хотів сказати автор. Може, з наукової точки зору, твір і потрібно розтлумачувати, розкладаючи його на найдрібніші деталі, проте я ніколи не взялася б за написання наукових статей, бо вважаю, що кожен має право бачити в будь-якому творі щось близьке своєму серцю. І часом те, чого не бачать інші. Я зібрала свої оповідання під одною палітуркою, бо колись пообіцяла дідусеві, що стану Людиною. А для нього поняття «бути Людиною» передусім означало розумову працю. Людьми він найчастіше називав тих поетів і письменників, чиї твори можна було знайти на наших домашніх книжкових полицях. «Читай, бо скиснеш отут в лободі», — дідусь говорив красиво, смачно і вмів «мотивувати». І майже уся мова у збірці — його звичайна побутова. Він для мене в дитинстві був головною книгою.

— Цікаво, чому назва збірки співзвучна з одним із найсумніших оповідань «Діточки», в якому йдеться про матір, котра безнадійно чекає, коли ж приїдуть у гості діти й онуки?

— Бо в цьому світі тема дітей і батьків, дитинства й батьківства — єдине глобальне питання. Усе решта — супутнє, штучне, надумане, навіть якщо воно суперважливе в світовому масштабі. Мама і тато — це космос, святі люди. Зараз я озираюся в минуле й думаю: Господи, як мої батьки витримали, виховуючи нас із братом? Як у них вистачило сил і терпіння? І хіба не вічна тема вдячності дітей? Я маю на увазі не лише матеріальну вдячність у вигляді забезпеченої старості. Важливо, щоб ті, хто дав тобі життя, знали, що ти їх любиш і ніколи не забуваєш. Бо час спливає швидко, і одного разу починаєш розуміти, що не встиг сказати найважливіших слів, не приїхав вчасно в гості, коли на тебе чекали… Батьків треба любити сьогодні, зараз, поки вони є…

— Розкажи про свої малюнки, якими ілюструвала книгу. У них багато символів. Це давні знаки чи твоє власне бачення? Деякі з них мені нагадують старовинні вишивки чорними нитками, якими прикрашали свій одяг люди старшого віку.

— Будь-яка людина, ким би вона не була, поєднує в собі те, що вона засвоїла, здобула, вивчила, зрозуміла. Я не вчилася на художника і не є етнографом, але завжди багато чим цікавилася. Загалом мені складно тлумачити символи, просто імпонують українська історія, люди, які мене оточували в дитинстві і в яких із правіків текла в жилах рілля. Усі образи й символи, те, що позалишалося в скринях, на великодніх писанках, у вишивках і на малюнках біля печі, роками відкладалися в підсвідомості. І настав час, коли все це попросилося на папір. Я почала малювати, коли відчула себе щасливою. Коли говорила і мене нарешті чули, коли мовчала і мене нарешті розуміли. Я в лотерею виграла любов. Тиху і світлу. От вона мене і зробила художницею. І, напевно, й писакою, і жінкою теж. Бо якось до того я жила по-іншому й не бачила в собі… себе.

— Як народжуються ці малюнки?

— Найчастіше, як квіти — швидко й безболісно. От розтанув сніг, проклюнувся паросток — і вже усміхається квітка, бо в цьому вся сила природи. Так і малюнок. Буває, що бачу майбутню картинку відразу, але найчастіше сідаю за чистий аркуш, навіть не уявляючи, що з того вийде. Та з першими штрихами прокидається неймовірна потреба творити. Я б назвала це відчуття творчою спрагою, коли не можеш навіть заснути, залишивши почате. Аж болить!

— Хто тобі допомагав видати збірку оповідань? Адже вона вийшла друком в Україні. Які відгуки про книгу?

— Узагалі від самого початку об’єднати оповідання в збірку мені запропонувало одне з харківських видавництв. Проте згодом там змінився головний редактор, і я вирішила не нав’язуватися. За цю роботу бралося й інше видавництво, але виникла ціла низка подій, проблем і важливіших потреб, що відсунули ці пориви на другий план. А торік улітку ми по-родинному вирішили, що пора взятися за книгу, адже на той час ми вже могли собі дозволити видати її власним коштом. Свого примірника я в руках іще не тримала, бо нині закриті кордони. Усі книжки в батьків у Нових Санжарах. Мама з татом відправляють їх усім охочим по всій Україні. …А відгуки — то окрема історія. Завжди реву над ними, як білуга. 

— Ну, і, звісно ж, розкажи про ваше з чоловіком життя в Іспанії, адже ви там проживаєте вже майже три роки. Що змінилося у вашому світогляді, поглядах щодо України?

— Змінилося все. Бо своє не забулося, а перед очима — інший світ. І коли ти в цьому іншому світі не як турист, а як член суспільства, коли ти щось від себе віддаєш державі і вперше в житті відчуваєш, що й держава тобі щось дає, коли ти починаєш вірити державі, любити її та поважати, ти і сам змінюєшся. Це корисне відчуття, бо як же інакше зрозуміти, що з нами, українцями, щось не так? Чому на такій багатій українській землі ми стільки віків мучимося, боремося, воюємо самі із собою? Я не говорю про війну на Сході, бо там зовсім інша ситуація, а про вічну війну народу з владою, влади з народом, хто кому і що винен… Якось уже пора починати жити, а ми досі мучимося, хоч і видимих причин для цього немає. І скільки це іще триватиме? От, між іншим, сама зробила відкриття: усі мої гіркі й важкі твори написані вдома, а в Іспанії я жодного сумного не написала. Іспанці навчили нас сміятися і знаходити позитив, якою б важкою не була ситуація. А ми тут побачили всякого! У мене в голові не вкладається, як ці люди уміють розсудливо і тверезо реагувати на будь-які проблеми. Так, левова частка душевного спокою іспанців — їхня соціальна захищеність. Є чіткі і зрозумілі межі: отут тебе лікують, отаку-от допомогу тобі зможуть надати, отакі-от послуги отримаєш… Для іспанців Бог, родина і держава — це основа основ. До цього приростають всі їхні блага. Можливо, тому вони й не блукають світами понурі й злі в пошуках заробітків. Має бути «домашня» платформа, щось святе і непохитне, як фундамент у хати. 

Я люблю Україну. Я люблю отой дерев’я-ний стіл під грушею, де збиралася моя величезна родина. Люблю лісосмуги, поля, люблю, коли цвітуть вишні, люблю жовтень із чорними калюжами, важкими хмарами і гордими круками… Люблю, коли тане сніг, а який запах гарячої землі після дощу…  Усе це таке рідне й близьке. Але я не люблю байдужості й відстороненості, які, буває, аж вихлюпуються через край. Не люблю в усіх сферах вічного хаосу й безладу, від яких хочеться тікати світ за очі, бо це щось непереборно-нездоланне. У нас більшість людей добрі, талановиті, патріотичні, але державі великою мірою начхати на своїх громадян. Не знаю, що повинно статися, щоб у нас усе кардинально змінилося…

— Чи маєте намір повертатися додому?

— Часом виникає бажання купити квиток в один бік, приїхати і влаштувати що-небудь грандіозне. Ще ж залишився післясмак етнофестивалю «Свіччине весілля», який ми проводили в селі Березова Рудка на Пирятинщині. Але, відверто кажучи, спиняє досі незабуте відчуття безпорадності, частіше — матеріальної. Я поки що не знаю, чим би могла зайнятися вдома, щоб це приносило задоволення і давало можливість вижити. Наразі я відновила свою арт-майстерню, продовжую створювати авторські листівки — це абсолютно вітчизняний проект, який  реалізовується в Україні. Але цим можна займатися винятково для власної творчої насолоди. Ілюструю також твори українських авторів, але беруся лише за ту роботу, яка подобається. Якщо ж замовник або його текст чимось дратують, кажу: ні!

— Якого досвіду додала Іспанія?

—  Передусім ми розвінчали для себе безліч міфів. Приміром, той, що в Європі всі люди без винятку дбають про довкілля. Ніколи не забуду, як один із моїх знайомих, повернувшись із-за кордону, не приховував захвату: «Божечки, як же там чисто, там навіть собачки випорожнюються в урни!». А ми з чоловіком були просто шоковані, коли рано-вранці побачили галявину в парку після нічного фестивалю. Я такої гори сміття посеред цивілізації навіть у жахливому сні не бачила. Буквально за півгодини до початку руху громадського транспорту вулиці були вимиті з милом. Без жартів, тут вранці навіть тротуари пахнуть полуничкою. Люди, принаймні іспанці, в переважній більшості полюбляють «свинячити». Але в Іспанії добре видно, куди витрачаються податки. Сквери і парки «вилизані» в буквальному сенсі, бо комунальна система працює, як годинник. Не дай Боже, якась ямочка або  тріщина на дорозі — це виправлять миттєво, бо так повинно бути. 

— Чи вплинула Іспанія на вашу з Тарасом творчість, і як її сприймають іспанці?

— Безумовно, вплинула. Я перестала боятися фарби, точніше, її дефіциту. Купую відрами. Купую полотна, експериментую, на картини є попит, уже двічі відправляла навіть у Таїланд. Але тепер пообіцяла собі, що таки наважуся зібрати якусь колекцію, щоб зробити презентацію. Це поки що в проекті. Зараз удома маю близько 20 готових полотен. Тарас дописав уже другу частину дитячої пригодницької повісті, яку започаткував років 7 тому. Виходить прекрасний твір, дуже світлий і пізнавальний. Крім цього, мій чоловік народився тут як стратег, нині 

вимріює і працює над власною справою. Нашу роботу дещо пригальмовує карантин, запроваджений через коронавірус. Та хочеться вірити, що все це мине. Можливо, людство нарешті усвідомить свої помилки і стане трохи гуманнішим до навколишнього світу. А всім нашим землякам-українцям бажаємо терпіння, мужності й віри, що все зміниться на краще. І дуже всіх просимо: не хворійте!

Відгуки про книгу

«Настільки щиро та правдиво написано про ЖИТТЯ людей на селі, про їхню працю, будні та свята, клопоти та жалі, біль і смуток, радості та печалі, страхи та цінності...».

«Це книга для сміливих, хто не ховається від емоцій, а готовий пірнути у глибину, навіть якщо вона не карнавальна і не показово щаслива».

«Це незвичайна проза — неймовірно лірична і драматична, дуже українська, сповнена щемливої любові до рідної землі й водночас світлої туги й чистого болю, без яких неможливе земне життя, як би ми того не хотіли. Це зустрічі з тими переживаннями, з якими не можна не пережити катарсису, не переосмислити своїх цінностей, не відволіктися від буденного і не відзначити, що життя прекрасне, попри все...».

Зі сторінки Олени Завітайло в мережі «Фейсбук»

Людмила ПЕРЕДЕРІЙ