Наш земляк Дмитро Заєць став переможцем серед гирьовиків на спортивному фестивалі Арнольда Шварценеггера у США

28-річний Дмитро Заєць, котрий народився в райцентрі Шишаки, а виріс у селі Великий Перевіз Шишацького району, здобув перемогу на «The Arnold Sports Festival», що відбувся 5—8 березня в місті Колумбус штату Огайо США (як відомо, уже близько 30 років його проводить американський бодібілдер, кіноактор, продюсер, бізнесмен і політик Арнольд Шварценеггер). Дмитро вийшов на такий помітний важкоатлетичний поміст уперше за останні 6 років — і при цьому не лише обійшов усіх учасників-гирьовиків у категорії до 95 кілограмів, а й переміг в абсолютній ваговій категорії, ставши абсолютним чемпіоном змагань. Нині молодий чоловік служить за контрактом у Французькому іноземному легіоні. Тож в інтерв’ю «Вечірній Полтаві» розповів не лише про свою перемогу у відомих на весь світ спортивних змаганнях, а й про службу в лавах унікального військового з’єднання французької армії. Хоч із моїм співрозмовником мене розділяють тисячі кілометрів, адже Дмитро Заєць перебуває на розташованому в Середземному морі (біля західного берега Італії) острові Корсика, що є основною базою парашутного полку Французького іноземного легіону, та хіба це проблема, якщо існують сучасні засоби зв’язку?

«Мій рекорд України протримався, мабуть, років 5—6»

— Як хлопець зі звичайного по-лтавського села потрапив у великий світ? — цікавлюся у Дмитра.

— Це довга історія. Десь у 9 класі середньої школи я почав займатися гирьовим спортом. Привив мені любов до того заліза тренер Шишацької ДЮСШ Анатолій Ігнатьєв. Уже в 10 класі,  потрапивши на перше в житті серйозне змагання — чемпіонат Полтавської області, став призером серед дорослих учасників. Коли вступив на будівельний факультет Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка, гирі закинув, натомість виступав на змаганнях із легкої атлетики, 

зокрема зі штовхання ядра тощо. На той час у гирьовому спорті вже виконав класифікаційний норматив на звання кандидата в майстри спорту. Так сталося, що мене помітив університетський тренер (у минулому спортсмен-важкоатлет) Павло Мандя й запросив на свої тренування. Уже через рік — 2010-го — я поїхав на свій перший чемпіонат України з гирьового спорту до Тернополя, де увійшов до десятка кращих гирьовиків. Виступав і за університетську команду як на обласному, так і всеукраїнському рівні. У 2011 році на Кубку України в Житомирі виконав норматив  майстра спорту. Того ж року взяв участь у чемпіонаті світу, що відбувся у Хмельницькому, де став другим серед юніорів. Потім почав займати перші місця на всеукраїнських чемпіонатах й увійшов до збірної України. 2013 рік був особливо «урожайним» на нагороди. Протягом того року завоював, мабуть, половину свого загального здобутку — десь 20 медалей. Тоді ж, згідно з рейтингом, став одним із кращих спортсменів України, а мій тренер Павло Якович — одним із кращих тренерів з неолімпійських видів спорту. 2013-го ми потрапили на Кубок світу до латвійського міста Вентспілс. Збірна України тоді стала володарем кубка, а в особистому заліку я здобув три золоті медалі та кубок світу. Потім узяв участь у чемпіонаті світу, що відбувся в російському місті Тюмень, там теж став володарем трьох медалей. На Кубку Європи 2014 року в Санкт-Петербурзі також виборов медаль, щоправда, срібну. Останнього разу поїхав на чемпіонат світу до німецького Гамбурга (то було також у 2014 році), там підтвердив звання майстра спорту міжнародного класу і встановив рекорд України — 72 підйоми двох гир вагою по 32 кілограми в поштовху довгим циклом, який протримався, мабуть, років 5—6. А мій рекорд серед студентів 

(71 підйом гир) у ваговій категорії 78 кілограмів (тоді я стільки важив) досі ніким не побитий. Закінчивши магістратуру університету, я розпрощався з гирьовим спортом — потрібно було заробляти гроші на прожиття. Працював спершу в Полтавській облдерж-адміністрації, потім перейшов до італійської компанії, яка займалася будівництвом мостів на відрізку автомагістралі Київ — Харків. А 2016 року поїхав служити до Французького іноземного легіону. 

— Цікаво, чи легко туди потрапити? Якими рисами має володіти кандидат у легіонери? 

— Там надзвичайно суворий відбір і дуже велика конкуренція — навіть не уявляю, скільки претендентів на одне місце, бо у Франції багато таких точок відбору. Кандидатів у легіонери відбирають як за фізичною формою, спортивними навиками, так і за розумовими здібностями — при цьому ти маєш пройти різноманітні випробування. До речі, чимало претендентів відсіваються на тесті на інтелект. Знання французької мови не вимагається. Тоді, у 2016-му, я знав тільки англійську, тож послуговувався нею. А зараз французьку знаю навіть краще за англійську. Вивчив її  першого ж року служби завдяки розмовній практиці. Загалом служба така, що ти просто зобов’язаний знати французьку, — усі команди в легіоні віддають саме нею. Тут служать багато українців, я з ними товаришую. А загалом в іноземному легіоні представлені приблизно 130 національностей. Бути легіонером у Франції дуже почесно.

«Цілих шість років не брав гир до рук — і мені цього дуже не вистачало»

— А чим служба в легіоні відрізняється від служби в нашій армії? 

— Служба у Французькому легіоні вважається однією з найважчих у світі. Тут справді жорсткі традиції навчання молодих бійців, відбору і тренувань. При цьому дуже гарне забезпечення, багато тренувальних баз по всьому світу: у горах Альпах, Піренеях, в Іспанії, Новій Каледонії — острівному заморському володінні Франції з особливим статусом, розташованому в південно-західній частині Тихого океану, в Об’єднаних Арабських Еміратах, Республіці Джибуті, що на півночі Африканського Рогу, тощо. І чим довше ти служиш у французькій армії, тим більше їздиш по всіх цих базах. Я служу в десантному полку, який вважається найбільш елітним у легіоні, маю понад 35 стрибків із парашутом. Десантників завжди кидають перших у будь-яку «гарячу» точку для розвідки. Мені, скажімо, доводилося брати участь у бойовій місії в Африці. Аби постійно бути в бойовій готовності, маємо щоденні тренування, суттєві фізичні навантаження. Із цього і складається життя легіонера.

— Чи є у вас час іще на щось, окрім служби? 

— Загалом я дуже активна, непосидюча людина. І оскільки ми тут живемо біля моря й гір, то, коли трапляється вільний час, маю якийсь активний відпочинок: чи то плавання, чи то похід у гори. 

— Чи змінилося життя в легіоні у зв’язку з пандемією?

— Десантників нашого полку (а ми були в різних точках Земної кулі) повернули на острів Корсику, де ми, по суті, ізольовані від усього світу. Адже на цьому острові  проживає не так багато людей, він більше туристичний (улітку тут зазвичай великий наплив туристів). Усіх військових перевірили на наявність коронавірусної інфекції і, на щастя, ні в кого її не виявили.

— Як, служачи у Французькому іноземному легіоні, ви примудрилися ще й узяти участь у спортивному фестивалі Арнольда Шварценеггера?

— Оскільки я військовий, зрозуміло, вільного часу маю не так багато. А отже, не можу займатися тими видами спорту, якими хотів би. І навіть час відпустки не в змозі обирати. Тобто можу піти у відпустку тільки тоді, коли мені її дадуть. А взяти участь у спортивному фестивалі Арнольда Шварценеггера мріяв давно. Іще у 2013 році на чемпіонаті України в Донецьку я став одним із п’яти спортсменів, які вибороли право туди поїхати. Уже почав, було, робити візу й навіть спонсора поїздки знайшов, але з незалежних від мене причин тоді так і не зміг здійснити свою мрію. Через це в душі лишилося відчуття жалю. Але ж я люблю все задумане доводити до кінця. І от так сталося, що цього року я мав відпустку, яка збігалася з датами проведення згаданого фестивалю. Аби зайвий раз перестрахуватися, підійшов до старшого офіцера й розповів йому про те, що раніше займався гирьовим спортом і маю нереалізовану мрію. А ставлення в полку до мене добре, бо я є тренером молодих людей із рукопашного бою, а також кросфіту. Так одержав запевнення в тому, що часових меж моєї відпустки не змінять. І в позаслужбовий час, вечорами й ранками, почав готуватися до фестивалю. Загалом мав на підготовку усього 2,5 місяця, тож, я б сказав, як гирьовик доволі швидко поновив фізичну форму. Усе тому, що тут ти й так просто зобов’язаний постійно підтримувати добру спортивну форму. Зробивши візу, під час відпустки поїхав в Україну, де навідав матір, друзів і свого тренера. А після цього вирушив у Сполучені Штати. Звичайно, був здивований величчю й масштабністю цієї країни, бо відвідав там багато міст, а також самою організацією змагань. Уявіть собі, на фестиваль, де було представлено близько 60 видів спорту, з’їхалися приблизно 22 тисячі учасників із різних країн (така кількість учасників заявлена минулого року). Змагання  відбувалися у величезному виставковому центрі. Вони були настільки цікавими, видовищними — аж дух захоплювало. Знаєте, я цілих 6 років не брав гир до рук, і мені цього дуже не вистачало. Бракувало виходу на важкоатлетичний поміст, гострих відчуттів під час змагальної боротьби тощо. Гирьовий спорт мені імпонує тому, що це свого роду перевірка на витривалість і навіть психологічну  стійкість, адже за якихось 10 хвилин ти маєш зробити максимальну кількість підйомів гир. Усі, хто тримав гирі в руках, знають, що це не так просто. Але це дуже захоплює!

Через випробування в дорозі не показав свого найкращого результату

— Те, що ви взяли гирі до рук після 6-річної перерви й одразу ж перемогли на спортивному фестивалі такого рівня, стало для вас несподіванкою?

— Відверто кажучи, оцінював свої шанси на перемогу з великою долею скептицизму. Звісно, я добре підготувався й показав чудовий результат під час контрольних «прикидок». Але потім мав цілу низку неприємностей, після чого втратив віру в те, що добре виступлю.

— Про які неприємності йдеться?

— Найперше — затримка на польському кордоні: подолавши за кермом 3,5 тисячі кілометрів і не спавши, після цього годин 40 простояв там у черзі. Таким чином, вибився із графіка й не провів кількох тренувань. Та й у США ми з приятелем (мій попутник їхав туди у справах, і нам було по дорозі), замість того щоб проїхати 400 миль (це приблизно 700 кілометрів), проїхали десь 4 тисячі миль (майже 7 тисяч кілометрів), тобто зробили велике коло. Таким чином, знову 4 дні я провів у дорозі й не спав, оскільки вів автомобіль. І це при тому, що напередодні змагань ти маєш добре відпочити, прибути на них свіжим, сповненим сил. Окрім усього, за «законом підлості», за цей час набрав зайвих 3 кілограми ваги, через що не потрапив до своєї вагової категорії.

— Отже, ви виступали у ваговій категорії до 95 кілограмів. 

— Так-так, а мав виступати у ваговій категорії до 85 кілограмів. Та оскільки на час зважування мав вагу 86—86,5 кілограма, то загримів до категорії атлетів, котрі важать більше. А там і особисті результати на важкоатлетичному помості мали бути іншими. До того ж конкурентами були хлопці, котрі вже давно виступають і приїхали з чіткою установкою на рекорд. Але, попри все, вийшло так, що я обійшов усіх суперників у ваговій категорії до 95 кілограмів і, окрім того, переміг в абсолютній ваговій категорії, ставши абсолютним чемпіоном змагань серед гирьовиків. Хоч і не показав свого найкращого результату, а лише наблизився до нього — зробив 70 підйомів двох 32-кілограмових гир. Та, думаю, після тих випробувань, які мені довелося пройти дорогою до змагань, і це доволі непоганий результат.

— Образливо, що гирьовий вид спорту не є олімпійським?

— Так, дуже образливо. Знаю, що Федерації гирьового спорту ведуть активну діяльність, аби виправити цю помилку. Цей цікавий і видовищний вид спорту широко популяризують. І я вірю, що настане той день, коли він таки стане олімпійським. Адже поїхати на Олімпіаду — мрія кожного спортсмена.

— Зізнайтеся, вам подобається ваше нинішнє життя?

— Я б сказав, швидше так, ніж ні. Бо не люблю одноманітного способу життя. А тут я не прив’язаний до одного місця, за рік на острові Корсика буваю щонайбільше 4 місяці. Тобто ти постійно рухаєшся, ведеш активний спосіб життя, відкриваєш для себе щось нове, хоч загалом служба дуже непроста.

— Вважається, якщо людина кілька років прослужила у Французькому іноземному легіоні, вона вже стала справжнім європейцем. І все ж не можу не запитати, чи збираєтеся повернутися в Україну. 

— Так, звісно. Франція — дуже розвинена держава, вона добре піклується і про своїх громадян, і про іноземців, які працюють тут. Але моєму серцю ближча Україна.

Ганна ЯРОШЕНКО

«Вечірня Полтава»

Фото з особистого архіву Дмитра Зайця