LIEBER JOHANNES*

Зазвичай він озивався перед католицьким Різдвом чи Пасхою. І я вгадував, звідкіля він телефонує: з Німеччини чи зі своєї полтавської квартири. Якщо вже прилетів, то запрошував мене на каву, і ми обговорювали наші подальші дії. Власне, об’єкт нашої діяльності визначав він. Я був помічником. Наша співпраця тривала понад 27 років, і якось поступово, невимушено, само собою сформувався розподіл ролей.

У помічники я не набивався. У мене завжди було досить справ. Але коли в міській раді сказали, що з Німеччини від партнерів прибув гуманітарний вантаж, цілий трейлер, «а ти, ми знаємо, дещо розумієшся на німецькій, отож зустрінешся зі старшим, допоможеш йому. До того ж він твій колега — журналіст», я терміново виколупав зі своїх книжкових покладів українсько-німецькі розмовники, щоб освіжити пам’ять. Бо мовна практика в мене була, м’яко кажучи, слабенька. Я розумів: одна річ — займатися літературними перекладами з книжок, журналів, і зовсім інша — розуміти усну мову й жваво перекладати.

Німецький колега виявився високим, дебелим чоловіком (на перший погляд, вагою 130—140 кілограмів). Але, як далі з’ясувалося, жвавий і рухливий. Він відразу почав із того, що йому тут у мотелі не подобається: мінеральної води немає, номером гасають таргани, у кімнаті прибрано абияк… Чи зовсім не прибрано. Готель претендує на 4 зірочки, а йому й двох було б забагато…

Я набурмосився. Було трохи образливо. Не те, щоб німецький колега не мав рації. Те, про що він говорив, було очевидно. Було просто неприємно слухати. Мабуть, у мене був рецидив радянського світовідчуття. Радянський Союз заторохтів зовсім недавно, а виплекані в наших душах стереотипи жили і, прямо скажемо, заважали бачити світ таким, яким він є насправді. Бо «в радянських своя гордість».

То був важкий період. Ліки, які привозив Йоханнес у трейлері, перш ніж бути застосованими, мали пройти митний контроль, потому — одержати дозвіл у спеціальному комітеті при Кабміні, й після кількісно-якісного конт-ролю їх дозволяли вивантажити в спеціальне приміщення.

Втім, якусь операцію я міг забути. Давно було. Колотився над проходженням медикаментів переважно Йоханнес. Його вражала кафкіанська трагедійність ситуації: там, у палатах, лежать хворі на лейкемію діти, які терміново потребують допомоги. Ліків бракувало, інколи їх просто не було. Ні, фізично вони були… Але в зачиненому й опломбованому митницею приміщенні.

Йоханнесу було незрозуміло, чому не можна використовувати ліки одразу, з коліс. Паперові формальності можна залагодити пізніше. Таким чином було б збережене не одне дитяче життя. Всі питання з приводу організації нашого життя (точніше, вад його організації), логіки й відповідальності в діях держслужбовців, недбальства в медичному обслуговуванні Йоханнес спрямовував мені як представникові… Чого? В широкому плані — української суспільності.

Я був «задовбаний» його безперервними претензіями. Бо почав супроводжувати його під час кожного візиту. Так склалося. Його це влаштовувало, а я бурчав. Одного разу я спробував ухилитися (увильнуть — рос.). Намірився сказати дружині, щоб, коли він подзвонить, відповіла: «Павел — дома — нет!» Він ці слова знає. Та потім передумав. Що я за скотина така! Він допомагає моєму народові, а мені, бачте, щось видалося обтяжливим, неприємним…

Гадаю, я був для Йоханнеса «зручною» людиною. Окрім перекладацьких послуг (простеньких, бо з року в рік йшлося про одні й ті ж теми та предмети), зажди був готовий надати транспортну послугу (у мене був скромний автомобіль). І звичайно ж, я добре знав місцевий казенний «пейзаж» — установи і посадовців. Отже, у моїй особі він мав три послуги. А за потреби ще й допомагав розвантажувати.

Мені легко тепер про це «розважати». Бо я досяг щасливого пенсійного віку. А тоді, на зорі незалежності, у мене була неспокійна праця, яку доводилося регулярно поєднувати з клопітними візитами Йоханнеса.

Людиною він був непосидющою, допитливою й сповненою креативних ідей. Коли він говорив: «Diskutieren!.. Diskutieren!..», я мимоволі насторожувався, бо це для мене означало, що доведеться організовувати таку-сяку аудиторію (шукати співрозмовників), щоб обговорити цікаву для Йоханнеса тему. Мені доведеться його супроводжувати, перекладати… А в мене ж робота!.. Йому цікаво було поговорити зі священиками (різних конфесій), студентами, людьми на базарі, продавчинями. Особливо він любив погомоніти з жінками. Компліментник він був неперевершений! Йоханнес вишукував найнесподіваніші прецеденти, щоб, зачепившись за них, вибудувати гарний, дотепний, пишний комплімент. Жінки розквітали!..

Мені подумалося, що в цьому плані вони в нас не балувані… Ви можете уявити, щоб малознайомий чоловік упродовж 2—3 хвилин розповідав теж малознайомій жінці, яка вона красива, чудова, які в неї очі, статура… Якби він був трохи молодший, то… Усі ці «прєлєсті» я повинен був у темпі танцю з шаблями перекладати, бо компліменти були не єдиною річчю, яку ми мали залагодити.

Втім, роззнайомлювалися ми з ним, починаючи з досить серйозних речей. На вечірці, яку ми з дружиною влаштували, здається, на прохання Йоханнеса (він хотів познайомитися з полтавськими колегами і «Diskutieren!.. Diskutieren!..»), він дещо скуто запитав: «Ви нас, німців, до цього часу ненавидите?» Нечисленна публіка (посиденьки були в мене вдома) дещо знітилася. Запевняти: «Ні, що ви?! Ми вас любимо!» було б нещиро… Просто заперечили. У нас своїх саморобних бід була купа.

Я стисло перекладав, а то й мовчав, згадуючи маму, яка побувала в німецькому таборі в Галле. Бранок ганяли працювати на авіаційний завод, і вони, переважно українки, проходячи містом, щосили гримали об бруківку дерев’яними черевиками — сабо: щоб і клятим німцям не спалося! Вона майже не розповідала про своє табірне життя-буття. Але якось, чимось розчулена, сказала: «Мені не віриться, що я вижила… Що в мене вже такий дорослий син…». Я тоді був у 7-му чи 8 класі.

Йоханнес війну застав… Точніше, вона його застала. Інколи, бувало, як вип'ємо по чарочці, він згадував… Мама завантажила на тачку найнеобхідніші пожитки, впряглася сама «і ми — вона й нас четверо дітлахів — пішли на захід». Йому тоді було років 8. Німецьке населення масово покидало Судетську область. Накочувалася Червона армія. Вже було чути канонаду. Німці боялися потрапити в радянську зону окупації. З одного боку, їх настрахала гітлерівська пропаганда. З другого — земляки, які побували в районах, захоплених Червоною армією, підтверджували: гітлерівська пропаганда була недалека від істини.

Пізніше я прочитав в Інтернеті спогади жителів містечка Шляве, що в східній Померанії. Ця частина Райху після війни, як і Судети, згідно з угодою між союзниками, мала відійти до іншої держави. Німецьке населення, яке не встигло втекти в західну частину Німеччини, теж мало збиратися, згадували ті, хто залишився в радянській зоні окупації. Власне, прості люди: поранений єфрейтор, який прибув із фронту лікуватися, бідна селянка, стоматолог, інженер із виготовлення м'ясопродуктів…

З описів можна було уявити: містечко було, як наш райцентр. Уточню: сучасний, на початку 70—80-х років. Там були виробничі майстерні, завод із виготовлення м’ясопродуктів, своя телефонна станція, стоматологічна клініка… Навіть із сучасного погляду цілком облаштоване німецьке місто.

У спогадах було кілька сентиментальних фрагментів, присвячених місту, в якому народилися й дорослішали автори. Але основний зміст становив жах, який пережили цивільні жителі з перших годин вступу червоного війська до міста. Грабунки, гвалтування, безглузде руйнування, просто загиження німецьких осель. Жінки, намагаючись уникнути згвалтування, часто групового, топилися в морській затоці… У нотатках ніби застиг крик відчаю: «Навіщо?! Ми ж здалися! Ми готові виконувати ваші накази. Навіщо вбивати невинних?»

І мене, представника (негодяще слово, якесь заформалізоване) народу, який неміряно постраждав у війні, охоплювало співчуття, виникали ті ж самі питання, що й у жителів Шляве — мертвих і тих, кому вдалося вижити (пізніше я написав статтю «Якщо завтра окупація?». Її надрукувала газета «Вечірня Полтава». У матеріалі я трансполював картини погрому містечка Шляве на обставини нашої війни зі східним сусідом. Дивно, але описи окупації німецького містечка в багатьох деталях збігаються з обставинами життя в захопленій РФ частині Донбасу. — Авт.).

Може, ще в дитинстві у Йоханнеса зародилося розуміння, що страждання — від голоду, холоду, болю — у всіх народів однакове. У них одна чуттєва матриця. І він хотів допомогти людям без розрізнення за національністю, коліром шкіри, релігійними переконаннями. «Хто я за віро-сповіданням? — інколи перепитував він співрозмовника. — Напевне, критичний католик…» І додавав: «Це не означає, що в мене є якісь упередження щодо інших конфесій».

Йоханнес особливо любив роздавати їжу: хліб, пряники, яблука… Рідкі страви й друге розподіляла кухарська бригада — прихожанки з Макарівської церкви. Це була друга постійна справа Йоханнеса в Полтаві — організація благодійних обідів на подвір’ї церкви.

Взагалі збирати кошти на харчування наших бідних, безхатьків, соціально слабких літніх людей — неабиякий клопіт. Одного разу під час мого стажування в редакції газети «Esslinger Zeitung» мені випало спостерігати, як Йоханнес збирає гроші: він годинами «не злазив» із телефона. Справу полегшувало те, що багато громадян його знали як журналіста й були впевнені: їхні пожертви дійдуть до бідних полтавців, про яких Йоханнес розповідав у своїх численних репортажах.

Повинен згадати, що Йоханнес був надзвичайно працездатний і витривалий фотожурналіст. Він невтомно вишукував об’єкти і клацав, клацав, клацав… До речі, камера в нього була непогана. Я інколи говорив своїм по-лтавським колегам: «Подивіться, як працює Капс! Того, що він наклацав, вистачить на п’ять репортажів!»

Роздача хліба на церковному подвір’ї нагадала мені давньоримський прецедент. Тоді сенатори роздавали харчі плебсу… Але на цьому подібність і закінчувалася. Сенатори боялися голодних бунтів і, підгодовуючи плебс, намагалися забезпечити своє переобрання в сенат.

Майнула навіть думка, що Йоханнес хоче вивищитися над бідними людьми, потішитися приниженим становищем місцевого люду. Та потім зрозумів: йому приносить задоволення робити людям добро. На зверхність не було жодного натяку. Правда, на людей він покрикував. Особливо, коли дехто норовив вихопити з кошика скибку хліба, не дочекавшись, коли її подасть Йоханнес. Цього робити було не можна із санітарно-гігієнічних міркувань. У кошик міг запускати руку тільки Йоханнес. Перевірено чисту руку. Над чергою лунав його закличний голос: «Чорні?.. Бєлі?..»

До суворих напучувань інколи припрягався і я. Бо, справді, дехто з відвідувачів міг не мити рук кілька днів. Коли я пояснював людям, чому їм не дозволяють ритися в кошику з хлібом, вони погоджувалися, схвально кивали головами. І майже відразу забували. Це як з гарними законами. Усі погоджуються, що вони потрібні, але виконувати не поспішають.

Його дивувала наша безалаберність, необов’язковість, нехтування правилами, особливо під час дорожнього руху (пізніше я довідався, що в молодості Йоханнес працював водієм-інструктором). Все це якимось дивним чином поєднувалося в нас із формалізмом, прагненням притулитися до якогось принципу, який зняв би з виконавця відповідальність. Ці численні претензії (власне, до рідного народу) мене «задовбали», і я огризався: «А в кого ми навчилися формалізму, канцелярщини? У вас, німців! У нас уся ділова, військова лексика німецького походження. Приміром, «бухгалтер»…» Але він не вгавав: «Чому ви не огороджуєте дитячих пісочниць? Туди справляють нужду коти, собаки. А ти знаєш, що в собачих екскрементах є шкідливі бактерії? Дитина може тяжко захворіти».

Його обурювало наше невчасне й недбале прибирання вулиць. Особливо після снігопадів. І не тільки комунальними службами, а й рядовими жителями міста. Слушність своєї претензії він підтвердив власним прикладом. Послизнувся на виході з фотосалону на вулиці Соборності, впав і ушкодив коліно. Як з’ясувалося пізніше, вже у Німеччині, тріснув меніск. У нас, у Полтаві, тріщини не помітили.

Якось на подвір’ї Макарівської церкви він зауважив: «О, у вашого єпископа розкішне авто. У нашого — скромніше». Не пригадую, що було з моїм автомобілем: чи просто не завівся, чи я не встиг відкидати сніг від гаражних воріт… Але того дня ми скористалися громадським транспортом. Ми брели нечищеним тротуаром, спираючись один на одного: у нього — тріщина в меніску, у мене — дикий розгул ревматизму. Раптом Йоханнес призупинився й радісно виголосив: «Ми з тобою, як два літніх «голубих»!» І гучно зареготав. Я теж хихикнув. Бо картинка збоку була водночас і жалка, і смішна.

Приблизно років 17 тому в мене виникла марнославна думка: порушити клопотання перед міською владою про відзначення Йоханнеса якоюсь комунальною нагородою за невтомну гуманітарну діяльність. Адже він стільки перетягав з Німеччини ліків, обладнання, матеріалів, просто грошей, на які закуповував медикаменти та продукти тут, у По-лтаві. Його зусилля й обсяг допомоги аж ніяк не можна порівняти з реальною підтримкою, на якій піарилися різні кандидати в депутати, начальники тощо.

Я здійснив перші візити до міських посадових осіб — і зі-йшов із дистанції. Почалася кампанія «Янукович — наш рулевой!» Мене як редактора нагинали до безумовної підтримки казенного кандидата. Я запручався — і був змушений звільнитися з роботи. Йоханнес про ці перипетії не знав, і коли приїхав до По-лтави, я вже був вільний від посади й зарплати.

Мені шкода, що я не довів нагородної інтриги до кінця. Із моїх спостережень випливає, що німці більш «начальниколюбні», ніж ми. Вони цінують офіційні відзнаки, похвалу вищого начальника. Може, тому, що сходження кар’єрною драбиною в них більше залежить від особистого старання, працелюбства, наполегливості, ніж у нас. Роззирніться, що в нас робиться нагорі. Часто єдиним приводом для кар’єрного зростання є те, що «соіскатєль» — чийсь кум, товариш, сват…

Йоханнес кілька разів розповідав мені (не втомлювався), як до нього якось мимохідь завітав «обербургомістр» (голова) Анатолій Кукоба, випив із ним чашечку кави. Йоханнес був явно потішений цим випадковим візитом і не розумів, чому я також не виявляю захвату.

За час своїх наїздів до Полтави Йоханнес, окрім гуманітарних клопотів, встиг залагодити й особисті справи: одружився на нашій лікарці («Вона лікар на 120 відсотків!»), придбав квартиру, завів дитинку… Так що останнє десятиріччя він приїздив до себе додому — до полтавської квартири.

Зазвичай Йоханнес приїздив на Різдво й Пасху. Залишався в місті подовгу. Був уже вільною людиною — пенсіонером. У Полтаві він не пропускав жодного концерту симфонічної музики, ходив на спектаклі. І хоча української мови не розумів, любив стежити за грою акторів. Запрошував і мене частіше долучатися до високого мистецтва, але мені якось не вдавалося. Напевне, не дуже хотілося.

Цими днями в мене якось мимохіть із підсвідомості зринуло: «Скоро Йоханнес приїде. Подзвонить. Запросить на каву. І ми з годину обговорюватимемо, що робити з «гуманітаркою», потім перейдемо на політичні теми, після цього Йоханнес обурюватиметься, що в Німеччині надто багато витрачають на утримання мігрантів. «А в нас своїх бідних вистачає! Мігранти не поспішають адаптуватися, не хочуть працювати. Взагалі, Паулю, ти мав рацію, коли попереджав, що в нас будуть із ними клопоти. Різний менталітет…» Йоханнес полюбляв пояснювати непорозуміння між різними людьми й загалом народами з різницею в ментальності. Я наполягав, що і в людей однієї нації можуть бути різні характери, не треба узагальнювати…

Повертаючись здалеку додому, до Вальденбуха, він найперше вітався із ним — альпійською смерекою чоловічої статі. Він ріс у невеличкому дворику напроти Йоханнесових вікон. Красиве дерево, як із казки братів Грімм.

…Того дня він приїхав з лікарні (мав серйозні проблеми з легенями), вийшов з автомобіля. І помер. Це важко поєднувані слова: «легка» і «смерть». У нього була легка смерть. Добра.

Павло СТОРОЖЕНКО

*Я поставив у заголовок звертання німецькою тому, що його переклад на українську, приміром, «шановний» формалізує звертання, робить його казенним, а «любий» додає інтимності, яка, власне, необов’язкова для німецького відповідника. Так я починав свої листи до Йоханнеса, як він до мене: «Lieber Pavlo». Взагалі в німецькій мові більший набір делікатних, м’яких, «культурних» слів, які вживаються при звертанні.