«Хрещена мати» для багатьох українських журналістів

Цими днями відзначає 80-річний ювілей непересічна людина — Галина Іванченко (Богдан). Дякуючи Богу та батьківським генам, Галина Пилипівна продовжує радувати невичерпною енергією своїх рідних, друзів, а також не одну сотню журналістів, яким, пропрацювавши 52 роки в славетному Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, допомагала отримати путівку в життя. Так склалося, що Галина Іванченко є моєю сестрою й навіть хрещеною мамою, тож розповідати мені про неї легко і приємно. 

Зустрівшись із Галиною Пилипівною напередодні 80-річного ювілею, як завжди, позитивно налаштованою, підтягнутою, самодостатньою, з чарівною посмішкою, спіймав себе на думці, що аж ніяк не віриться в таку солідну дату. Максимум п’ятдесят і то… Без перебільшення, унікальна жінка, мати двох синів — Яро-слава та Олеся, віддана дружина, великий життєлюб  (попри всі негаразди), талановита та високо інтелігентна українка, яка все своє свідоме життя віддала служінню Україні в ім’я її майбутнього та демократичного процвітання, відстоювала на своєму рівні національну ідею в часи тоталітарних проявів, коли радянська влада здавалася вічною, тому, вважаю, вона належить до жінок-легенд! Головне — те, що, подолавши всілякі випробування, Галина Іванченко зуміла до сьогодні залишитися собою й зберегти гідність.

Народилася Галина Іванченко 26 січня 1942 року в селі Дернівка, розташованому за 2 кілометри від міста Баришівки, що на Київщині. У цьому ж селі народилася й моя мама О. В. Вергунова. Свою історію село, за моїми власними пошуками в церковних літописах, веде з ХVІ століття як козацьке поселення. Його унікальність — не тільки у близькому розташуванні до притоки Дніпра (за часів Київської Русі судноплавної річки Трубіж), а й у 330 га соснового бору з вкрапленнями березових галявин, що оточують населений пункт з усіх боків та створюють особливу незабутню ауру ароматів. Переконаний, усе це разом сформувало вільність духу й любов до всього українського не тільки в мене, а й в усіх, хто народився та живе в Дернівці. Принаймні, як і моя мама, Галина Пилипівна завжди спілкується винятково українською мовою. Наші з нею бабусі Федора та Сенкліта були рідними сестрами з великого сімейства з одинадцяти дітей, вони вийшли заміж і переїхали до Дернівки. Обидві були глибоко віруючими та, добре пам’ятаю, дотримувалися церковних канонів. Моя бабуся взагалі вважалася церковною старостихою в селі. Вважаю, що високу віру в Божий промисел Галина Пилипівна перейняла від своєї бабусі. Із майбутніми чоловіками сестри познайомилися, коли разом зі своїми батьками, котрі проживали в селі Лехнівка, приїздили на знаменитий сільський ярмарок до волосного містечка Баришівка Переяславського повіту Полтавської губернії та на ніч перед ним зупинилися в Дернівці. Члени їхньої родини для свого часу вважалися заможними селянами. Прадід працював у маєтку князів Мещерських керуючим кінно-транспортного господарства. Маму Галини Пилипівни — Ольгу Озірську (1922—2004 рр.) добре пам’ятають за неймовірну українську жіночу вроду та особливий погляд сіро-блакитних очей. Розповідали, що під стать їй був і перший чоловік — Пилип Богдан (1914—1945 рр.). Високий, широкоплечий, із русявим кучерявим волоссям, він не міг не сподобатися будь-якій жінці. Вони одружилися за три місяці перед німецько-радянською війною. До неї Пилип Богдан очолював спеціальний відділ Баришівської районної пошти, а з початком війни відразу був призваний до лав Червоної армії. Своєї єдиної доньки він так і не побачив. Звістку про його героїчну загибель 29 січня 1945 року Ольга Богдан отримала пізніше. Усе своє життя Галина Пилипівна прагнула відвідати могилу батька на цвинтарі села Ліпова біля річки Вісла, що за 30 кілометрів біля польського міста Краслєва. Однак не склалося. Дивлячись на неї, вважаю, що кращі риси батька — зовнішню красу, принциповість у судженнях і порядність у стосунках — вона отримала насамперед від нього.  

Не менш вагому роль у формуванні особистості Галини Пилипівни відіграв і вітчим Василь Снісар (1915—2001 рр.). Від цього шлюбу в подружжя народилися дві красуні та розумниці: у 1947 році — Тамара, а в 1952-му — Жанна. У Василя Остаповича теж була непроста доля, понівечена війною. Випускник Київського артилерійського училища зустрів війну в званні старшого лейтенанта. Захищав Київ. Відступаючи, потрапив у полон. Потім утік звідти, переховувався. Таким чином потрапив у Німеччину. Звідти його звільнили американці. Після повернення працював у Баришівці, де й познайомився з вродливою молодою вдовою. Я запам’ятав його як завжди ввічливу людину та гарного господаря, котрий був, як кажуть, на всі руки майстер. 

Черговим випробуванням для родини стали голодні післявоєнні роки, особливо 1947 рік. Тоді односельців рятував дернівський ліс грибами, малиною, ожиною, суницями й іноді грушою-дичкою. Важко було, але вистояли, допомагаючи одне одному. Не знаю, але, може, відтоді Галина Пилипівна й готова прийти на допомогу не тільки рідним, а й усім, хто цього, на її думку, потребує.

Окрема сторінка її життя — освітнє зростання або, як кажуть, формування особистості та власних переконань. Значну роль у цьому відіграли насамперед її батьки. Добре пам’ятаю, як колись мене вразила їхня домашня бібліотека, яку зібрав Василь Остапович. На мою думку, вона була кращою навіть за сільську книгозбірню. Також  любов до книги прищепили дві сільські вчительки: Наталія Макарівна та Олександра Пантелеймонівна. Та й дух самої 4-класної школи, побудованої ще 1911 року зусиллями Баришівського повітового земства та коштом князів Мещерських, сприяв цьому. Свої університети дитинства завершила, закінчивши 10-річку в Баришівці. На заняття до школи ходила разом із сестрами пішки, долаючи 4 кілометри лише в один бік лісом і заболоченою місцевістю.

У 1957—1958 роках Галина Іванченко долучилася до грандіозного будівництва стратегічної автотраси Київ — Полтава — Харків у районі Баришівки. Важенна, скажу вам, робота та зовсім не для дівчат. Хоча, звісно, ще й як гартувала! До речі, моя рідна бабуся бригадирувала на тій ділянці стратегічної траси, яка сьогодні заасфальтована, а тоді викладалася вручну каменем-кругляком. У вільний вечірній час та вихідні Галина ще встигала бути й активним учасником сільської художньої самодіяльності. Була такою собі дівчиною-«зіркою», за якою ходив натовп не тільки сільських хлопців. 

Після закінчення школи Галина Пилипівна подала документи для вступу до одного з київських технікумів, щоб отримати фах бухгалтера. Мабуть, дуже хотіла бути схожою на маму, яка працювала в Баришівському райфінвідділі. Але на іспити не поїхала. Натомість, продемонструвавши ще й свої мистецько-художні таланти, влаштовується працювати на Київський завод художнього скла ученицею-«алмазницею». Швидко відчувши, що їй подобається така творча робота, вона відповідально ставилася до справи, тож дівчину швидко помітили та почали всіляко підтримувати — як у роботі за фахом, так і в громадській діяльності. Склавши відповідні іспити, отримала 4-й розряд і вже мала можливість на власний  розсуд розробляти та вирізати візерунки на кришталевих виробах — чарках, фужерах, бокалах, салатницях. За цю роботу її досить часто винагороджували грамотами, подяками, подарунками та преміями.

Разом із танцювальним колективом заводу Галина Іванченко виступала з концертами та на різноманітних конкурсах. Працювала комсоргом цеху, проводила в ньому виробничу гімнастику. А вечорами навчалася на курсах друкарок. Про успішну й талановиту працівницю не раз писали в газетах, зокрема в «Молодій гвардії» та «Київській правді».

А ще влітку 1960 року вона зробила мені велику честь, ставши моєю хрещеною мамою. Оскільки хрещення тоді не дуже віталося радянською владою, а мій хрещений батько — А. Г. Хмелівський (1931—2012 рр.) — взагалі був членом партії, то обряд провели, так би мовити, підпільно вдома у настоятеля Баришівської Свято-Успенської православної церкви. Ось так уже понад 60 років вона опікується моєю долею, наповнюючи її неповторним змістом, Божим благословенням як глибоко віруюча людина.

У 1967 році з усім багажем виробничої успішності Галина Пилипівна обіймає посаду секретаря-друкарки підготовчих курсів у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка. Відтоді все своє подальше життя пов’язала з цим провідним науково-освітнім та культурним осередком України. У 1971 році стала методистом вечірньої форми навчання на факультеті журналістики закладу. Того ж року Галина Пилипівна заочно вступає на філологічний факультет університету, а 1974 року закінчує його. Нові знання та вміння наче доповнили її природні можливості або дали їм розквітнути. Поряд із виконанням основних обов’язків вона практично відразу почала оформляти стенди й долучатися в освітньому процесі до всього, що потребувало певного вміння, хисту й часу. У цій роботі в Галини Пилипівни стовідсотково збіглися можливості із затребуваністю. 

Невипадково їй як секретарю доручають вести ще й протоколи засідань вченої ради факультету. Відтак із 1974 року вона стає методистом заочної форми навчання студентів «журфаку» університету. А це означає щорічно плюс сто нових студентів, не рахуючи тих, хто повертався з різноманітних академічних відпусток. Непомітна, але важка й відповідальна робота. Уся документація тоді велася винятково вручну, і це потребувало неабиякої зосередженості й уважності. А ще були щорічні звіти та фактично щоденне листування зі студентами. І все треба було зробити вчасно. Тому часто-густо документи вона брала додому, щоб попрацювати з ними вночі та у вихідні. Слава Богу, що мала повагу й підтримку насамперед із боку тодішнього заступника декана В. П. Олійника, а ще В. Я. Мироненка. 

Окрема сторінка в її роботі — турбота про студентів із вадами здоров’я, які навчалися на факультеті. Часто змушена була разом із викладачами їздити до них додому. Але як для Галини Пилипівни, так і для студентів приїзд останніх на сесію обертався приємною подією. Між ними завжди були розуміння й повага, а в навчанні — результат. У результаті такі студенти ставали гідними фахівцями своєї справи, поповнювали так звану четверту владу країни достойними представниками. І нині Галина Пилипівна багатьох згадує з теплотою, радіє їхнім успіхам. А вони в свою чергу називають її «мамою». 

Кохання всього свого життя Галина Пилипівна теж знайшла на факультеті — у 1968 році вийшла заміж за відомого українського журналіста, засновника наукового редагування та поборника національної ідеї — професора Романа Іванченка (1929—2004 рр.). Завжди із захопленням спостерігав за їхнім подружжям. Вони дуже гармонійно доповнювали одне одного, що завжди викликало захоплення й повагу. Для мене вони приклад ідеального подружжя. 

Наприкінці 1960-х років Роман Григорович був секретарем факультетського партбюро, і тоді йому неабияк дісталося через так звану «справу Шестопала». Роман Іванченко підтримував студентів, а не викладачів, які нав’язували русофобство, і в результаті у 1971 році змушений був звільнитися з роботи. Зачепила ця подія й Галину Пилипівну, проте її дивом не звільнили. У тій ситуації родину Іванченків підтримав відомий державний діяч, академік АН УРСР і головний редактор «Української радянської енциклопедії» М. П. Бажан (1904—1983 рр.), запросивши Романа Григоровича на роботу. Як подружжя Іванченків вистояло всупереч системі, детально розкрито в книзі «Лицар мови української Роман Іванченко», що вийшла друком у 2008 році.

Пригадую кооперативну квартиру Романа та Галини Іванченків, яку вони купили в 1974 році. До сьогодні для родичів вона слугує «штаб-квартирою», в якій усі зупиняються, приїжджаючи у справах до Києва. Сам не раз гостював і завжди відчував материнську турботу з боку Галини Пилипівни. Із задоволенням згадую її соління і те, як уперше скуштував ароматне варення з кульбаб — смакота, скажу вам, неймовірна. 

Багато роботи й випробувань на міцність мала Галина Пилипівна у період із 1968-го по 1983 роки. У 1982 році посаду декана факультету обійняв професор А. З. Москаленко (1934—1999 рр.), який згодом став першим директором Інституту журналістики. Чи не одразу він запропонував Галині Іванченко очолити навчальну частину факультету. Пізніше його наступник Володимир Різун теж попросив Галину Пилипівну очолити навчальну частину інституту. Але вона залишилася вірна своїй улюбленій роботі методиста аж до самої пенсії, на яку вийшла в липні 2020 року. Встигла долучитися до першого прийому студентів за спеціальністю «Видавнича справа та редагування» у 1999 році. Допомагала в становленні кафедри видавців знаменитому професору М. С. Тимошику. А ще була сумлінна громадська робота з ветеранами праці в 1988—2001-х та 2008—2010 роках, очолювала жіночу раду Інституту журналістики в 1997—2005 роках.

Після виходу на пенсію й звільнення від суспільної роботи щороку з ранньої весни до пізньої осені в Дернівці разом із сестрою Тамарою «формує продовольчу безпеку» для родини на зиму. Вирощує квіти й допомагає, чим може, родичам у селі. Її сини вже повиростали. Старший — закінчив Київський автодорожній інститут, а молодший — факультет журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Ось так Галина Пилипівна з високо піднятою головою продовжує крокувати по цьому непростому — з вибоїнами — життю, насамперед виконуючи настанови батьків: бути порядною, чуйною, безкорисливою в допомозі та дарувати любов і добро людям. Принаймні так вона сама визначила своє життєве кредо. Многая літа вам, Галино Пилипівно!

Віктор ВЕРГУНОВ, 

директор Національної наукової сільськогосподарської 

бібліотеки НААН, академік НААН