Одкровення, або З думою про хліб насущний

Із роками в пам’яті все частіше зринає голодне босоноге дитинство й мої повсякденні думки про хліб як основне багатство та продукт харчування людини, згадуються безкінечні золотаві пшеничні поля. Хто не стояв у полі й не милувався синіми вкрапленнями волошок у житі, не вдихав по-особливому п’янкий запах стиглого хліба, той не зрозуміє до кінця всієї радості життя... Саме такі роздуми з далекого дитинства й надихнули мене стати агрономом і пов’язати все трудове життя із землею, хлібом, аграрною наукою. Ось чому назавжди закарбувалося в пам’яті, що хліб — найважливіший продукт, мірило всіх людських цінностей.

Минуло багато часу, ціле життя, та в моїй пам’яті не стерлися тяжкі спогади про голодний 1947 рік, який мені, ще зовсім дитині, довелося пережити. А жив я тоді в мальовничому селі Мошни, що на Черкащині. Мама працювала вишивальницею й одержувала так званий пайок — 2—3 кілограми житніх висівок на місяць. А ще в сім’ї була бабуся, яка не бачила білого світу, бо втратила зір під час Голодомору 1933 року. Весна 1947 року була теплою й лагідною. Земля парувала на сонці, але на ній поки що не було нічого, що можна було б з’їсти. Мабуть, немає в світі нічого страшнішого, ніж нестерпне, аж до запаморочення, бажання їсти, коли їсти нічого...

Згадується жито того року, яке росло на сусідньому городі, десь метрів за десять від порога нашої хати. Стебла були дуже високі, а зерно — повністю налите. У нас також було жито на городі, але трохи далі, до нього я не міг дійти, бо ноги опухли, не було сили...

А скільки радості було, коли мама нажала сніп ще недозрілого жита, висушила, змолола в сусіда, і разом із бабусею вони спекли хліб у селянській печі на сухому капустяному листі. Я в цей час був надворі й відчував запах житнього хліба, від чого паморочилося в голові — так хотілося їсти. До кінця своїх днів пам’ятатиму смак того шматочка хліба, який дала тоді мені матуся, сказавши: «Колю, не їж більше, бо помреш...» І я терпів, не брав більше хліба, бо вже знав, що з цієї причини вмирали люди. Ось чому для мене хліб — найсвятіше на землі.

Минають роки, десятиріччя, століття, змінюється життя, наші звичаї, захоплення, змінюються люди. Та незмінним залишається наше ставлення до хліба, оскільки саме він основа життя на землі. Як педагог вищої школи завжди говорю про це нашій молоді. Без хвилювання не можу згадувати захід, який свого часу був проведений викладачами й учнями ліцею Полтавської державної аграрної академії, на тему: «Хліб — усьому голова...»

Усю програму червоною ниткою пронизали такі слова: «хліб», «хліб — це  святиня», «хліб — це життя». З особливою душевністю, почуттям великої шани говорили учні про найсвятіше на землі — хліб, історію його створення, роль у житті людини, про те, що з хлібом зустрічають дорогих гостей, вшановують молодят, які стають на весільний рушничок, проводжають в армію, в далеку дорогу і в останню земну путь... А хліб блокадного Ленінграда в роки Великої Вітчизняної війни... Ті незабутні 125 грамів, які тільки умовно можна було назвати хлібом... Про все це розповідали учні ліцею у віршах, прозі, показували в імпровізованих сценках.

Із нагоди цього дійства товариство «Полтавахліб» організувало багатющу виставку своїх хлібовиробів, розповіло про технологію виробництва кожного з основних видів хліба, його смакові достоїнства. Водночас учні ліцею на підносах носили по залу нарізаний на шматочки хліб із родзинками, курагою, соняшниковим насінням, так званий «живий» хліб... Я скуштував ті шматочки, і мені так здавило горло, що не міг їх проковтнути. То був клубок сліз — спогадів про прожите і про те, що  ми інколи не цінуємо цього святого продукту... Дивився на ліцеїстів, на студентів-іноземців, які навчаються в Полтавській державній аграрній академії, і думав: дай, Боже, щоб ніколи, ніде й ніхто не зазнав голоду через відсутність хліба — цього неоціненного продукту життя, який ніколи не приїдається, який завжди до смаку.

Нині сільське господарство — високотехнологічна галузь. Сучасні технології вирощування хлібних культур, високоврожайні сорти озимої пшениці, жита дають можливість навіть в екстремальних погодних умовах вирощувати дорідні врожаї. Полтавщина, яку здавна називають житницею України, торік в непростих погодних умовах на площі 245,4 тис. га одержала з кожного гектара 49,3 центнера зерна, намолотивши його 1 млн. 209 тис. тонн. Прогнозований лан озимої пшениці — 246,4 тис. га — засіяно, одержано добрі сходи. Крім того, засіяно 6,4 тис. га озимого жита і 10,4 тис. га озимого ячменю.

Радує своїми успіхами селекційний центр Полтавського державного аграрного університету, в якому вчені під керівництвом доктора сільськогосподарських наук, професора, завідувача кафедри селекції, насінництва та генетики, заслуженого працівника сільського господарства України Володимира Тищенка створили 20 сортів озимої пшениці, адаптованих до умов вирощування, з генетичним потенціалом 8—12 тонн зерна із гектара, вмістом білка 13—15% і клейковини 28—32%. Звісно, посівні площі цієї культури помітно зменшилися. Якщо в 1940 році вони становили 301,3 тис. га, в 1950-му — 263,4 тис. га, в 1970-му — 293,7 тис. га, то в 2021-му — 245,4 тис. га.

На мою думку, площі під озиму пшеницю необхідно збільшити, адже площі під кукурудзою сягають в області понад 600 тис. га. 

Але ж основною продовольчою і хлібною культурою є саме озима пшениця. Мені не зрозумілі судження окремих сільгоспвиробників про те, що вирощувати озиму пшеницю невигідно через низькі ціни на неї. Але ж на міжнародному ринку вони змінюються, і не завжди можна спрогнозувати ці зміни. До того ж в умовах глобальних кліматичних змін вигідніше вирощувати саме озиму пшеницю, яка максимально використовує осінньо-зимово-весняні запаси вологи в грунті, а з кукурудзою останніми роками (зокрема на Полтавщині) не все гаразд через кліматичні умови. 

Вважаю також неправильним трактування деяких аграріїв стосовно того, що соняшник є добрим попередником озимої пшениці, адже він має кореневу систему, що поглинає вологу з глибших горизонтів грунту, і водний баланс після нього встановлюється мінімум на третій рік. Крім того, він потребує багато поживних речовин, особливо калію. Тому й урожайність, і якість зерна озимої пшениці будуть гіршими, ніж після багаторічних бобових трав, гороху та інших рекомендованих наукою попередників.

Іще одне про озиму пшеницю й кукурудзу. Добре пам’ятаю 1963—1964 роки, коли був студентом Полтавського сільськогосподарського інституту, а керівником Радянського Союзу був Микита Хрущов — активний поборник кукурудзи. Тоді в магазинах був хліб із суміші кукурудзи, гороху, ячменю, а в буфеті мого вишу продавали булочки з пшеничного борошна тільки тим співробітникам, які мали маленьких дітей.

Нині в нас у країні достатньо зерна пшениці, щоб виготовляти поживний, якісний хліб. Тому сьогодні, коли країна у війні, складні кліматичні умови, кожного дня дорожчає життя людини через непосильні платежі за комунальні послуги, щоденно надходить інформація про підвищення цін на той чи інший продукт харчування, маємо думати не про одержання надприбутків за будь-яку ціну, а робити все, щоб хліб у нас був за доступною ціною, яка відповідала б рівню мінімальних заробітної плати й пенсії.

В Україні за науково-обгрун-тованої норми споживання 110 кг на людину на рік споживається 149 кг хлібних продуктів. Це набагато більше, ніж в інших країнах світу. І при цьому читаю в газетах, що в Україні знову подорожчає хліб. От і виникає питання: а що ж далі? Мені, людині старшого покоління, відомо, що хліб — це не лише продукт харчування, а набагато більше, адже в поняття «хліб» вкладена праця тих, хто створює його.

Наведу висловлювання двічі Героя Соціалістичної Праці, народного академіка Терентія Мальцева: «Любовь, бережное отношение к хлебу, как и любовь к Родине, впитывается с молоком матерей, воспитывается с детства. Пустым колосом назову того, кто не понимает, а тем более оскверняет это чувство…» Мені прикро, коли в нашій торговельній мережі з’являється так званий «соціальний» хліб. Сама назва вже свідчить про соціальну нерівність у суспільстві. Вважаю, що ціни на хліб мають бути доступними для всіх верств населення, адже хліб — основний продукт харчування, без якого не обходиться жоден день життя людини. Саме хліб — усьому голова!

Микола ОПАРА, 

кандидат сільськогосподарських наук, професор кафедри землеробства і агрохімії імені В. І. Сазанова Полтавського державного аграрного університету, заслужений працівник сільського господарства України