То кому закон не писаний?

«Хто нікчемну душу має, то така ж у нього мова».

Леся Українка

16 січня 2021 року набрала чинності стаття 30 Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», основна вимога якої — використання української мови під час обслуговування споживачів. Ці норми стосуються всіх громадян і суб’єктів господарювання. Я нечасто буваю в магазинах, тож певний час не замислювалася над тим, як виконується ця стаття закону, чи всі, кому належить, знають про неї. Але все частіше від знайомих, друзів, родичів чую розповіді про хамське поводження деяких продавців та працівників інших сфер надання послуг із тими, хто просить їх говорити українською. Тож пишу цей матеріал, щоб громадяни знали, яким має бути алгоритм дій у таких випадках.

«Ідітє і іщітє соотвєтствующій магазін, гдє обслуживают на украінском»

Для початку — три пункти статті 30:

1. Мовою обслуговування споживачів в Україні є державна мова.

2. Підприємства, установи та організації всіх форм власності, фізичні особи-підприємці, інші суб’єкти господарювання, які обслуговують споживачів (крім випадків, встановлених частиною третьою цієї статті), здійснюють обслуговування та надають інформацію про товари (послуги), зокрема й через Інтернет-магазини та Інтернет-каталоги державною мовою. Інформація державною мовою може дублюватися іншими мовами.

3. На прохання клієнта його персональне обслуговування може здійснюватися також іншою мовою, прийнятною для сторін.

Отже, якщо покупець, відвідувач звернувся до продавця, менеджера, працівника ательє чи будь-якого іншого закладу українською мовою, йому мають відповісти українською. Досвід свідчить, що краще цю вимогу виконують у супермаркетах, а не в маленьких магазинах. Ось приклад.

Мій добрий знайомий, співак і поет — полтавець Юрій Трейгель — зайшов у магазинчик на Алмазному, звернувся до продавчині українською. Вона відповіла російською. Він пояснює їй вимоги статті 30 Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», а ця пані, чи то пак бариня, відповідає, що ніякого закону вона не знає, а робить те, що їй наказує власник, і взагалі нехай покупець іде й шукає «соотвєтствующій магазін, гдє обслуживают на украінском». 

Пан Юрій — людина наполеглива, таке ігнорування закону ніколи не залишає без належного реагування. На щастя, інші працівники магазинчиків цієї мережі виявилися юридично грамотнішими і толерантнішими, і спілкування з ними залишило в нього приємне враження. 

Узагалі в тому, щоб закон виконувався, дуже багато залежить від нас, українськомовних громадян. Якщо ми мовчки терпітимемо його порушення, приправлене зазвичай ще й грубіянством чи насмішками, і виходитимемо з магазину, хапаючись за серце чи проклинаючи все на світі, а далі нічого не робитимемо, то утверджуватиметься державна мова в обслуговуванні довго. Тож не плачмо, а діймо!

Алгоритм дій у разі порушення статті 30

Спочатку необхідно звернутися зі скаргою — усною, письмовою, телефоном чи електронним листом — до адміністрації установи, організації, магазину чи мережі, до якої належить заклад. Мій син Тарас, наприклад, зіткнувся з тим, що продавчиня пересувної кав’ярні у Києві відмовилася обслуговувати його українською. Він зателефонував керівництву мережі — і «пошептало»…

Якщо ж керівництво магазину виявилося таким самим хамовитим, як і продавчиня чи касирка, якщо порушення тривають, необхідно повідомити про них Уповноваженому із захисту державної мови Тарасові Кременю: листом за адресою 01001, Київ, провулок Музейний, 12, або на електронну адресу: lyst@mova-ombudsman.gov.ua, а найкраще — зайти на сайт Уповноваженого: mova-ombudsman.gov.ua, натиснути на опцію «Контакти», потім — «Електронна скарга» — і з’явиться форма, де ви зможете викласти все, з чим довелося зіткнутися.

«Затворожилися» суржиком…

Якось зайшла я до маленького магазинчика на «оптовичку» біля полтавського центрального ринку. Попросила кілограм кисломолочного сиру. Продавчиня говорила зі мною українською, зважила сир. Аж тут її колежанка, яка стояла за прилавком збоку, закричала до мене: «Кисломолочний сир — це творог!» — «Пані, «творог» — це російською, а ви зобов’язані говорити зі мною українською. Та й у ваших прейскурантах цей товар називається «сир кисломолочний», — намагалася я заспокоїти «затворожену» суржиком продавчиню. А вона все не втихомирювалася. І це ж треба було за десятиріччя життя під московською окупацією так «затворожитися»!

А мені згадалася рідна хата в козацькій Загрунівці, що на Зіньківщині, невеликому селі, де берегли і мову, і традиції. Ранок. Мама порається біля печі, а на лаві стоять глечики з молоком, що скисає. Сьогодні бабуся збере вершки, відтопить, і я колотитиму масло. А з кислого молока мама чи бабуся відтоплять сир. «Творогом» його ніхто в селі не називав на відміну від полтавських продавців.

Ось так десятиріччя зросійщення позначилися і на тому, що наш м’якенький, смачний, ніжний сир у суржикомовців міста Полтави став якимось рогатим творінням — «тво-рогом»…

Та годі про «рогатий» сир. Поговорімо ще про працівників у поліклініках полтавських лікарень. 

«А вам што, от етого лєгчє станєт?»

Цими днями Юрій Трейгель повідав про нову пригоду з порушниками статті 30. Телефонує він уранці 21 жовтня до реєстратури поліклініки 4-ї міської лікарні, що на вулиці Залізній, 17. Йому відповіли російською мовою. Він попросив говорити з ним українською, як велить закон. Пані, точніше «госпожа», продовжує говорити мовою окупанта. Пан Юрій наполягає на своєму законному праві. І чує у відповідь: «А вам што, от етого лєгчє станєт?»

Стало б, безперечно. Бо було б відчуття, що він живе у тій вільній правовій державі Україні, за яку протягом століть українці поклали мільйони життів, за яку і він із дружиною Надією (Царство Небесне її світлій душі!) стояли на полтавському Майдані під час Революції гідності (Юрія Трейгеля тоді «правопохоронці» навіть, було, заарештували).

Пан Юрій зателефонував мені, попросив знайти в Інтернеті телефон керівництва клініки, бо сам ще тільки йшов із роботи після нічної зміни. Це виявилося не такою легкою річчю. Зазвичай досить натиснути на опцію «Контакти» — і матимеш номери телефонів приймальні керівника установи, його заступників, керівників підрозділів. Тут же один телефон не працював, на другому — послали геть, бо то була лікарня, а не поліклініка…

Доки шукала потрібну інформацію, побачила відгуки про роботу реєстратури 

4-ї поліклініки. «Чому у вашій клініці часто грубіянять у реєстратурі?» — запитує один громадянин. «Таких треба звільняти, набридли їхні кислі лиця», — коментує інший. «Не можу додзвонитися до реєстратури сімейних лікарів із восьмої години ранку. Зараз одинадцята. І це не вперше», — ось такого змісту іще один відгук, негативних на день мого звернення на сайті було аж 72. Оцінили роботу поліклініки так: 58% — жахливо, 4% — погано, 12% — непогано, 12% — добре, 15% — відмінно. 

Схоже, ігнорування закону, грубіянство і знущання над пацієнтами, оте «А вам што, от етого лєгчє станєт?» стали фірмовим стилем роботи 4-ї поліклініки, пе-редусім її реєстратури. А реєстратура — це ж обличчя клініки, від її працівників багато в чому залежить авторитет закладу, зручності та здоров’я пацієнтів — і фізичне, й духовне.

…Коли в магазині, кав’ярні, на ринку, у поліклініці хам чи хамка заявляють, що їм «закон нєпісан» і вони говоритимуть, як звикли, варто їм нагадати, як народна мудрість трактує тих, хто ігнорує закон. Українське прислів’я дає їм точне визначення: дурням закон не писаний.

Який стан мови, така й доля народу

Олесь Гончар залишив нам мудру настанову: «Мова — це доля нашого народу, і вона залежить від того, як ревно ми всі плекатимемо її». А ще пам’ятаймо слова Василя Захарченка: «Рідна мова дається народові Богом, чужа — людьми, її приносять на вістрі ворожих списів». 

Сьогодні, коли ворожі списи «путлерівської» Московії знову кривавлять тіло України, коли в боротьбі за право українців на свободу, незалежну державу і саме наше й наших нащадків життя на Землі гинуть найкращі сини нації, ми не маємо права мовчки терпіти підступи тих, кому закон не писаний. 

Тож нехай, як сказав у «Вічному революціонері» Іван Франко, «сила родиться й завзяття не ридать, а добувати хоч синам, як не собі кращу долю в боротьбі».

Ганна АНТИПОВИЧ 

(ДЕНИСКО), 

заслужена журналістка України