«Противник не отримав головного — красивої картинки, як масово здається українська армія»

У ці скорботні дні вшановуємо пам’ять загиблих захисників України. 29 сер-пня обрано Днем пам’яті невипадково — саме цього дня 2014 року в ході  Іловайської операції відбувся потужний прорив групи наших військ із російського оточення, під час якого українські воїни проявили масовий героїзм. На жаль, багато наших бійців тоді поклали голови на полі соняшників, де й розгорнулися ті трагічні події російсько-української війни.

У понеділок, 30 серпня, біля народного пам’ятника — стели пам’яті на честь загиблих у зоні АТО/ООС земляків, що встановлена навпроти приміщення Полтавської облдержадміністрації, відбулася панахида за нашими воїнами, які віддали найдорожче — життя, захищаючи Україну від ворога. Вшанувати пам’ять полеглих прийшли кілька десятків небайдужих полтавців. Звершили заупокійну молитву високопреосвященніший Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський Православної церкви України, та капелани ПЦУ. Біля стели пам’яті запалили лампадки, поклали до неї квіти, поміж яких і соняшники, що стали символом мужності наших вояків.

Захід навіяв багатьом із тих, хто взяв у ньому участь, спогади про буремні події 2014 року, коли наша армія зазнала найбільших втрат у збройному протистоянні  на Сході України. Капелан ПЦУ Сергій Сущенко 2014—2015 роки провів на передовій. Щастя, Кримське, Трьохізбенка, Геївка, Старий Айдар, Новий Айдар, Біла Гора… Тоді, на початку цієї затяжної війни, то були одні з «найгарячіших» точок, де він побував. 

— Ну, як вам пояснити? Цілодобово відбувалися обстріли з перервою на якихось пів години. І ніколи не знаєш, коли почнуть стріляти, звідки прилетить снаряд. Оце такі були часи, — пригадує отець Сергій. — Спали, їли, молилися, несли службу — усе це під час обстрілів. Було, упадеш десь, сховаєшся за можливості, коли стріляють, а перестали стріляти — підвівся й пішов. Відчував, що маю бути саме там, на передовій. І хлопці відчували потребу в Божому слові. Кажуть, в окопах немає атеїстів. Це свята правда. На фронті  стають віруючими навіть ті, хто до війни жив без Бога й віри. Там вони приходили до каплички, яку ми створили, брали благословення, ставили свічки, молилися. На ту пору я ніс службу в добровольчому батальйоні «Золоті ворота», тож окропив свяченою водою всі наші позиції. І, знаєте, було багато випадків, коли в наших вояків, здавалося б, не було шансів вижити, — і при цьому всі вціліли, максимум хтось отримав подряпини при падінні. Стріляли так, що в 

5 метрах від нас розривалися міни, із дерев, що росли поряд, зрізало віття, а ми лишалися неушкодженими. Загалом-то ми мали поранених різної тяжкості, та в цілому наприкінці 2015 року батальйон вийшов із «нулівки» у повному складі — не було жодного загиблого. Потім до лютого 2017 року я служив у полку особливого призначення «Київ», до якого влився батальйон «Золоті ворота», згодом перевівся до батальйону «Полтава», де ніс службу іще 2,5 року, але вже на 2-й лінії оборони. А взагалі моє капеланське служіння бере початок від Революції гідності. 

Луганчанин — отець Іоан (Луценко), старший капелан По-лтавсько-Кременчуцької єпархії ПЦУ, став полтавцем із 2014 року. А ще перейшов із Московського патріархату до Київського. Із 2015 року кілька разів на місяць їздив разом з волонтерами на передову, надаючи бійцям духовну підтримку. Досі пам’ятає смак борщу, яким наші вояки пригощали їх у Пісках. 

— Я був свідком початку бойових дій на Донбасі. Півроку жив у розумінні, що й на мою хату може впасти міна, ночував у підвалі. Та, знаєте, найважче було усвідомити, що це війна, — ділиться капелан. — Був такий кумедний випадок. Якраз перед захопленням сепаратистами Станиці Луганської служив там третім священником у Свято-Миколаївському храмі. Так от, до нас звернулися прикордонники з проханням освятити паски. Я приїхав до них, прочитав молитву, звершив освячення пасок. А через 2—3 дні їх оточили, вони відстрілювалися. І, уявіть собі, за таких обставин я вирішив заїхати до прикордонників, аби поцікавитися, чи їм не потрібна, бува, якась допомога. Припаркував свій автомобіль за якихось 2 метри від поста, підійшов до хлопців. Був навіть без підрясника — у футболці й шортах. Мене зустріли насторожено, сказали: нічого, мовляв, не потрібно, їдь звідси. І тільки коли дещо від’їхав, зрозумів, що мене могли підстрелити як вони, так і сепаратисти, якими на ту пору вже аж кишіли ті місця. Але розуміння, що це війна, ніяк не приходило. 

— А коли все ж прийшло оте розуміння? — допитуюся.

— Тоді, коли, уже будучи капеланом, брав участь у похованні вбитих російськими окупантами воїнів, бачив невимовний біль в очах батьків…

Полтавки Тетяна Горячевська й Марія Боняківська, які втратили на цій російсько-українській війні своїх синів, зізналися, що, хоч як не важко, просто не могли не прийти на цей захід. 35-річний доброволець Олександр Горячевський загинув 19 серпня 2014 року під містом Іловайськ, ставши першою жертвою в батальйоні «Шахтарськ». 

— Цього року сина нагородили посмертно орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Це головна новина, — повідомила Тетяна Миколаївна. 

44-річного полтавського художника Валерія Боняківського, який захищав нас у складі ДУК «Правий сектор» та батальйону «Дніпро-1» і про сміливість якого досі переповідають легенди, не стало 16 жовтня того ж року — він був смертельно поранений під Донецьком під час ворожого артилерійського обстрілу.

— Постійно дивлюся на картини сина, — ділиться Марія Карпівна. — Виміняла в його друга Валерієву недописану роботу й хочу передати до музею. Бо всі добровольці 2014 року пішли захищати Україну: хтось покинув недобудовану хату, хтось — малолітніх дітей, престарілих батьків. Але як усе це покажеш? А тут художник не встиг домалювати картину й не повернувся з війни. Це дуже символічно.

Доброволець із Полтави Тарас Гапон у складі батальйону спец-призначення «Донбас» брав безпосередню участь у боях за Іловайськ, разом з іншими вояками виходив з Іловайського «котла». Посміхається: йому просто пощастило лишитися в живих. На моє зауваження, що він народився в сорочці, відповідає: «Та не в сорочці — у бронежилеті. Ми їхали «зеленим коридором» на КрАЗі разом з іще одним полтавцем Антоном Цедіком — я сидів у кабіні, а він — у кузові. Сталося так, що однією кулеметною чергою його вбило, а мене поранило. Лямка мого бронежилета застрягла у дверях автомобіля. Коли почався ворожий обстріл, я піднявся, щоб її звільнити, через що куля потрапила в ногу, а не в живіт. Тоді загинули троє бійців із нашого авто, а четверо — були поранені. Попри це, ми доїхали до Червоносільського, зайняли там кругову оборону і прийняли бій. Загалом Іловайська операція була однією з найбільш героїчних у ході цієї війни. І мені не подобається, коли говорять про розстріл колон наших вояків. Противник почав обстрілювати нас, коли ми відмовилися скласти зброю. Аби ворог не зміг розстріляти нас із важкої артилерії, ми свідомо йшли з ним на зближення, повністю знесли його правий фланг, зайняли кругову оборону, підбили 3 танки, десь 5 бронемашин, захопили в полон їхніх десантників. Усе це було. Бій тривав від ранку до вечора. Так, у нас закінчилися міни, при виході з «котла» не вистачало й боєкомплекту — увесь він був використаний. Так що був справжній запеклий бій, який, на жаль, закінчився не на нашу користь через те, що противник мав значну перевагу. Але він не отримав головного — красивої картинки, як масово здається українська армія і складає зброю. Звісно, хто винен у трагічному закінченні однієї з найкращих військових операцій — щодо цього багато запитань. І відповідей на них поки що немає. Думаю, правда потрібна вже хоча б для того, аби подібного не трапилося в майбутньому».

Волонтерка Наталія Костіна, котра от уже 8-й рік збирає й доправляє на фронт допомогу нашим бійцям, зазначає: «Честь і слава нашим бійцям, які віддали життя за мирне небо над нашими головами. Вони завжди будуть у наших серцях. А щоб таких «котлів» більше не повторилося, маємо підтримувати нашу армію. Ворог не спить, посилює свою агресію й уже стріляє не лише по наших бійцях, а й по мирних жителях. От ми вкотре збираємося їхати на фронт. Усе повертається на круги своя: як і на початку цієї війни, хлопці знову просять гвіздки, скоби, лопати, утеплювач, кабель, маскувальні сітки — прості речі, які рятують їм життя».

Ганна ЯРОШЕНКО

«Вечірня Полтава»

Фото автора