Хто ж захистить українські чорноземи?

(Закінчення. 

Початок у № 27 

від 7 липня 2021 року).

Видатні вчені світу б’ють на сполох: якщо тенденція споживацького ставлення до природних ресурсів збережеться, то вже через 20—30 років можна очікувати на продовольчу й екологічну катастрофу. Колишній керівник Полтавської області, хлібороб і еколог, автор широкомасштабного експерименту з впровадження безплужного грунтозахисного землеробства Федір Моргун заповідав Україні: щоб врятувати Батьківщину від посух і пустель, зберегти здоров’я нації, ріки й озера, у найближчі 20—30 років треба засадити лісами 10—12 мільйонів гектарів, всіляко оберігати цілинні, степові ділянки та луки. Пророчі слова… Та не так воно сьогодні: вирубують ліси Карпат та й не тільки, знищуються польові лісосмуги, зупинене будівництво протиерозійних гідротехнічних споруд. Вирубуючи ліси, забудовуючи береги річок, люди фактично копають яму собі й нащадкам.

Останніми десятиріччями все частіше з’являються повідомлення про глобальні кліматичні зміни, що хвилюють не лише аграріїв, які забезпечують продовольчу безпеку, а й більшість жителів планети. Потепління на 20 С може призвести до втрати 200 мільйонів тонн зерна, 50% пшениці, 30% кукурудзи, 20% рису. 

У зв’язку з посухою 2020 року врожаї сільськогосподарських культур зменшилися на 10%, втрати озимих у лісостепі сягали від 10% до 30%, в степу та на півдні — до 50%. Також того ж року спостерігалися проблеми з врожайністю картоплі, буряка, моркви. Важливе значення в умовах посушливості  клімату мають лісосмуги. Займаючи всього 1—4% орних земель і захищаючи поля від посух й ерозій, вони підвищують врожайність сільськогосподарських культур у середньому на 15—20%.

Нині кліматичні зміни створюють серйозні проблеми, які необхідно терміново розв’язувати. Кліматологи прогнозують, що років через 10 кліматичні умови південних регіонів поширяться на північні, тобто на зміну лісостепу прийде степ, захопивши територію десь на 150—200 кілометрів. І найкращий шлях до розв’язання цих проблем — це розвиток аграрного виробництва в гармонії із законами природи, ставлення до грунту, як до живої істоти. Саме так працюють у ПП «Агроекологія», що в Шишацькому районі. Там вважають, що грунт — це не просто механічна суміш певних речовин, що слугують субстратом для закріплення кореневої системи рослин і дають їй поживу, а середовище, в якому живуть мільярди різних бактерій, грибів, одноклітинних рослинних організмів, черв’яків, комах. На одному гектарі поля у верхньому шарі (5—10 сантиметрів) грунту міститься в середньому півтонни цих живих організмів або грунтової біоти.

Завдяки цим організмам у грунті відбуваються біохімічні процеси, в результаті яких утворюється гумус — речовина, що визначає родючість. За роки роботи за системою органічного землеробства кількість гумусу в грунті збільшилася в межах 0,53—1,57%. У разі внесення синтетичних мінеральних добрив і застосування хімічних засобів захисту рослин названа вище біота гине, відбувається мінералізація органічної речовини, зменшується вміст гумусу.

Грунтові мікроорганізми допомагають рослинам засвоювати необхідні елементи живлення, переводять їх із недоступної форми в доступну. Крім того, біота поліпшує структуру грунту. Живий грунт розв’язує й іншу глобальну проблему — поглинає парникові гази, сповільнюючи зростання температури на планеті, допомагає протистояти глобальному потеплінню з усіма його ризиками: посухами, пиловими бурями, опустелюванням. Існує істина: якщо грунт живий, його, як і будь-яку живу істоту, потрібно забезпечувати їжею. За влучним висловом Героя Соціалістичної Праці, Героя України, засновника ПП «Агроекологія» Семена Антонця, «біота — це великий бик, і його треба годувати. Тож, вирощуючи урожай, нам потрібно весь час думати про те, що ж та біота їстиме». Тому в ПП «Агроекологія» застосовується комплекс заходів, спрямованих на збагачення грунту органічною речовиною за рахунок широкого застосування сидератів (зелених добрив), використання гною, насичення сіво-

змін багаторічними бобовими травами (еспарцет, люцерна). Утримуючи шеститисячне поголів’я великої рогатої худоби, у господарстві щорічно одержують понад 72 тисячі тонн гною. Підстилковий гній закладається в кагати. Період розкладання до перегною за такою технологією тривав до трьох років. За цей час під впливом опадів і вітру втрачалася велика кількість поживних речовин, особливо азоту, і залишалася велика кількість насіння бур’янів. Розміщення гною потребувало великих площ, тож використовували багато технічних засобів. Крім того, протягом багатьох років проводили експерименти з переробки гною. Наприклад, згортали два сусідні кагати в один, при цьому розкладання органічної речовини прискорювалося, а час одержання перегною скорочувався.

На наступному етапі почали застосовувати технологію компостування гною за так званим власним «рецептом». Відомо, що, коли гній складений у кагати, розкладання органічної речовини відбувається завдяки діяльності анаеробних бактерій. Якщо ж гній наситити киснем, активізуються аеробні процеси, в результаті чого під їхнім впливом переробка органіки відбувається швидше. У цьому полягає основа компостування. Існують і певні помилки в цій технології. Наприклад, стандартна схема компостування передбачала періодичне зволожування кагатів для підтримання в них оптимальної вологості, необхідної для діяльності мікроорганізмів. Але виявилося, що в умовах господарства, коли кагатів гною багато, а відстань від них до джерел водопостачання велика, возити воду на місце компостування економічно витратно. Тому потрібного рівня вологи досягали завдяки змішуванню перед компостуванням рідкого і підстилкового гною в певних пропорціях.

Технологія виробництва компосту потребує використання спеціального агрегата — так званого аератора, який перемішує органічну масу й насичує її киснем. Обрали причіпний аератор, який справляється з наявними обсягами органіки, агрегатується з будь-яким трактором відповідної потужності, простий в експлуатації і водночас дешевший, ніж самохідні аналоги. Протягом дозрівання кожний кагат перебуртовується 4—5 разів, що дає можливість контролювати всі процеси, які відбуваються під впливом кисню. Готовий компост згортають у великі кургани, в яких добриво зберігається до періоду внесення на поля.

«Така технологія, — зазначає головний агроном господарства Сергій Козін, — має низку переваг. Насамперед час отримання готового добрива (компосту) скорочується з трьох років до двох — шести місяців залежно від пори року. Під впливом кисню активізується діяльність аеробних бактерій, що сприяє переведенню малодоступних форм азоту, фосфору, калію, що містяться в гноєві, у легкозасвоювані рослинами форми. Аеробні процеси сприяють також підвищенню температури в бурті до 70° С, що призводить до загибелі патогенних мікроорганізмів, а насіння багатьох бур’янів втрачає схожість. На відміну від перегною, компост є більш концентрованим добривом — на одиницю маси в ньому міститься в кілька разів більше поживних речовин. Використання компосту дає можливість ефективніше використовувати техніку, пальне, робочий час, удобрювати поля на більших відстанях від ферм. Компост вноситься з розрахунку 20—30 тонн на га, а це приблизно в 3—5 разів менше порівняно з перегноєм. Для внесення використовуємо розкидач, який рівномірно розподіляє компост на ширину до 15 м, тоді як попередні розкидачі робим це на ширину 10 м, а колишня застаріла техніка — лише на 4 м. Це зменшує кількість проходів техніки по полю та ущільнення компосту. Вносимо його після культур, які потребують більше поживних речовин і виснажують грунт: соняшника, ріпака, льону, на одному і тому ж полі в середньому раз на 4—5 років».

«В інтенсивному землеробстві, — продовжує Сергій Козін, — мінеральні добрива вносять перед сівбою або під час сівби сільськогосподарських культур, щоб забезпечити їх усіма елементами живлення. У нас в «Агроекології» технологія внесення компосту передбачає живлення насамперед грунту для відтворення його родючості і створення таким чином необхідних умов для росту й розвитку рослин. До речі, разом із компостом до грунту потрапляє велика кількість мікроорганізмів, які продовжують «працювати», підвищуючи родючість полів за рахунок насичення колоїдного складу нашого чорнозему легкодоступними для рослин поживними елементами. Такий грунт дійсно живий, здоровий, він не потребує додаткового насичення хімічними елементами зі штучних добрив, у ньому немає умов для поширення патогенних мікроорганізмів, тож і рослини практично не хворіють».

Варто навести декілька фактів про грунтовий покрив. Можливо, ті, хто займаються сільськогосподарською діяльністю заради наживи, усвідомлять важливість цього середовища. По-перше, грунт — це живий ресурс, в якому проживає понад чверть біорізноманіття Землі. По-друге, близько 90% живих організмів живуть або проводять частину свого життєвого циклу в грунтах, проте люди дослідили лише 1% цього прихованого всесвіту. По-третє, грунтове біорізноманіття є основою здоров’я грунтів, а на здоровому грунті ростуть поживніші та безпечніші культури, 95% продовольства так чи інакше походить із грунту. По-четверте, грунтова біота — великий резерв для виробництва лікарських препаратів. Чи відомо, наприклад, що майже всі антибіотики були розроблені на основі грунтових мікроорганізмів?

На жаль, нині відсутні належний контроль із боку влади за збереженням і примноженням родючості грунту, відповідальність за ефективне використання грунтів і охорона навколишнього середовища. Прикро констатувати, що сьогодні на Полтавщині з 1 мільйона 700 тисяч га орної землі засіяно кукурудзою на зерно 648 тисяч га, соняшником — 384 тисячі га, соєю — 120 тисяч га.

За даними наукових установ, після соняшника потрібно не менше 3—5 років для відновлення запасів вологи у глибоких шарах грунту. Ігноруючи сівозміну, рекомендацію вчених, заради ненаситного збагачення олігархи, окремі орендарі засівають соняшником 40—60% площ орних земель, що викликає засилля в його посівах вовчка, який значно знижує врожайність культури, а то й призводить до того, що вирощувати соняшник у деяких регіонах стає недоцільно. А дехто з аграріїв ратує за посів озимої пшениці після соняшника, доводячи, що він є добрим попередником для озимини. Названі вище культури потребують широкого використання під час їхнього вирощування хімічних засобів захисту рослин, синтетичних мінеральних добрив, що призводить до деградації грунтів, забруднення навколишнього природного середовища та опустелювання земель, які раніше були ріллею.

Велике занепокоєння викликає розораність сільськогосподарських угідь. Якщо в США цей показник становить 20%, в Англії — 18,5%, то в Україні — 57%, зокрема в По-лтавській області — близько 70%, що призводить до значних ерозійних процесів, замулювання водних джерел, появи пилових бур і таких небезпечних явищ, як смерчі. Продовжують безкарно розорюватися сінокоси і пасовища, прируслові річкові долини, що призводить до замулювання водних джерел, значно погіршується екологічний стан середніх і малих річок через малосніжні зими та безводні весни, вже понад 20 років не було високих повеней, у період яких відбувається самоочищення русел річок.

Значної шкоди грунтам і навколишньому середовищу завдає спалювання сухої рослинності, пожнивних решток на полях, очеретів на болотах. Якось у розмові на тему земельних відносин доктор економічних наук Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка», почесний землевпорядник України, активний член громадської спілки «Полтавське товариство сільського господарства», колишній керівник Головного управління Держкомзему в Полтавській області Григорій Шарий зауважив: «Структура сільськогосподарських угідь Полтавської області знаходиться в стані природного хаосу». Та, мабуть, аналогічна ситуація і в інших регіонах держави. Адже з 2016 року державна статистика щодо земельних питань не ведеться, як і статистика щодо наявності сінокосів і пасовищ.

З огляду на стан нинішніх грунтів і глобальні кліматичні зміни, необхідне чітке виконання заходів, які рекомендують науковці, а саме: проведення обов’язкового моніторингу земель, їхнє ефективне використання та відповідальність за збереження родючості; проведення консервації деградованих і малопридатних земель; зменшення розораності земель; відновлення розорених сінокосів і пасовищ; проведення комплексу агротехнічних, протиерозійних заходів; заліснення берегів малих річок, а також піщаних і схилових земель; реконструювання старих і створення нових лісосмуг; максимальне відновлення колишніх зрошувальних систем; широке впровадження крапельного зрошення як одного з ефективних прийомів економного використання води; безумовне дотримання науково обгрунтованих сівозмін; розширення площ мінімального та нульового обробітку грунту; проведення заліснення непродуктивних земель, водоохоронних зон у зв’язку з низькою лісистістю, яка на території області становить усього 8,7%, а в окремих районах — лише 1,5—3%; проведення термінових заходів із очищення і регулювання річок; поліпшення технічного стану наявних і будівництво нових шлюзів-регуляторів на них; вирощування посухостійких сортів і гібридів сільськогосподарських культур; поширення досвіду 

ПП «Агроекологія» з питань ведення органічного землеробства, що базується на природному відтворенні родючості грунту, збереженні в чистоті навколишнього середовища.

Варто пам’ятати, що аграрії (наголошую: істинні аграрії) тримають у своїх руках майбутнє всього світу. Тому необхідно нарешті зрозуміти, що наша роль у виробництві продуктів харчування не дає нам права руйнувати грунт і його біологічний створений століттями потенціал.

Микола ОПАРА, 

кандидат сільськогосподарських наук, професор кафедри землеробства і агрохімії імені В. І. Сазанова Полтавського державного аграрного університету, заслужений працівник сільського господарства України, заступник голови з наукової роботи громадської спілки «Полтавське товариство сільського господарства»