Зеленський — наш перший письменник

Ітиметься зовсім не про ту людину, про яку ви, шановні читачі, подумали. Вона жила в зовсім іншому часі, ніж ми (у ХVІІІ столітті), і просторі (останні свої літа провела аж у Стамбулі). Ця розповідь — про нашого земляка, котрий народився, імовірно, у 1730 році в селі Мачухи, потім тривалий час жив у Полтаві, згодом мандрував по Україні, Греції, Палестині, Єгипті, Туреччині. І спочатку його знали як Луку Яценка, а для нас він став відомим як Лука Яценко-Зеленський, бо саме так він означив авторство написаних ним спогадів, бажаючи вшанувати і свою матір, яка походила зі шляхетного роду Зеленських. Ну, а з відомим нині в Україні прізвищем її головного очільника його єднає також те, що ці мемуари пересипані чималою кількістю дотепів, тому їхнього автора з повним правом можна назвати першим нашим письменником-гумористом, предтечею Івана Котляревського. 

Крім подорожніх вражень, є в них і оповіді про полтавське життя того мало знаного нами часу. В юності Лука палко закохався в ровесницю Теклю, котра виховувалася в Полтавському Покровському жіночому монастирі. Та відповіла йому взаємністю. Вони навіть намірялися втекти, побратися, бо батьки хотіли видати її за багатія. Однак втекти не вдалося. Теклю таки обвінчали з нелюбом. Від розпачу Лука подався у Хрестовоздвиженський монастир. Як і заведено, спочатку став послушником, а після постригу — чернецем Леонтієм. Там перебував, певно, до середини 1760-х років, а потім подався в мандри святими місцями і зрештою зупинився в Стамбулі, де став архімандритом, настоятелем церкви при російському посольстві в Туреччині. Там і писав свої спогади, в яких поряд із пересипаними гумором враженнями про побачене й почуте відчувалася гірка печаль за рідними полтавськими місцями. Помер 1807 року. 

Залишений Лукою рукопис під назвою «Молодший Григорович» (як продовження справи іншого українського прочанина — Василя Григоровича-Барського) був переданий у Росію і зберігався в Петербурзі в Азійському департаменті міністерства закордонних справ. А 1903 року він потрапив до дослідника Олександра Попова. Твір тому дуже сподобався, і він опублікував ту його частину, в якій ішлося переважно про подорожі святими місцями. Іншу частину, де описувалися враження про відвідини Запоріжжя та інших українських земель, пізніше видав окремою книжкою відомий історик козацької повсякденності Дмитро Яворницький. І ці пригоди мемуарів полтавця можуть слугувати іще однією ілюстрацією афоризму «рукописи не горять». 

На жаль, на Полтавщині ці книги були майже незнаними. Дані ж про Луку Яценка-Зеленського авторові цих рядків вдалося почерпнути зі статті Володимира Грибовського «Запорізький сміх» у п’ятому номері журналу «Український тиждень» за 2019 рік. Щоправда, там основну увагу було приділено тому, як Лука описував своє перебування на Запорізькій Січі в 1750 році. Тоді монастирський ігумен Феофан Жовтовський послав його туди разом з ієродияконом Йоасифом збирати милостиню. Відрядження здавалося вельми неприємним, бо про ті місця ходило багато чуток, що вони переповнені розбійниками. Послушник і чернець запрягли у воза дві старих конячини, сховали два рублі на харчування, заспокоївши себе тим, що «голого розбоєм не налякаєш», і подалися в дорогу. 

Неподалік річечки Московки (нині це територія міста Запоріжжя) вони зупинилися на ночівлю в першому тамтешньому «зимнику». Лука залишився стерегти воза від грабіжників. Але господар відправив його спати, пояснивши: «У нас на Запоріжжі навіть москалі не крадуть!» На Січі їм дав притулок колишній кошовий отаман Василь Сич. І вони без жодної плати прожили в нього п’ять місяців, побачили багато дивини, яку Лука добре запам’ятав і потім занотував у своїх спогадах. 

На відміну від своєї місцевості інші українські землі запорожці називали «Русь». Вони мали вдосталь різної риби, горілки, зате їм бракувало хліба, овочів, яєць та інших типових для тогочасних українців харчів. Тамтешня Покровська церква здалася Луці низькою і «вкрай посередньої архітектури». Січовики відвідували її рідко, лише на великі святки, мабуть, вважаючи, що більше потрібно надіятися на себе, ніж на святих та ангелів. Обабіч храму розташовувалися «превеликі хати» 38 куренів. Там козаки мешкали стільки часу, скільки хто побажає, до «спільного казана» вносили, хто скільки міг. А якщо котрийсь нічого не мав, то з нього й не вимагали. Мешканці куреня величали один одного «братами», а отаманів — «батьками».

Луку неабияк здивувало, що серед «братчиків» не було місця для жінок, не знали вони жадоби до багатства, власності. Їхні звичаї він порівнював із правилами, за якими жили ченці розміщеного на колишніх запорізьких угіддях Нехворощанського монастиря. Того часу такий існував поблизу сучасного села Нехворощі колишнього Новосанжарського району. Детально описує Яценко-Зеленський також низку інших звичаїв запорожців, які йому доводилося спостерігати: як «брати» з Уманського куреня ділили статки свого померлого побратима Стецька, як відбувалися вибори кошового отамана Павла Козелецького, з якою добротою ставилися січовики до інших, навіть незнайомих їм, людей. 

А закінчуючи розповідь про це відрядження, він зазначив: «Ми, котрі приїхали на одних пустих глабцях з парою коней, виїхали з Січі караваном, при якому гнали звідти ж 16 верхових коней, стільки вивезли матерії, скільки й галуну, сап’яну». Як побачив те ігумен Феофан, то «…ледве не викотився з ридвану, бо сам був таким же товстим, як ридван — широким, і таким круглим, як та баба, що нею вбивають палі». Зваживши на такий успіх, монастирська братія посилала Луку на Запоріжжя ще й у 1751-му та 1763 роках. 

Навіть ті окремі факти, наведені в статті В. Грибовського, свідчать про те, що спогади Луки Яценка-Зеленського вельми цінні для полтавців для кращого розуміння ними того періоду минувшини. Але ознайомитися з твором цього, вважай, першого письменника-полтавця не вдасться, бо він зберігається хтозна в яких книгосховищах. То ж сама собою напрошується пропозиція, що варто було б перевидати ті його частини, що з’явилися ще на початку минулого століття. Нині це вдалося б зробити значно легше й дешевше, ніж раніше. А ще простіше було б опублікувати їх на спеціально створеному офіційному обласному сайті, приміром, названому «Бібліотека краєзнавчої літератури». І там подати для широкого загалу не тільки ці мемуари, а й інші нині унікальні дослідження відомих істориків І. І. Арендаренка, П. І. Бодянського, Л. В. Падалки, І. Ф. Павловського, етнографа В. П. Милорадовича тощо. І для цього не потрібно ні великих організаційних зусиль, ні грошей. Необхідне тільки бажання наших владних органів виділити деякі кошти. Чи не так?

Валентин ПОСУХОВ,

краєзнавець