Радіаційна безпека України

26 квітня цього року виповнюється 35 років, як ми живимо з чорнобильським лихом. Воно невидимим смертоносним подихом торкнулося майже 3 мільйонів українців та ввійшло в життя чи не всіх нас. Ця атомна катастрофа не стала планетарною лише завдяки мужності й героїзму людей, які зупинили її ціною свого життя й здоров'я, — працівників атомної електростанції, будівельників, пожежників, військових, співробітників МВС і багатьох інших.

Серед ліквідаторів наслідків чорнобильської катастрофи — чимало медичних працівників і працівників державної санітарно-епідеміологічної служби, які, не шкодуючи свого життя та здоров'я, працювали, як на війні, виконуючи свій професійний обов’язок. На жаль, багатьох із них уже немає серед нас. Аварія на Чорнобильській АЕС — це одна з найвеличезніших техногенних аварій на нашій планеті з тяжкими наслідками зокрема для майбутніх поколінь. Але найбільший тягар впав на плечі українського народу — ліквідація самої аварії, а також її наслідків, особливо для здоров’я і життя людей.

Минуло 35 років із дня аварії, наслідками якої стали величезні екологічні, економічні, соціальні, медичні й інші проблеми. А засекречення Москвою аварії на ЧАЕС вплинуло не лише на своєчасне переселення постраждалого населення, а й на інші заходи й проблеми, які постали перед суспільством. 

Проте найбільшою трагедією катастрофа стала для жителів, які проживали в районі Чорнобиля. І до цього часу вони не можуть змиритися з тим, що залишили свій рідний край. Санітарний лікар Чорнобильської санепідстанції, творча людина Ольга Назаренко проживала на відстані 12 кілометрів від реактора атомної електростанції та працювала після аварії, як і всі жителі, адже їх ніхто навіть не попередив. Лише через тиждень її разом із сім’єю переселили до Миргорода. Втративши малу батьківщину, жінка залишила в багатьох своїх віршах про Чорнобиль слова, які ранять душу:

«Пролітають літа, 

мов у вирій птахи,

А рани не гояться досі,

Рідний край 

мій покинутий десь вдалині,

Повернутись, 

мов матінка просить…»

«Час не в змозі 

нічого змінити,

Душу спогади рвуть 

на шматочки малі,

Бо нічого вже не повернути,

Немає ніде такої 

незрівнянної краси…» 

Час усе більше віддаляє нас від тих трагічних днів. Проте проблеми, спричинені Чорнобильською катастрофою, не зникли, адже це стосується радіаційної безпеки нашої держави. Зокрема окреслимо деякі з них: демографічна криза, погіршення стану здоров’я сотень тисяч постраждалих, відсутність економічного відродження та соціально-психологічна напруга серед населення, яка нині підсилюється пандемією коронавірусної інфекції. Усі ми пережили радіофобію, підвищення почуття тривоги, спричинене фактором радіаційного опромінення.

Однак ми не маємо права забувати про наслідки опромінення для населення. Адже прогнози вчених і практиків із цього приводу грунтуються на даних щодо значного зростання рівня захворюваності серед дітей і дорослих на рак щитовидної залози, чинником якого визнано генероване катастрофою опромінення радіонуклідами йоду, та інші ускладнення. Для мінімізації наслідків чорнобильської катастрофи мають діяти різні профілактичні заклади, насамперед для поліпшення здоров’я постраждалих. Тому заходи профілактичного, соціального та медичного захисту для них мають бути пріоритетними. 

Повертаючись на 35 років назад, як колишній керівник державної санітарно-епідеміоло-гічної служби області не можу не згадати деяких особливостей того часу. Перша особливість — аварія трапилася рівно через 2 місяці, як я почав працювати головним державним санітарним лікарем області. То були мої перші кроки на новій відповідальній роботі, хоча вже мав за плечима 20-річний досвід перебування на передовій санітарно-епідеміологічної служби, проте тепер треба було турбуватися про всю область. При цьому нагальними були такі питання екологічної обстановки в області (особливо у Кременчуці), як забруднення зовнішнього середовища отрутохімікатами та синтетичними мінеральними добривами, інфекційні захворювання, матеріально-технічна база санепідустанов, кадри тощо. Я намагався вирішувати їх невідкладно. Доводилося працювати без вихідних і з великим навантаженням. Та це, мабуть, доля кожного керівника, який починає щось нове. Але з перших кроків цієї роботи мені зокрема і всій державній санепідслужбі загалом надавали величезну підтримку — як в області, так і на місцях — органи влади та місцевого самоврядування. Особливу допомогу у вирішенні всіх питань санітарно-епідемічного благополуччя населення надавав облвиконком, який тоді очолював Олексій М’якота. Невипадково згодом в області побудували Кременчуцькі міську і районну санепідстанції, Кременчуцьку дезінфекційну станцію, Лохвицьку районну санепідстанцію та вирішили низку інших питань зі зміцнення лабораторної й матеріально-технічної бази санепідустанов і їхнього кадрового потенціалу. 

Обласний штаб з організації ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС очолив заступник голови облвиконкому Борис Чичкало, який працював самовіддано і цілеспрямовано. Робота санепідслужби була переведена в цілодобовий режим. Дуже приємно відзначити, що колективи кожної санепідустанови області, де працювали переважно жінки, віддавали всі свої зусилля. Кожен відчував відповідальність і стурбованість через події, які відбувалися в державі загалом та області зокрема. Безумовно, найбільший тягар упав на 62 ліквідаторів і працівників санепідслужби області, які працювали в зоні аварії на ЧАЕС та прилеглій території. Серед них панував патріотизм, кожен день ми отримували нові імена лікарів, інших медичних працівників, які бажали добровільно взяти участь і допомогти постраждалим регіонам. Так ми були виховані, і то було основним у наших діях та свідомості.

Хоча Полтавщина не належить до радіоактивно забруднених областей, робота санепідслужби на той період була досить складною, напруженою, ненормованою. Ніхто не вимагав оплати за понаднормовий робочий час. Крім того, всі дуже стомлювалися, ночували на робочих місцях. Адже нам потрібно було вирішити багато питань, зокрема визначити, який радіаційний фон у кожному населеному пункті, в якому стані продукти харчування, питна вода, грунт тощо. А головне — який стан нашого здоров’я, як аварія вплинула на наше життя, що буде завтра. Тобто необхідно було поставити діагноз за допомогою радіологічних лабораторних досліджень. За короткий час ми змушені були переключити більшість наших лабораторій лише на радіологічну діяльність, на цілодобові дослідження зовнішнього середовища. Радіологічну лабораторію обласної санітарно-епідеміологічної станції очолювала лікар-радіолог Лариса Павелко. Було проведено понад 34 тисячі лабораторних досліджень. Роботу вели у різних напрямках. Наприклад, потрібно було дослідити молоко з усіх молочнотоварних ферм області, а їх було близько 1 тисячі, потім — м’ясо з кожного колгоспу та радгоспу, хліб, овочі, фрукти, воду тощо. Була проведена величезна робота з обстеження грунту області. Із кожного господарства ми відібрали середні проби грунту, відправивши їх до Києва на дослідження. Потім з’явилася карта України, на якій було позначено, куди і які радіонукліди потрапили після аварії.  

Напруга була величезною. Але ми з цим завданням впоралися, бо розуміли й усвідомлювали: хай там як нам важко, проте ми вдома, а наші колеги, ліквідуючи наслідки аварії, працюють у небезпечних умовах на передовій. Завдяки результатам наших та інших лабораторних досліджень стало зрозуміло: Полтавщині пощастило, забруднення її території та повітря були незначними, тож регіон не належав до забруднених територій. А вода і продукти харчування вважалися екологічно чистими. 

З точки зору санітарно-епі-деміологічної безпеки то була радіаційна загроза, а нинішня пандемія коронавірусної інфекції — біологічна. Мене й моїх колег дуже дивує той факт, що попередні реформатори охорони здоров’я (навіть не фахівці та ще й іноземці) та інші можновладці ліквідували державну санепідслужбу, а в 15 районах області із 25-ти — її лабораторну базу, розігнавши фахівців. Під час подій 35-річної давності неможливо було б вирішити ті нагальні питання, які стояли перед державною санепідслужбою, якби там не було нас. Це послання до нинішніх можновладців. Зупиніться й схаменіться! Що ж ви робите? Негайно відновіть державну санепідслужбу в повному обсязі задля санітарно-епідемічного благополуччя населення, щоб протидіяти не лише біологічним, а й радіаційним, хімічним та іншим небезпечним викликам для суспільства. Лише моніторинг, спостереження, демагогія та «грантоїдство» вам не допоможуть, адже потрібен державний санітарно-епідеміологічний нагляд. Нині ви намагаєтеся ліквідувати закони України про санітарно-епідемічне благополуччя та захист населення від інфекційних хвороб, а це шлях у нікуди.

Пандемія COVID-19 показала, що без лабораторної бази ми не змогли б поставити правильний діагноз і вжити відповідних заходів із протидії коронавірусній інфекції. А ПЛР-дослідження в обласній санепідстанції були запроваджені ще у 2007 році, напередодні пандемії свинячого (пандемічного, каліфорнійського) грипу. Тобто державна санепідслужба працювала на випередження. Відтак ми щиро вдячні працівникам державної санепідслужби, які працювали в зоні ліквідації аварії та прилеглих до неї територій, а також всім працівникам, які, не шкодуючи себе, не рахуючись із часом, робили все можливе на своїх посадах.

Учасник ліквідації аварії на ЧАЕС — лікар-епідеміолог Кременчуцької міської санепідстанції, капітан медичної служби Андрій Верещака, працюючи в зоні відчуження у складі 242-го окремого медичного батальйону 25-ї гвардійської мотострілкової дивізії імені В. І. Чапаєва, згадує: «Кидаючи людей в атомне пекло, тодішня влада обіцяла усілякі привілеї та пільги, нам говорили, що після закінчення ліквідаційних робіт «чорнобильцям» за все відплатять сторицею. Але пільги з кожним роком зменшуються, а здоров’я, навпаки, погіршується, тобто розраховуються з «чорнобильцями» хворобами й забуттям. Однак Чорнобиль не змінив мого характеру, моїх почуттів, звичок, зрештою світогляду: яким я був, таким і залишаюся. Нині ж протидію пандемії коронавірусної інфекції як лікар-епідеміолог і як підполковник медичної служби запасу, так як нас залишилося занадто мало — нас розганяють реформатори заради своєї вигоди, а не заради радіаційної, біологічної чи хімічної безпеки».

Ірина Скоморохова — лікар-лаборант-гігієніст радіологічної лабораторії Полтавської обласної санепідстанції — після аварії на ЧАЕС на початку травня, долаючи цей пекельний шлях, спільно з колегами проводила обстеження працівників атомної електростанції, яких переселяли до Бородянського району Київської області. Вона пам’ятає про все, що говорили постраждалі, як їм було боляче. І все це залишилося в її душі і серці на все життя. Президія Верховної Ради УРСР нагородила її грамотою.

Помічник санітарного лікаря Машівської районної сан-епідстанції Олена Батраченко працювала у складі санітарно-епідеміологічної бригади від Полтавщини в Поліському районі. І досі згадує, як моторошно було бачити «мертвий» район, де на тебе темними очима дивилися багатоповерхові добротні будинки в селах, кинуту напризволяще домашню худобу. У санітарно-епідеміологічній бригаді всі намагалися підтримувати одне одного. Усі боялися радіофобії — невидимого і невловимого радіаційного «агента». Адже радіофобія, яка виникла в той період серед населення, вимагала багато зусиль, щоб на підставі лабораторних та інших досліджень, які були проведені санепідслужбою, донести об’єктивну інформацію до населення й органів влади.

Велика подяка вченим на-укового центру радіаційної медицини Іллі   Ліхтарьову, Івану Лосю, головному державному санітарному лікарю України Анатолію Касьяненку за науково-практичну допомогу Полтавщині, особливо з питань використання будівельних матеріалів, так як для будівництва житлових будинків як в області зокрема, так і в Україні загалом використовувалися матеріали з Токівського гранкар’єру Дніпропетровської області, який мав підвищений рівень радіації. І нам вдалося довести це завдяки радіологічним дослідженням. 

Завдяки такій активній спів-праці та підтримці органів влади Полтавщини в державі були запроваджені Державні будівельні норми радіаційного контролю за будівельними матеріалами на підприємствах будіндустрії. 

Ці норми набули чинності з 1992 року, і жодна будова, насамперед соціально-побутового призначення не могла бути введеною в експлуатацію без радіаційного контролю з боку державної санепідслужби. Але попередні реформатори зруйнували цю систему, ліквідувавши державну санепідслужбу. Крім того, Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства Ук-раїни (нині — Міністерство розвитку громад на території України) відмінило з 1.02.2015 року деякі державні будівельні правила, які стосуються радіаційної безпеки. Йдеться про систему норм і правил щодо зниження рівня іонізуючих випромінювань природних радіонуклідів у будівництві, радіаційний контроль за будівельними матеріалами та об’єктами будівництва тощо.

Дуже важливо те, що основними санітарними правилами забезпечення радіологічної безпеки України 6.177-2005-09-02 від 2005 року визначили вимоги щодо обмеження опромінення населення техногенно-підсиленими джерелами природного походження. Зокрема ці вимоги стосуються природних радіонуклідів, що містяться в будівельних матеріалах та мінеральній будівельній сировині, природних радіонуклідів у питній воді, мінеральних добривах, у виробах масового використання з порцеляни, фаянсу, скла і глини, у мінеральних фарбниках та глазурі. Варто також зазначити, що в пункті 19.4 цих правил передбачено, що обов’язковому радіаційному контролю (з оформленням актів вимірювань) підлягають будинки, що здаються в експлуатацію, з постійним перебуванням людей, дитячі дошкільні й інші освітні установи, санітарно-курортні та лікувально-оздоровчі установи, що експлуатуються, перші поверхи та підвальні приміщення, що використовуються в училищах, технікумах, вишах, загальноосвітніх закладах, клубах, вода артезіанських свердловин, яка використовується для господарсько-питного постачання і реалізації через торгову мережу, продукція, що використовується населенням: мінеральні добрива, вироби з порцеляни, фаянсу, мінеральні фарбники і глазур. Вказаними правилами також передбачені інші важливі вимоги стосовно радіаційної безпеки. Та реформатори «начхали» на науково-обгрунтовану систему здійснення контролю за дотриманням санітарних правил дотримання радіаційної безпеки населення, забувши про те, як подія 35-річної давності вплинула на здоров’я і життя людей та привернула увагу всього світу. Тоді ми довго вибиралися з полону невидимої і невловимої радіації. А нині весь світ потрапив у полон біологічної небезпеки під назвою COVID-19. А що буде завтра? Ми не знаємо, так як існуємо в оточенні величезної кількості різних факторів ризику: біологічних, радіаційних, хімічних, токсикологічних, екологічних тощо.

Дивує той факт, що держава не виявляє зацікавленості щодо системних дій із лабораторного контролю стосовно наявності природних радіонуклідів на об’єктах, які вводяться в експлуатацію згідно з вимогами санітарних правил. Чому керівники освітянської галузі і житлово-комунального господарства не хочуть бачити своєї відповідальності та не отримують аналізів лабораторних досліджень щодо радіаційної безпеки? Це можна розцінювати лише як непрофесіоналізм та недбале ставлення до своїх обов’язків і навіть більше, якщо, не дай Бог, щось трапиться. Тоді буде вже запізно, так як постраждають люди, особливо діти. Отже, у зв’язку з непродуманими реформами державних контролюючих органів у галузі радіаційної безпеки, особливо в сфері житлово-комунально-го будівництва, організаційний контроль за новозбудованими житловими і комунальними об’єктами фактично призупинено. А це шлях до виникнення небезпечних радіаційних ситуацій і надмірного опромінення населення. 

Необхідно також зазначити, що в області після аварії на Чорнобильскій АЕС спільно з на-уковцями Української медичної стоматологічної академії — ректорами Віктором Дельвою, Миколою Скрипниковим, Вячеславом Жданом, ученими Петром Козюком, Анатолієм Лагутіним, Олександром Катрушовим, Галиною Дубинською та багатьма іншими — була налагоджена чітка система диспансеризації постраждалих і жителів області, організоване оздоровлення «чорнобильців» із використанням санаторіїв, що знаходилися на території області, було створено центр реабілітації, який очолив заслужений лікар України Євгеній Вакуленко, а також побудований населений пункт Нові Мартиновичі в Пирятинському районі для переселенців, за що ми їм щиро вдячні.

Не можу не навести тексту критичного й гнівного вірша професора Інституту епідеміології та інфекційних хвороб імені Л. В. Громашевського НАМН України Анатолія Зарицького, який стосується аварії на ЧАЕС та загалом радіаційної безпеки України:

«Ну вот, четвертый блок в апреле  

Прорвал, как гнойная киста.

Уже пожарники горели!

В газетах пели: «Клевета!» 

Мир ужаснули ложь и тупость, 

И катастроф грядущих звон,

В которых случай 

и преступность,

Как кванты спаяны в мезон.

Вожди родных услали живо

И тайно — прочь. 

Факт на лицо —

Все лицемерие, вся лживость

Опять проявлены 

«свинцом»! 

А мы готовились к параду

Для перепуганых вождей,

Чтобы втереть 

заморским «гадам»:

У нас все дома! Все «о’кей»!

Все тот же почерк 

«капитанов»!

Все то же русское: авось!

Все та же жертвенность 

«баранов»

И героизм — как повелось…

Чернобыль первым 

был ударом,

Афганистан — 

второй нанес…

Благословенная бездарность

Свалила глиняный колосс».

Через 35 років Чорнобиль постійно з нами — і не тільки в пам’яті та проблемах, які не розв’язані до цього часу, а й у наших хворобах. Ми схиляємо голови перед пам’яттю всіх «чорнобильців» і працівників народногосподарського комплексу України-неньки, які врятували нас та народи інших країн від найбільшої техногенної катастрофи людства. Вічна їм слава і хвала! Дбаймо про радіаційну безпеку держави, а нині маємо вибратися з полону біологічної загрози лише з допомогою тотальної вакцинації населення та всього комплексу протиепідемічних лікувально-діагностич-них заходів. А пам’ять про чорнобильську трагедію збережеться на віки. 

 Валентин ШАПОВАЛ,

лікар-епідеміолог 

ДУ «Полтавський обласний лабораторний центр 

МОЗ України, головний державний санітарний лікар Полтавської області 

(1986— 2010 рр.), заслужений лікар України, кандидат 

медичних наук, доцент