Загадаємо Чорнобиль. Помовчімо…

Людська пам’ять має властивість забувати про погане й залишати у спогадах лише хороше. І це, напевно, найвищий Божий дар для нас. Адже пам’ятаючи весь негатив, з яким ми зустрічаємося щодня, а його чомусь, на жаль, майже завжди все більше, ми, мабуть, не змогли б повною мірою радіти життю в кожному його прояві.

Та є в житті людства події, що, якими б трагічними вони не були, не повинні стертися з нашої пам’яті ніколи й ні за яких обставин. Саме такою вікопомною, непідвладною часові та простору стала для планети загалом і для нас, українців, зокрема трагедія з гіркою назвою «Чорнобиль».

26 квітня 1986 року — ця дата кожної весни сповиває нас своїм чорним крилом смутку й печалі, болем утрати й досі до кінця не вилікуваної рани. Адже той далекий 1986-й розділив увесь світ на «до» та «після», як свого часу Друга світова, як Хіросіма та Нагасакі, як Афганістан.

Ми свято вірили в те, що атом мирний, що він на благо, і лише коли страшний «джин» вирвався на волю і став некерованим, світ зрозумів, якою маленькою та подекуди безпомічною може стати людина. Наслідки катастрофи мали планетарні масштаби: величезні території забруднені радіонуклідами, десятки тисяч громадян переселені з Прип’яті та довколишніх районів у безпечні місця.

У ці дні ми привертаємо увагу до страждання людей, які зазнали і продовжують зазнавати дії радіації. Серед них — і ті, хто захистив світ від страшної біди ціною свого здоров’я, а інколи й життя. Вони побороли ніч, що могла затьмарити сонце, зупинили нерозсудливість і безтурботність, які могли втягнути людство в світову техногенну катастрофу. Ми схиляємо перед ними голови. Світ і люди не повинні, не мають права забувати про їхню жертовність, їхній величний подвиг.

Низько схиляємо голови перед усіма, хто пішов тоді в ядерний вогонь, щоб зупинити ланцюгову реакцію смерті, перед матерями і вдовами, які оплакують своїх загиблих синів та чоловіків. Вклоняємось тим, хто усвідомлено й жертовно віддав своє життя, виконавши найвищий синівський обов’язок перед рідною землею і своїм народом.

Помовчімо. Звісно, це не буде цілковите мовчання, бо відтоді й довіку кожен із нас носить у собі невидимий дозиметр, і на барабанні перетинки наших душ тисне ледь чутний дзвін — безперервний, тонкий і віддалений, немов дзвінок якогось божевільного велосипедиста в тривожнім сні. Помовчімо…

Микола ОЛЕКСІЄНКО, 

голова ГО «Полтавське міське громадське товариство інвалідів «Чорнобиль»

Олексій КУЛИБАБА, 

голова ГО «Фонд інвалідів Чорнобиля Полтавської області»