Що може бути дорожчим за дружбу?

У дні, коли весь православний світ рухається в напрямку Паски, кожен із нас мав би звершувати маленькі подвиги для свого духовного зростання, не упускаючи можливості сказати добрі слова близьким, пом’янути тих, кого вже немає з нами. «Спогади про великих людей нам так само корисні, як і їхня присутність» — ці слова давньоримського філософа Сенеки є найкращим лейтмотивом мого чуттєвого монологу. У пам’ять про не лише мого близького друга, а й справжнього друга Полтави, який своїм мистецтвом потрясав наші концертні зали. Довгі роки культурне життя Полтави було пов’язане з його ім’ям, а також іменами тих артистів, котрих він «постачав» нам. Ідеться про заслуженого діяча мистецтв України Шаліко Палтаджяна, який, дякуючи таланту від Бога, помноженому на наполегливість, навіть на мить не втрачав дару відчувати внутрішнє щастя в стремлінні нести людям радість. Про таких людей говорять, що вони «валюта нації». Рік тому Шаліко Палтаджян покинув нас…

Його життя — немов фільм, зшитий з епізодів. Він ніколи не мучився сумнівами щодо вибору професії. Музика його вибрала сама, насичуючи з дитинства звуками гірських річок, колоритом вірменських мелодій, красою звучання церковних хорів. Він обрав один із найбільш поетичних за тембром духовий інструмент — валторну («лісовий ріг»). І досяг визнання називатися одним із найкращих валторністів країни.   

Це в юності ми думаємо, що все в житті відбувається, як вийде. І значно пізніше розуміємо, що «життя перетікає з минулого в майбутнє». І можемо оцінити красномовний жест, коли в часи суворих карантинних обмежень через пандемію коронавірусної хвороби, наприклад, Франція з публічних місць лишила відкритими тільки бібліотеки.

Під час навчання в Харківській консерваторії Шаліко Палтаджян створив квартет духових інструментів з фортепіано, відмовившись від модної студентської «само-ізоляції», яка насправді лише спустошує людину. Ми тоді жили за Конфуцієм, сповідуючи правило: щоб досягти успіху, треба позбутися сонливості (репетиції розпочиналися о шостій ранку, а за запізнення передбачався штраф), ліні (робота була виснажливою), гніву (нам усе було в радість), нерішучості (амбіції «зашкалювали»), страху (повна незалежність). Творчість займала увесь наш внутрішній та енергетичний простір, ведучи до майбутнього акторського магнетизму. Ми були прив’язані одне до одного, щоденно розділяючи трапези, концерти, навчання, відпочинок, і повністю поєднані духовно. Зупинитися вже не мали права. Навіть після закінчення консерваторії, розлетівшись по різних містах, ми продовжували виступати квінтетом із концертами по Україні. Невипадково, мабуть, усі стали заслуженими й народними артистами України — у Києві, Харкові, Донецьку, Дніпрі, Полтаві. А дружба назавжди лишилася найціннішим із того, що ми мали.

Обдарованість Шаліко Палтаджяна особливо про-явилася в Харківському театрі музичної комедії, де він як художній керівник і диригент поставив майже сорок вистав. Серед них — «Летюча миша», «Циганський барон», «Маріца», які склали золотий фонд театру, були показані зокрема й на сцені театру імені М. В. Гоголя в Полтаві. У кращі роки гастролі Харківського театру в нашому місті «трималися» місяцями. 

Саме в театрі на Шаліко очікувала найвища нагорода, яка давала ще більше впевненості у своїх силах. То був не той випадок, коли звання дозволяє спочивати на лаврах і для багатьох стає «карою». Шаліко Палтаджяна звання заслуженого діяча мистецтв України надихнуло ще більше творити.

У день пам’яті про свого знаменитого художнього керівника й диригента Харківський театр музичної комедії показав рок-оперу «Юнона і Авось», присвятивши її Шаліко Палтаджяну, котрий свого часу першим в Україні здійснив її постановку. Ця рок-опера й сьогодні іде в театрі з аншлагами.

Вочевидь, лише він зі своїм творчим запалом міг очолити молодіжний симфонічний оркестр «Слобожанський» і довести його до присвоєння звання «академічного». Показати колектив не лише в Україні, а й у Німеччині, Грузії, Іспанії, Італії, Латвії, Македонії, Росії… і, безумовно, неодноразово в Полтаві.

Не можу не пригадати й традиційних заїздів колективу оркестру дорогою до Полтави в пансіонат «Зелена діброва», що розташований у чудовій місцині в Копилах. Шаліко з музикантами приїздили в гості до власника пансіонату Самвела Сарабекяна, який пригощав усіх артистів вірменськими стравами. Саме тут два вірмени, спілкуючись, з’ясували, що їхні батьки воювали поруч, визволяючи Харків у 1943 році.

У Полтаві Шаліко приваблювало все: саме місто, його краєвиди, регулярна робота з філармонійним камерним оркестром і його художнім керівником Олександром Абрамовим. І можливість відпочити, відволіктися, поспілкуватся з колегами. Вимогливість до себе й  виконавців поєднувалася з добродушністю, що підкуповувала. Репетиції, концерти в Полтаві, області, у Києві приносили нам величезну радість, ми насолоджувалися розкішшю людського спілкування, вірменським ентузіазмом й неймовірною вимовою Шаліко. Він і тут намагався відкривати двері в Космос як сходинку до Бога. Усе робив безкорисливо, з любов'ю, по дружбі. Шаліко Палтаджян завжди був справжнім, вірним, прямолінійним. Таких, як він не може бути багато.

У Харкові лишилася його дружина Лариса, котра, мабуть, із сумом і вдячністю прочитає ці рядки. Як справжня опора Артиста, вона віддала усе, аби він зумів максимально втілити в життя те, до чого мав покликання. 

В останні свої дні він міг сказати, що ні про що не шкодує, що відпрацював чесно все своє життя.

У ці пасхальні дні прошу всіх, хто знав, чув Шаліко Палтаджяна, пом’янути його світлою пам’яттю та добрим словом. Через два місяці йому виповнилося б 80 років…

Герман ЮРЧЕНКО,

народний артист України