Русифікаційна політика в Україні

У ХV столітті Московське князівство розпочало політичний розвиток із завоювань навколишніх князівств роздрібненої Русі, а в ХVІ столітті вийшло за межі території розселення слов’янських народів та висунуло претензії на володіння монголів у Азії. Таким чином Московія запозичила в монголів принципи й важелі влади, притаманні для азійських держав, — так звану «східну деспотію», головним інструментом якої була репресивна політика. Ця політика зокрема полягала в русифікаційних процесах щодо місцевого населення на підконтрольних територіях.

Термін «русифікація» пояснюємо як сукупність засобів і дій, спрямованих на зміцнення російського (до 1721 року московського) політичного та національного домінування на контрольованих територіях. Аналогічна ситуація відбувалася і на українських землях, які станом на ХVІІ століття відрізнялися від московських національними, мовними, політичними та духовними традиціями.

Перші факти русифікаційної політики були зафіксовані після Переяславської ради 1654 року, проте вони стосувалися лише політичних обмежень для української автономії. Саме в цей період відбувається зміна політичних центрів та закріплення цієї зміни в етнонімах: колишній центр метрополії Русь (Київ, Чернігів, Переяслав), який із ХІІ століття також називали Україною,  перетворився на Малоросію. Це відбувалося на противагу Великоросії — колишній Московщині, яка в середньовіччі завжди поступалася в політичному, економічному та духовному розвиткові українським землям і вважалася периферійною територією (політично, економічно та культурно другорядною). Наступ на українську мову вперше відбувся в 1720 році, коли за наказом Петра І було заборонено друкувати книжки українською. У часи правління Катерини ІІ ці процеси посилилися, особливо після зруйнування Запорізької Січі, проявившись у введенні російської мови у діловодство, викладання в Києво-Могилянській академії (1751 р.) та школах. У 1769 році прохання Києво-Печерської лаври про друк абетки для українського населення було відхилено Священним синодом. А в 1784 році було заборонено викладання українською мовою в академії.

В ХІХ столітті розпочалася нова хвиля русифікації. Закріплення у свідомості російської інтелектуальної еліти уявлення про політичну, економічну та культурну периферійність українських земель на противагу російським пов’язане з постаттю Миколи Карамзіна. Він із 1803 року, згідно з наказом російського царя Олександра І, отримав звання історіографа з 2-тисячним щорічним жалуванням за написання 12-томної «Історії держави Російської». У цій праці з політичною метою було науково оформлено історичний міф про древню російську державність — Київську Русь, правонаступницею якої є Російська імперія. Надалі історичну концепцію Миколи Карамзіна розвинули інші історики: Сергій Соловйов та Василь Ключевський. Ця концепція увійшла в основу імперської політичної доктрини єдності росіян та українців і стала великодержавницькою лінією російської історіографії. Таким чином відбулося остаточне закріплення за українцями стереотипу про політичну меншовартість і відсталість, що в майбутньому дало змогу розгорнути широкомасштабну русифікаційну кампанію. Ідеологи Російської імперії вважали українців такими ж росіянами, які під впливом певних обставин «відхилилися» від ідеального курсу розвитку. Обставинами вважали вплив поляків та литовців, католицької церкви в ХIV—XV століттях. З огляду на всі ці моменти обгрунтовувалася доцільність політики русифікації, яку трактували як повернення до витоків ідеального розвитку.

Таким чином, у другій половині ХІХ століття русифікація посилилася з появою двох циркулярів: Валуєвського (1863 р.) та Емського (1876 р.). Валуєвський циркуляр був таємною інструкцією для територіальних цензурних комітетів, він забороняв публікацію книг «малоросійською» (українською) мовою. Ця заборона стосувалася релігійних, освітніх книг, але не художньої літератури. Таким чином заборонялося навчання українською мовою у початкових міських школах. Оскільки більшість міського українськомовного населення України не читала художньої літератури, а здебільшого релігійну, цей наказ був чітко спрямований саме на цю категорію населення з метою його русифікації. А мотивацією видання указу був страх царської влади, що саме українськомовна література може спричинити сепаратистські антиросійські настрої серед населення.

У листі Валуєва до імператора містилася фраза, яка поширювалася в тогочасній пресі: «Никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может», причому автор фрази обгрунтовував свою правоту на основі прагнень «большинства малороссиян» вживати російську. Проте у цьому ж листі він чітко протиставляє «большинство малороссиян» загальному «простонародью», котре спілкується українською.

Емський указ був підписаний імператором Олександром ІІ в 1876 році на підставі донесення про те, що українці прагнуть незалежності України у формі республіки з гетьманом на чолі. Цей указ був логічним продовженням Валуєвського циркуляру й усував вживання української мови з культурної сфери та обмежував її лише побутовим вжитком.

Указ забороняв: 

ввезення з-за кордону в Російську імперію книг українською мовою; 

видання українською мовою літератури (як оригінальних, так і перекладних творів) та текстів для нот; 

вистави українською мовою в театрах (до 1881 року), концерти з українськими піснями; 

викладання українською мовою в початкових школах.

Дозволялося видавати українською мовою лише українські історичні літературні пам’ятки та художні твори, проте лише з дозволу Головного управління у справах друку за умови написання текстів згідно з російською орфографією.

Указ мав негативні наслідки і для української освітньо-наукової системи, адже після його прийняття було ліквідовано низку центрів української культури: закрито Південно-західний відділ російського географічного товариства у Києві, припинено видання «Київського телеграфу», ліквідовано громади, з Київського університету було звільнено професорів-українців (М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Зібера, С. Подолинського та інших).

Окремими засобами русифікації були Російська православна церква, служителям якої заборонялося проповідувати українською, та російська армія, де через приниження (так звану «дідівщину») національної гідності підвищували російську культуру. Після 1905 року російський режим погодився на окремі поступки та послабив цензурний тиск, було дозволено вихід українськомовних газет («Хлібороб») та видання книг. У роки Першої світової війни русифікаторські заходи знову набули чинності.

Загалом русифікація царського режиму була спрямована проти українськомовного населення міст та промислових центрів, де були зосереджені вищі прошарки українського суспільства (інтелігенція, дворяни, духовенство та частина міщанства). Частина українського населення міст опиралася русифікаторській політиці. Загальною масою українського населення були селяни (95%), котрі залишалися українськомовними. І саме українське селянство стало рушійною силою в часи Української революції 1917—1921 років у боротьбі за українську державність.

Із поразкою Української революції та встановленням більшовицької влади в Україні русифікаційні процеси не припинилися. Під час війни більшовицької Росії проти Української Народної Республіки з боку агресорів відбувалися розправи над цивільним населенням за спілкування українською — так званий «червоний терор». У період 1919—1923 років в Україні набули панівного становища росіяни, а отже, й російська мова, яка вживалася у діловодстві партійних, держаних установ та органів державної влади (діловодство карально-репресивних органів — НК ДПУ, НКВС, МВС, МДБ, КДБ — ніколи не було українськомовним, навіть зараз співробітники СБУ спілкуються здебільшого російською). Станом на 1922 рік більшість членів КП(б)У були росіянами — 53,6%, тоді як українці становили лише 23,3%.

Ідеологічно більшовики трактували культурні питання крізь призму соціальної концепції розвитку суспільства про «класову боротьбу» Карла Маркса. За теорією впровадження комунізму в практику, головним соціальним елементом, який зобов’язувався впроваджувати в життя ідеї «революції», ставав «пролетаріат». Під цією верствою населення розуміли робітників, оскільки вони були пригноблені й задіяні у сфері матеріального виробництва. У своїй діяльності вони не володіли приватною власністю і тому були єдиними, хто мав право жити в суспільстві з одержавленою економікою. Тобто держава володіла всіма заводами й фабриками і, стаючи роботодавцем для робітників, забезпечувала їхній добробут.

Інша ситуація була із селянами. Їх також трактували як «пролетаріат», оскільки вони теж заробляли фізичною працею. Але зростання продуктивності сільського господарства забезпечується за наявності приватного сектору в цій галузі виробництва (власність на землю та вільний доступ до ринку збуту). А приватна власність суперечила принципам побудови «справедливого комуністичного суспільства».

Тут додавався й національний аспект проблеми: більшість робітничого класу в Україні становили росіяни або русифіковані, тоді як селянство здебільшого було українським. Отож і провідними духовними цінностями ставали робітничі, а отже, російські цінності на противагу українським, селянським — зокрема й мова. Таким чином, головним об’єктом русифікації було заможне українське селянство, адже саме воно з огляду на свої можливості (як економічні, так і духовні) ставало головним «матеріалом» розбудови національного українського суспільства, а отже, становило небезпеку для радянської влади.

Проте в повоєнні 1920—1921 роки головним завданням радянської влади було закріпити становище на окупованих українських землях через завоювання прихильності українського населення. Для цього в економічній сфері було запроваджено НЕП з елеметами ринкової економіки, а в гуманітарній площині — політику коренізації, яка в Україні набула іншої назви — українізація (1923—1930 рр.). Підставою для початку українізації була постанова 

ХІІ з’їзду РКП(б), внаслідок якої РНК УРСР видала декрет від 27 липня 1923 року про українізацію шкільних і культурно-виховних установ. Від 1 серпня 1923 року ця політика була поширена й на державний апарат. Загалом усі працівники державних органів влади усіх рівнів та робітники підприємств зобов’язувалися вивчати українську мову, без знання якої їх звільняли і не приймали на роботу. Також спостерігалися поодинокі випадки притягнення до кримінальної відповідальності керівників підприємств, котрі не знайшли способу українізувати працівників, чим порушили чинне законодавство. Завершити процес українізації планувалося до 1 січня 1926 року.

Українізація перетворилася на модне явище в партійному середовищі України, а також на фарс, який був висміяний у творі Миколи Куліша «Мина Мазайло». Партійні діячі, беззаперечно виконуючи приписи офіційного курсу, змінювали російські прізвища на українські. Таким чином, станом на 1927 рік українців у КП(б)У виявилося 51,9%, а росіян — 30%.

Попри видимі успіхи українізації реальна ситуація ворожого ставлення до неї не змінилася. Заходи з українізації наштовхнулися на опір з боку переважної кількості росіян та русифікованих членів партії. Таким чином, темпи українізації були послаблені. 19 квітня 1927 року ЦК КП(б)У видав постанову, якою надавав російській мові «особливого значення». А в 1930 році рішення ХІІ з’їзду про коренізацію було визнане неактуальним. Паралельно з цим відбувалися арешти українських діячів та ув’язнення їх у концтаборах. Таким чином на початку 1930-х років посилюється антиукраїнський наступ в УРСР, що супроводжувався репресіями проти інтелігенції та Голодомором-геноцидом 1932—1933 років українського народу, жертвами якого стали від 6-ти до 8 мільйонів людей. 

Завданням українізації було в уявленні українців протиставити себе великодержавному імперському шовінізмові і таким чином призвести до формування місцевої національної еліти (станом на 1925 рік в Україні було близько 5 000 українських письменників). Водночас такі процеси загрожували існуванню унітарної системи в державі. Саме тому логічним кроком Сталіна в 1933 році було призупинення українізації та початок політичних репресій проти української творчої еліти. Згодом, в 1934 році, у виступі на XVII з’їзді ВКП(б) Сталін назвав найбільшою небезпекою в Україні «український націоналізм». Тут вкотре простежуємо страх українського сепаратизму, якого боялися керівники СРСР, аналогічно до царського періоду. І проти цього сепаратизму було акумульовано відповідні ресурси — карально-репресивні органи ДПУ НКВС.

Із травня 1933 року розпочалися арешти представників української інтелігенції, більшість з яких було розстріляно в 1937-му. Серед них були такі відомі діячі культури, як письменник Михайло Яловий, прозаїк та перекладач Валер’ян Підмогильний, прозаїк Григорій Косинка, режисер та драматург Микола Куліш, поет, письменник, драматург та перекладач Євген Плужник, поет, літературознавець та перекладач Микола Зеров, поет, літературознавець та перекладач Михайло Драй-Хмара, письменник, драматург і перекладач Мирослав Ірчан, поет Марко Вороний, режисер та актор театру Лесь Курбас, художник Михайло Бойчук та багато інших. 

Станом на 1930 рік в Україні друкувалися 259 українських письменників, а в 1938-му — лише 36 із них, що становить 13,9%. Решта — 223 особи — були знищені протягом 1937—1938 років: 192 — розстріляні, 16 — зникли безвісти, 8 — вчинили самогубство.

У 1933 році зі словників зникли характерні українські слова та були замінені на російські: аркуш став листом, багно — болотом, гурт — групою, загал — сукупністю (російське «совокупность»), мапа — картою, обрій — горизонтом, улоговина — западиною (російське «впадина») тощо. А наявні словники редагували й накладали заборону на друк. У 1920—1930-х роках були спроби перевидання відомого українсько-російсь-кого словника Бориса Грінченка. У 1924 році було перевидано 1-й том, в 1929—1933 роках — 2-й том у кількох частинах за редакцією А. Кримського, в 1927—1928 роках було видано 3-й том у 2-х частинах за редакцією С. Єфремова. Останній 4-й том, що охоплював літери «р» і «я», планував почати опрацьовувати з 1933 року С. Єфремов. Проте з приїздом в Україну сталінського емісара Постишева (січень 1933 року) роботу Єфремова було зупинено. Рукопис 4-го тому було знищено. А після самогубства М. Скрипника в липні 1933 року припинили будь-яку словникарську роботу в Академії наук, визнавши попередні словники шкідливими.

Із другої половини 1930 років в Україні розпочалася планомірна русифікація. На відміну від царської русифікації радянська поширилася на всій території України й охопила всі прошарки українського суспільства, зокрема й селянство. Із 1927 року радянська індустріалізація міст та паралельна колективізація сіл спричинили демографічні перетворення. Ці перетворення стосувалися репресій проти заможного селянства — так званого розкуркулення, що із 1929 року супроводжувалося депортаціями українського населення в Сибір. За відомостями Галузевого державного архіву СБ України, жертвами розкуркулення протягом 1929—1931 років стали близько 500 тисяч українських селян. На їхнє місце переселяли російськомовне населення. Внаслідок таких процесів українськомовне населення сіл протягом 1930—1950-х років зменшилося з 95-ти до 52%. Інструментами русифікації, окрім партійного апарату, залишалися радянська армія та Російська православна церква.

У 1938 році РНК СРСР видала постанову «Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік та областей». У цій постанові не було жодних конкретних інструкцій щодо обмеження вивчення національних мов. Чи мала ця постанова негативні наслідки для української освіти, достеменно неможливо сказати. Найімовірніше, що її не встигли реалізувати через брак педагогічних кадрів внаслідок репресивної діяльності НКВС, а також політичних і виробничих процесів, спрямованих на мілітаризацію та підготовку до війни. Саме військові плани та дії в 1939—1945 роках, повоєнні репресивні процеси (особливо в Західній Україні) та відновлення промисловості унеможливили освітню політику в УРСР та відсторонили русифікаційні заходи на другий план.

У повоєнні роки процес русифікації був наскрізним, цілеспрямованим та зачіпав різні аспекти життя. Наступ головного засобу російського шовінізму — русифікації, так само, як і колонізації, починався з центру Радянського Союзу.

Микита Хрущов ставився до України лояльніше, ніж Йосип Сталін, наприклад, ходив у вишиванці, але це ставлення було вибірковим, радше демонстративним і кардинально не змінювало загальної політики тоталітарної системи в національному плані. Поряд із поміркованою демократизацією та лібераліза-цією все відчутнішою ставала послідовна ідеологізація суспільного, національного і культурного життя в СРСР.

Так, із нагоди відзначення 300-ліття Переяславської угоди було опубліковано схвалені ЦК КПРС «Тези про 300-ліття возз’єднання України з Росією (1654—1954 роки)», в яких особливий акцент робився на тому, що ця подія «…є великим святом не тільки українського і російського народів, а й усіх народів Радянського Союзу», а також сформульовано офіційну концепцію історичного розвитку України. У подальшій перспективі український народ, якому відводилася роль «молодшого брата» (значною мірою, щоб заспокоїти амбіції і патріотичні почуття українців), міг успішно розвиватися тільки за умови «міцного союзу та дружби» з «братнім російським народом».

Наступним кроком на шляху зближення і злиття націй став XXII з’їзд КПРС 1961 року, де було прийнято нову програму партії, в якій однією з важливих умов розвитку комуністичного суспільства називалося поступове і неухильне стирання в СРСР національних, насамперед мовних відмінностей. Адже російській мові відводиться статус другої рідної мови для всіх неросійських народів. І хоч передбачалося, що процес буде довготривалим і завершиться на наступному етапі розвитку національних відносин в СРСР, визначальними складовими якого будуть подальше зближення націй і досягнення їхньої повної єдності. У зв’язку з тим і посилюється політика русифікації, всі заходи якої мали прискорити курс на зближення й злиття націй.

У повоєнні роки під час русифікаційних процесів особливу увагу приділяли народній освіті — загальноосвітнім школам (початковим і середнім). Показовим проявом політики русифікації стала хрущовська реформа освіти кінця 1950-х років. Жвавий інтерес та активні дискусії в українському суспільстві викликав її мовний аспект. Адже, хоча на перший погляд проект реформування освіти був цілком демократичним, він фактично сприяв процесам русифікації, витісненню української мови зі школи і поступово, як наслідок, із суспільного життя.

Частина дослідників вважає, що цей процес витіснення української мови почався з проекту Хрущова — семирічного плану розвитку народного господарства СРСР (1958 р.), в якому пропонувалося, щоб друга мова в національних школах була вибірковою (можна вивчати, можна не вивчати). У квітні 1959 року Верховна Рада УРСР прийняла відповідно до вищевказаного союзного закону «Закон про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР». Перший розділ цього закону «Про середню школу» містить взаємозаперечувальні положення: «Навчання в школах Української РСР здійснюється рідною мовою учнів. У школу з якою мовою навчання віддавати дітей, вирішують батьки. Вивчення однієї 

з мов народів СРСР, якою не проводиться викладання в цій школі, здійснюється за бажанням батьків і учнів за наявності відповідних контингентів». Таким чином батькам надавалося право самим обирати мову навчання для своїх дітей у школах. Зрозуміло, що переважна більшість із них, бажаючи в майбутньому полегшити життя і забезпечити можливості здобуття кращої освіти та службового кар’єрного зростання своїм дітям, обирали, особливо у великих містах, російську мову. Русифікаційні наслідки в системі освіти були настільки очевидними, що навіть дехто з вищих посадових осіб УРСР під час обговорення проекту освітньої реформи заявляв, що українська мова обов’язково повинна залишатися для вивчення в російськомовних школах республіки. Проти факультативного викладання української мови в школах України виступили видатні українські письменники Микола Бажан та Максим Рильський (газета «Правда» за грудень 1958 року, стаття «В ім’я людини»). Їхня ініціатива була підтримана на зборах київських письменників. Однак у наступні 30 років освітня сфера в УРСР визначалася законом 1959 року, в якому, за наполяганням Хрущова, було закріплено факультативний статус української мови у школах. Відповідно до нього міністерство освіти УРСР видало наказ, згідно з яким російська мова стала обов’язковою для вивчення, а українську можна було вивчати за бажання, що було розцінено як «вагомий прояв інтернаціоналізму».

Практичні наслідки такої політики були такими. У 1958/1959 навчальному році в Україні було 25 366 шкіл з українською мовою навчання, в яких навчалися 3 мільйони 525,3 тисячі учнів; у той час як у 4 049 школах із російською мовою навчання навчалися 1 мільйон 524,5 тисячі учнів. Окрім цього, ще існувала 301 школа з двома мовами викладання та 261 школа — з українською, молдавською, польською мовами. Понад третина шкіл-інтернатів і понад половина шкіл робітничої молоді були з російською мовою викладання. Таким чином, в українських школах навчалися 70% дітей, в російських — близько 30%, при тому, що українці становили 76,8% населення республіки, а росіяни — лише 16,9% (за переписом 1959 року). Варто зазначити, що російські школи були переважно міськими, великими та багатокомплектними. Із 4 449 дошкільних закладів в УРСР у 3 153-х виховний процес проводився російською мовою, в 32-х — національними і лише в 1 264-х — українською.

Таким чином, констатуємо, що протягом 10 років відсоток учнів в українськомовних школах зменшився на 16,9%, а в російськомовних — збільшився на 13,2%. Це при тому, що станом на 

1959 рік українці становили 76,8% усього населення УРСР, а росіяни — 16,9%. Зокрема русифікації підлягали українськомовні школи великих міст (обласного значення та промислових центрів районного рівня). Зауважимо, що в УРСР міське населення на 30,2% складалося з російськомовних, а 63,5% становили українці. Подальша статистика свідчить про планомірні заходи русифікації міської українськомовної більшості населення.

Був період на початку 1960-х років, коли вивчення української мови було ще обов’язковим у всіх школах республіки. Не останню роль у цьому відіграло національне відродження. Однак яскраво прослідковувалася тенденція до зростання кількості учнів шкіл із російською мовою викладання і, відповідно, зменшення кількості учнів у школах з українською мовою викладання.

Переведення шкіл з української мови навчання на російську відбувалося за збором заяв батьків і клопотанням партійних органів до обкомів партій та обласних відділів народної освіти. Зрозуміло, що широкого розголосу такі справи не набирали. У результаті станом на 1964 рік в Донецьку та Луганську вже не залишилося жодної школи з українською мовою викладання.

Не кращою була ситуація і у видавничій сфері. З 1950-го по 1963 рік українських книг виходило менше половини найменувань  (4,3% на 17% українського населення в СРСР). Менше третини газет виходило українською мовою. На 1966 рік планувалося 13 українськомовних, 9 російськомовних наукових журналів і один — двома мовами.

В Академії наук УРСР станом на 1964 рік російські книги становили 53,5% найменувань, у той час як українські — лише 46,5%. Причому українські видання були переважно на мовознавчу, літературну, політичну тематику. Водночас у галузі технічних наук російськомовних видань було в 3—4 рази більше. Українською друкували переважно не так серйозні наукові праці, як популярні брошури.

На 10 тисяч українського населення в усьому СРСР припадало 482 студенти-українці, у той час як студентів-росіян — 732. У серпні 1965 року міністр вищої і середньої спеціальної освіти УРСР Ю. Даденков зазначав, що в 50 вишах, підпорядкованих міністерству (це менше половини усіх вишів республіки), навчалися лише 53% студентів-українців (це при 76,8% загальної чисельності українців від чисельності населення УРСР). У 1960 році лише 48,3% спеціалістів із вищою освітою в УРСР були українцями.

Із 18 132 викладачів цих вишів менш ніж 50% були українцями. У восьми університетах республіки українці становили 61% — серед студентів і 56% — серед викладачів. Лише трохи більше третини викладачів (у деяких вишах в окремих регіонах — лише 10—15%) викладали українською мовою. Відповідно, стільки ж навчальної і наукової українськомовної продукції випускали видавництва цих університетів. Українською мовою послуговувалися переважно в гуманітарних вишах та на гуманітарних факультетах, у той час як у технічних — викладали переважно російською. У деяких вишах технічного напряму, зокрема Київському політехнічному інституті лекцій українською мовою не читали взагалі.

Умови створювали такі, щоб люди самі змушені були віддавати перевагу навчанню в школах із російською мовою викладання. До вступних іспитів до вишів входила російська мова та література, яку українськомовним абітурієнтам було важче складати, ніж російськомовним. А вступні іспити зі спеціальних дисциплін теж складали російською. Тож не дивно, що батьки, яким надавалося право вибору школи для дітей, намагаючись забезпечити їм вищий соціальний статус, віддавали їх до шкіл із російською мовою навчання. Це не лише впливало на національну свідомість, культуру, а й мало соціальний аспект. Українці змушені були опановувати робітничі професії, маючи перепони в здобутті вищої освіти.

Російська мова займала панівне становище не лише у вишах, а й культурних і просвітницьких закладах — музеях, театрах, партійних і радянських органах, підприємствах. Серед міщанства розмовляти українською мовою вважалося непрестижним, було ознакою «селюцтва», відсталості, безкультур’я.

Проти такого стану речей активно протестували видатні представники української інтелігенції (Максим Рильський, Олесь Гончар, Микола Бажан, Степан Крижанівський та інші). Навіть перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест висловлювався про важливість і необхідність збереження й подальший розвиток української мови. Але особливо активними борцями проти нещирості і вибірковості лібералізації, обмеженості та непослідовності процесу десталінізації, дволикості системи, заідеологізованості усіх сфер життя суспільства, а також захисниками відродження української мови та культури, національної свідомості й людської гідності виступили учасники національно-культурного відродження та руху опору 1960-х років. То була молода генерація українських діячів культури, інтелектуалів, відомих, як шістдесятники. До цього кола належали Іван Драч, Іван Дзюба, Іван Світличний, Алла Горська, Євген Сверстюк, Надія Світлична, Лесь Танюк, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл (Київ), брати Михайло та Богдан Горині, подружжя Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель (Львів), Валентин Мороз (Луцьк), Опанас Заливаха (Івано-Франківськ), Святослав Караванський (Одеса) та багато інших.

Відповіддю інакомислячої української інтелігенції на такі процеси була праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (вересень—грудень 1965 р.), в якій автор піддає гострій критиці політику радянського керівництва в національному і мовному питанні. Наскільки система боялася загострення уваги на питанні русифікації, свідчить той факт, що вже в 1972 році праця, хоч і написана з марксистсько-ленінської позиції з посиланнями на праці Володимира Леніна, була заборонена, а тим, хто наважувався її читати і зберігати, загрожувала в’язниця.

Тоталітарна система не могла змиритися з найменшими проявами інакодумства, вбачаючи в діях молодої інтелігенції загрозу свого існування. Наслідком цього стала перша хвиля арештів української інтелігенції 1965 року. Загалом на той час в Україні до кримінальної відповідальності за «антирадянську діяльність» було притягнуто 18 осіб. В арештованих під час обшуків було виявлено і вилучено понад 900 примірників документів «антирадянського, націоналістичного та ідейно-шкідливого змісту» і 13 друкарських машинок, на яких ці документи виготовлялися.

Зважаючи на такий різкий спротив, влада на певний час дещо стримала русифікацію. Однак ця політика залишалася цілеспрямованою. Так, станом на 1966 рік у Києві, де українське населення становило 60% населення, в школах із російською мовою викладання навчалися 77% всіх учнів. І хоч вчителів української мови бракувало, міська рада в 1969 році не дала дозволу на залучення вчителів із приміської зони.

(Продовження в наступному номері.)