Чи будуть пустелі на нашій землі, або Хто забезпечить сталий розвиток сільського господарства й територій

У засобах масової інформації нерідко зустрічаються переможні реляції про досягнення неабияких результатів у зростанні врожайності сільськогосподарських культур, збільшення обсягів валового виробництва зерна. Механізаторів, людей основної сільськогосподарської професії, які забезпечують ці результати, за сумлінну працю, високий професіоналізм намагаються всіляко стимулювати. Та значна частина їх після завершення комплексу польових робіт залишається незайнятою у виробничому процесі і в кращому разі змушена задовольнятися одержанням подачок із безробіття.

Отож є і врожайність, і разове матеріальне заохочення трударів! Та чи зростає від цього добробут українського народу, чи стає кращим життя родин тих хліборобів і загалом селян, які здали свої земельні наділи (паї) орендарям? Відповідь на це запитання знає кожен, хто щодня купує хліб та інші продукти харчування, ціни на які зростають мало не щодня. І якщо механізатори задовольняються хоч якимись заробітками (була б хоч якась робота), то власники великих капіталів, тобто латифундисти, які орендують землю, з кожним роком нарощують надприбутки, експлуатуючи працю селян (нерідко справжніх власників землі), нехтуючи перевіреними часом і практикою нормами агрономічної науки, що зрештою призводять до виснаження грунтів, погіршення екологічного стану територій.

Ріка не міліє, 

де трава в долині

Ми нерідко з подивом, а інколи і з острахом спостерігаємо за аномальними явищами в природі: безсніжними зимами, тривалим бездощів’ям у період вегетації рослин, як замулюються, міліють і заростають водною рослинністю річки, зникають окремі види рослин і тварин. При цьому не завжди замислюємося про те, що все це — результат нашого байдужого, інколи навіть злочинного ставлення до навколишнього середовища, непродуманої господарської діяльності. Одним із таких факторів є надмірна розорюваність земель, на лівобережжі нашої країни вона сягає 80—90% і більше, що значно перевищує допустиму норму. Розорю-

валися степи, схили гір. Останнім часом така доля спіткала й луки, що знаходяться в долинах річок, на узбіччях боліт, неподалік лісів.

Із приводу надмірної розорюваності земель давно б’ють на сполох учені-природознавці, екологи, хлібороби, журналісти, усі, кому небайдужа доля флори й фауни Батьківщини, стан її річок, озер і ставків. Така «інтенсивність» землеробства спричиняє ерозію грунтів, усілякі зсуви, пилові бурі, надмірні посухи й зливи, що, на жаль, не обминають і наші краї. Великий хлібороб та еколог Федір Моргун заповідав Україні: щоб врятувати Батьківщину від посух і пустель, зберегти здоров’я нації, ріки й озера, у найближчі 20—30 років треба засадити лісами 10—12 мільйонів гектарів, всіляко оберігати цілинні, степові ділянки та луки.

Із болем у серці про ці проблеми говорив у публікації «Обкрадені села» лауреат Шевченківської премії, журналіст і письменник Степан Колесник: «Земля батьків наших! Колиска і святиня наша. Чому ти обдерта, обкрадена і понівечена єси? Чому ти, земле-годувальнице і ненько наша, незахищена від глумителів і наруги! Звісно, пустошителів не сіють — вони самі родять, як і чортополох. Але ж управа в державі має буть на кожного нелюда і корчівника. Хто зазіхає на красу землі. За нами ж діти йдуть, онуки, онуки наших онуків. Народ, якому ні спину, ні переводу! Морю житейському розливатися по землі на віки вічні. Амінь».

Як не прикро, але такі пустошителі, корчівники, розорителі не перевелися і в нашому новосанжарському краї, і на Полтавщині загалом. Ще зовсім недавно улюбленим місцем відпочинку новосанжарців і гостей селища були заплавні приворсклянські луки, що вільготно розкинулися ліворуч дороги, яка веде з Нових Санжар до Забрідок. Тут і порибалити можна у тихому закутку Ворскли, і помилуватися дикорослими квітами, що квітують від ранньої весни й до осені, і посмакувати запашними ягодами суниці. А який чудовий краєвид, коли весною Ворскла розливається луками! Саме сюди частенько приводили школярів учителі 

біології для вивчення природи рідного краю. А вивчати тут і справді було що. Як стверджують по-лтавські вчені-природознавці Олена Байрак, Наталія Стецюк, Віктор Самородов, саме у південно-східній частині області (по річці Ворскла до селища Нові Санжари) зосереджена майже половина рідкісних степових видів рослин. Обумовлено це проляганням саме в цій місцевості природної межі між лісостеповою та степовою зонами. Немало росло тут і лікарських рослин, які заготовляли як місцеві, так і приїжджі народні цілителі, щоб допомагати людям у боротьбі з різними недугами.

Так було вчора. Як писав наш великий земляк Микола Гоголь: «Ніколи плуг не проходив по безмежних хвилях диких рослин. Нічого в природі не могло бути краще. Вся поверхня землі поставала зелено-золотим океаном, по якому бризнули мільйони різних квітів...». Та, на жаль, завтра так не буде. Бо нинішні, за цілком точним і влучним визначенням Степана Колесника, пустошителі, розорителі сучасною надпотужною технікою кілька років тому понівечили, порвали по живому цей прекрасний куточок дикої природи, де, за підрахунками активістів громадської кампанії «Збережемо українські степи», на кожному квадратному метрі можна зустріти близько 120 видів рослин. Така ж біда нещодавно спіткала луки, що знаходяться біля малих річок, струмків, боліт, неподалік сіл Судівки, Шпортьків, Назаренок, Великих Солонців та інших. Цим горе-господарям і невтямки, що природні заплавні луки на берегах річок запобігають замулюванню, оскільки тут осідають різноманітні речовини, що змиваються з орних земель під час злив і танення снігу. Недарма в народі кажуть: річка не міліє, де трава в долині.

Нині ж там, де росли дикі трави, рідкісні і зникаючі рослини, ведеться інтенсивний обробіток землі. А як щодо святого обов’язку зберегти сучасні природні скарби Полтавщини для майбутніх поколінь? Дітям у школах саме про це і говоримо. А насправді вони і їхні батьки бачать, як по тих скарбах плугом пройшлися нинішні пустошителі, розорителі, у душах яких буйним цвітом проростають бур’яни байдужості, безвідповідальності, безкарності, легкої і швидкої наживи. Тож цілком закономірно виникає питання: чи є на них управа в нашій державі?

Після нас — хоч потоп

І він, цей потоп, невпинно наближається. Орендарі, прагнучи отримати максимум прибутку, віддають перевагу вирощуванню тих культур, які потребують мінімальних затрат і дають великі прибутки. Майже всі поля з року в рік займають кукурудза, соняшник, соя. А такі продовольчі культури, як гречка, просо, горох вже давно не вирощували на наших українських полях.

Про дотримання сівозміни, поліпшення структури грунтів, родючості землі науково обгрунтованими методами обробітку грунту і мови немає. Максимальні врожаї, що перевершують біологічні можливості землі, досягаються, як правило, через використання мінеральних добрив та хімікатів. Таке господарювання, як стверджують досвідчені агрономи та науковці, через 15—20 років призведе до небувалого зниження, а то й цілковитої втрати родючості землі. Не одне десятиріччя видатні вчені світу б’ють на сполох: якщо тенденції споживацького ставлення до природних ресурсів збережуться, то вже через 20—30 років можна очікувати на продовольчу й екологічну катастрофу. Окремі її прояви маємо вже сьогодні. У Херсонській області з’явилася перша в Україні пустеля. Її площа становить майже 200 тисяч гектарів. За такого господарювання через 30—40 років зона лісостепу зменшиться вдвічі, а напівпустелі поширяться на третину степу. Це застереження учених особливо актуальне для нас, полтавців. Адже межа між природними зонами лісостепу і степу простягається в південній частині області. І процеси деградації, опустелювання та саванізації земель, забруднення довкілля тут можуть бути особливо відчутними.

Повчальний досвід і наукові розробки вчених

Чи є можливість запобігти цим та іншим негативним явищам, які обумовлені надмірною інтенсифікацією сільськогосподарського виробництва, зберегти і примножити родючість землі, забезпечити сталий розвиток сільського господарства і територій? Так, є. Про це свідчить досвід приватного підприємства «Агроекологія», що в колишньому Шишацькому районі, засновником, беззмінним керівником якого понад 40 років є великий сподвижник ідеї екологічного землеробства, Герой України, Герой Соціалістичної Праці Семен Антонець, а також наукові розробки відомих українських учених-аграрників, головного наукового співробітника Інституту економіки та прогнозування НАН України, доктора економічних наук, професора Любові Молдаван, професора кафедри землеробства і агрохімії Полтавської аграрної академії, заслуженого працівника сільського господарства України Миколи Опари та інших.

Семен Свиридонович, спираючись на власний досвід господарювання, глибоко аргументовано стверджує: «Одне з найбільших багатств України — земля. Її лише треба правильно використовувати. Чорнозем за нашого клімату здатний природно відтворювати свою родючість. І на цій землі, як ніде, можна досягти сталого розвитку аграрної галузі й розгорнути виробництво здорової продукції».

Сутністю органічної системи землеробства, що запроваджена у ПП «Агроекологія», як стверджує професор Микола Опара, є мілкий обробіток грунту, багаторічні трави, які в структурі посівних площ господарства становлять майже 40%, залишення на поверхні грунту пожнивних решток, використання сидератів і внесення органічних добрив (гною). Його висновок: «Вести органічне землеробство практично неможливо без вирощування багаторічних бобових трав і використання органічних добрив. Тому в ПП «Агроекологія» велику увагу приділяють розвитку тваринницької галузі, а значить — і кормовій базі».

Учені, аналізуючи стан розвитку аграрної галузі країни зокрема та світу загалом, запровадили два нових поняття: сталий розвиток і багатофункціональність сільського господарства та сільських територій, тобто наших сіл. Доктор економічних наук, професор Любов Молдаван, пояснюючи ці поняття, зазначає: «Сталий — це такий розвиток, коли людина, задовольняючи свої економічні потреби, не завдає шкоди навколишньому середовищу та зберігає його для наступних поколінь. Багатофункціональність означає, що сільське господарство покликане виробляти не лише харчі, а й забезпечувати соціальні блага, зайнятість сільського населення, захищати суспільство від тиску на ринок праці та негативних наслідків урбанізації, зберігати сільські поселення як основу національної ідентичності, а також охороняти довкілля, підтримувати родючість грунтів тощо».

Минув уже не один рік із часу проголошення цих основоположних принципів розвитку сільського господарства, але вони, на жаль, не стали домінуючими у діяльності агроформувань, що паразитують на землях не тільки нашого новосанжарського краю, а й усієї України. Звідси — нагромадження проблем, які ведуть не до сталого розвитку, а до подальшого занепаду села.

«Господарюєш на землі — відповідай за село»

— Чи можна втілити ці принципи в практику роботи агроформувань, забезпечивши сталий розвиток населених пунктів нашого краю? — з таким запитанням звертаюся до новообраного голови Новосанжарської ОТГ Геннадія Супруна.

— Я б це питання поставив дещо інакше, — поміркувавши, говорить Геннадій Іванович. — Кому і що потрібно робити, щоб принципи сталого розвитку сільського господарства та сільських територій стали домінуючими в діяльності наших агроформувань? Думаю, тут потрібні об’єднані зусилля державної влади, органів місцевого самоврядування, а також керівників та спеціалістів господарств. Але кожен повинен робити свою справу. Органи державної влади мають виробити таку політику, як це передбачено, наприклад, французьким законодавством, яка б підтримувала довгостроковий і збалансований соціально-економічний та екологічний розвиток, захищала довговічність фермерських господарств, сприяла розв’язанню проблем зайнятості, створенню нових робочих місць молодим аграріям і посилювала роль сільськогосподарських зайнятих: як виробників послуг, так і відтворювачів агроландшафтів. Органи місцевого самоврядування та управління розвитком сільськогосподарського виробництва повинні стежити за тим, як це роблять у розвинутих країнах Європи, а також за дотриманням норм кодексу правильної сільськогосподарської практики: орати й сіяти впоперек схилу,  дотримуватися сівозмін, поповнювати грунти поживними речовинами, винесеними з урожаєм, вберігати їх від виснаження та ерозії, насаджувати і зберігати польові лісосмуги, дбати про якість продукції. Тих, хто порушує ці норми, позбавляти будь-якої державної підтримки. Землекористувачі також повинні нести повну відповідальність за діяльність інфраструктури сільських населених пунктів. Досить задовольнятися копійчаними подачками у формі подарунків, телевізорів та комп’ютерів школам, ремонтами ФАПів тощо. Господарюєш на селі — неси повну відповідальність за нього.

Отже, треба докорінно змінювати систему критеріїв оцінки діяльності агрофірм, наповнювати новим змістом хліборобські традиції і свята, бо в довкіллі можуть розпочатися незворотні негативні процеси.

Геннадій РОМАНЕЦЬ