Із любов’ю до отчого дому

Останніми роками мене все більше хвилює поняття «батьківщина». Не в широкому розумінні, а в сенсі, де ти народився, де провів своє дитинство, де отчий дім, де проросло твоє коріння... Як викладач вищої школи постійно спілкуюся зі студентами, цікавлюся їхніми планами на майбутнє, запитую, як там, за кордоном, бо багато з них їдуть туди, на жаль, не навчатися, а на заробітки, щоб заплатити за навчання, допомогти батькам. Інколи у відвертій розмові можна почути таке: а навіщо вчитися, коли немає роботи, коли ми тут не потрібні, яка різниця, в якій країні жити, — була б тільки робота, гідна оплата й умови для більш-менш нормального життя.

Прикро чути такі думки. Але тішить те, що переважна більшість молодих людей, а в нас в аграрній академії (нині — Полтавський державний аграрний університет) навчається переважно сільська молодь, схильні працювати після закінчення навчання в селі, були б тільки умови для гідного життя: лікарня, дитячий садочок, школа, можливість мати постійну роботу, достойну заробітну плату, земельну ділянку для ведення індивідуального господарства чи забудови. На жаль, у більшості випадків цього немає. Тому і їдуть за кордон працювати на «чорнових» роботах, як наймити, позбавляючи себе можливості отримати знання в аудиторіях рідного вишу, перейшовши на так званий «індивідуальний графік». Думаю, у багатьох із них після нелегкої праці на чужині прокинеться глибоке почуття до тієї маленької батьківщини — села чи хутора, де народилися й виросли, де залишилися батьки, рідні, багато хто згадає ту стежину, що веде до рідної хати...

У зв’язку з цим мені згадалося інтерв’ю Михайла Травецького з Чернігівщини, кандидата ветеринарних наук, експерта з ефективного управління тваринництвом. Після закінчення середньої школи Михайло вступив до Харківського зооветеринарного інституту на факультет ветеринарної медицини. Одержавши диплом і не знайшовши себе в рідній країні, поїхав у Великобританію. Там познайомився з такими ж, як і сам українськими хлопцями. Працював спочатку на одній фермі, де сам обслуговував 200 голів великої рогатої худоби, заощаджуючи господареві чималі кошти. Не отримавши підвищеної платні, 

перейшов на іншу ферму, вже на 700 голів. «За кордоном я потрапив у сім’ю протестантів, — розповідає Михайло. — Це середовище зовсім іншої культури трансформувало мій світогляд. За рік я вивчив мову, почав занурюватися в місцеве життя, слухати новини, ходити до церкви, тренуватися в спортклубі й зрозумів, що досі мої ідеали були зовсім іншими. Цінності британців — це сім’я, приватна власність, бізнес, який вони ведуть у шостому—сьомому поколінні. Перший фермер, до якого я потрапив, вирощував худобу й разом із тим був власником м’ясокомбінату та молокозаводу. У 2013 році він отримував молоко гатунку «екстра», про такий рівень ми тоді навіть не чули. Я ставав поряд із ним і вчився, викладався на всі сто відсотків, при цьому мені дуже допомогла освіта ветеринарного лікаря. «Чаклував» із коровами, і ніхто не зміг зрозуміти, як я це роблю. До мене зверталися всі фермери з округу».

Згодом Михайло забрав до себе сім’ю, дружину влаштував на роботу, а доньку — до місцевої школи, придбав автомобіль. Тоді ж подумував про можливість узяти кредит для ведення власного бізнесу в Україні. Натомість йому запропонували купити ферму там. Уже за рік на фермі на 450 голів худоби побудував новий корпус і почав доїти молоко гатунку «екстра».

Дуже часто Михайло згадував українських хлопців, які одного вечора під час сильної грози сиділи після пізнього доїння й ділилися своїми мріями. Хтось прагнув повернутися в Україну і стати головним ветеринарним лікарем, як мінімум, області. А Травецький сказав, що стане головним тваринником в Україні. Його дуже зачепили слова власника фірми, які той сказав на пагорбі, відірвавшись на мить від роботи: «Майку, подивися, яка зелена трава, свіже повітря, сонце, небо, дім, корови — одно слово, краса! Я люблю тебе, Британіє! Дякую, що ти даєш мені можливість жити й розвиватися у своїй країні, ростити тут своїх дітей!»

«Моя донька, — згадує Михайло, — почала забувати рідну мову, при цьому англійську вивчила за півроку. І хоча мені пропонували залишитися в Британії, але я зробив вибір на користь України». Після повернення до рідної країни Михайло Травецький працював заступником директора з тваринництва в агрофірмі «Чумаки» (1,2 тисячі голів великої рогатої худоби), що в Дніпропетровській області; головним технологом із тваринництва, головним ветеринарним лікарем у компанії «Агрікор Холдинг» (9 тисяч голів великої рогатої худоби, 10 тисяч голів свиней), що в Чернігівській області; керівником служби тваринництва в компанії «Кернел» (15 тисяч голів великої рогатої худоби); керівником відділу тваринництва в агропромхолдингу «Астарта-Київ» (30 тисяч голів великої рогатої худоби). Зараз він має консалтинговий бізнес та ферму на 7 корів під Прилуками на Чернігівщині. Власним прикладом доводить, що в селі можна заробляти. Одна корова на його фермі приносить 200 гривень чистого прибутку на день за умови, що він сам її обслуговує. Корови джерсійської породи. Він хоче довести, що в мікробізнесі можна мати заробітки, не гірші за будь-який офіс, — 1 500—2 000 доларів щомісяця. На його думку, одна людина може обслуговувати 200 голів великої рогатої худоби, отримуючи якісну продукцію й чималий прибуток.

На власній фермі він сам займається коровами — від заготівлі трави для кормової бази до прибирання та доїння. Корови на його фермі дають по 15 літрів молока. Він відвозить його із села Красляни до Прилук, там продає по 17 гривень, а в Києві — вдвічі дорожче. Вилікувавши всіх корів, він отримує молоко гатунку «екстра», уся молочна тара простерилізована, а корови ретельно обробляються до та після доїння. «Складно було з налагодженням ринку збуту, — говорить Михайло. — Спочатку продавав кисломолочний сир, а потім і молоко з доставкою до дверей. Зараз попит переважає пропозицію, оскільки спрацювало сарафанне радіо. «Чесне» молоко люди готові купувати дорого. Звісно ж, воно якісне. У молоці корови джерсійської породи 6% жирності та 5% білка — у банці після скисання утворюється близько літра сметани».

Михайло наголошує, що на більшості тваринницьких ферм немає порядку тому, що господар сам на них не працює. І поки так триватиме, доти буде безлад. Власник бізнесу бачить лише папірці в офісі. Справжня ж робота розгортається біля корів. «Я люблю наводити лад на кожному новому місці. Доглянута ферма, прибутковий бізнес, здорові тварини, якісне молоко, здорова нація — до цього має прагнути кожен. Переконаний, що через кілька років саме такі ферми будуть по всій Україні», — стверджує він.

Михайло Травецький впевнений, що майбутнє українського тваринництва не за великотоварним виробництвом, а за малими сімейними фермами, їхньою кооперацією. «У 1986—1987 роках Україна у складі СРСР входила до десятка найпотужніших держав. А зараз ми вважаємося країною третього світу. Досить жити минулим, треба працювати! — закликає Михайло Травецький. — Немає ферми — немає села. Врятувати українських корівок означає забезпечити наше майбутнє. Моя особиста ціль — через корову відродити країну. Я спробую створити групу критично мислячих людей, які не тільки повірять у неї, а й втілять її в життя разом зі мною. Багато хто вже почав купувати корів, завозити з-за кордону. Я їм допомагаю у виборі, консультую. Вважаю, що в майбутньому кількість поголів’я треба наростити, як мінімум, удвічі. Щоб українці випивали не 180 літрів молока на рік, а хоч трішки наблизилися до європейського стандарту — 400 літрів! Треба бути ближче до сільських жителів та їхніх проблем».

«Знаючи, як працювати ефективно, — продовжує він, — можу навчити цього людей. Я глобаліст. Увійшовши в новий ринок, хочу створити тут океан, показати, що це можливо. Інакше зовсім скоро на полицях супермаркетів польське та французьке молоко витіснить українське. Нині наші молочні технологи працюють на молокозаводах у Європі, створюючи молочні та м’ясні продукти на наш смак. Зараз на полицях магазинів немає справжнього молока. А те, що продають бабусі в брудних пластикових пляшках, — бомба сповільненої дії. 90% корів у селах хворі на мастит, їх ніхто не лікує, а якщо й лікують, то не знають таких слів, як «інгібітор» та «каренція». Незважаючи на це, усе молоко йде на продаж. Окрім того, держава має контролювати закордонну продукцію, накласти мита чи квоти, підтримавши власних фермерів. Тоді українці купуватимуть крафтові молочні вироби за адекватною ціною, а не білу рідину із супермаркету. Дрібним виробникам молока зараз конче потрібні прямі дотації. Необхідно лише дати поштовх — і люди підхоплять цей тренд. Щоб вирішувати долю регіонів, треба просто бути ближче до сільських жителів та їхніх проблем. Я готовий ділитися своїми знан-нями: як заробляти на коровах, як формується бізнес, яка технологія, зробити українців заможними фермерами, які пишаються своєю справою. Адже тоді заможною стане й держава».

Із лютого 2020 року Михайло Травецький — засновник компанії «Проект Травецький», яка займається консалтинговою діяльністю в галузі молочного і м’ясного тваринництва, частково вівчарства, а також освітніми програмами, розробляючи «онлайн»-курси для спеціалістів, студентів, фермерів і всіх охочих займатися тваринництвом — від приватного сектору до крупних ферм.

Вихід із великого молочного бізнесу Михайло вважає відповіддю на запитання про те, що буде далі. А далі буде розвиток українського селянина та села. Він зокрема зазначає: «Я дотримуюся принципу: якщо хочеш мати те, чого ніколи не мав, починай робити те, чого ніколи не робив. У галузі тваринництва я працював на великих фермах в Україні, на сімейних фермах за кордоном, а зараз працюю на себе». І насамкінець наведу мовою оригіналу сказане Михайлом Травецьким: «И в заключении хочу сказать: я остаюсь в Украине. Потому что хочу оставить своим детям Родину, а не руину... Пройдет время, и стоя на склонах Днепра под желто-голубым флагом, под тихое звучание козацкого боевого марша скажу молодому поколению украинцев: «Мы смогли! Мы завоевали свободу! Мы построили страну! Мы родили и вырастили вас независимыми и сильными! Любите и берегите ее! Она у нас одна! Несите наши достижения и приумножайте их! Слава Украине!»

Знайомлячись із думками цієї неординарної людини стосовно питань  молочного тваринництва, вникаючи в історію Полтавського сільськогосподарсь-кого товариства, створеного в далекому 1865 році, яке в той час глибоко займалося галуззю тваринництва, як агроном і науковець бачу важливість цієї галузі в одержанні основного органічного добрива — гною — для ведення органічного землеробства, одержання екологічно безпечної продукції як основи здоров’я людини. І це повною мірою підтверджено 40-річною історією роботи приватного підприємства «Агроекологія», що в Шишацькому районі, яке утримує 6-тисячне поголів’я великої рогатої худоби й одержує понад 72 тисячі тонн гною щорічно.

Пишучи ці рядки, вкотре заглянув до статистичного бюлетеня, де містяться такі дані: якщо в 1940 році в Полтавській області поголів’я корів становило 225,5 тисячі, а вже після Великої Вітчизняної війни, під час якої фашисти вивезли або знищили його, у 1950 році, корів було 246,2 тисячі, а в 1990-му — 410,1 тисячі, то станом на 1 грудня 2020 року його залишилося тільки 108,8 тисячі, що на 8,1 тисячі менше, ніж у попередньому році. Це катастрофа! У цій ситуації актуальними лишаються думки і пропозиції Михайла Травецького про те, що в більшості країн світу держави стимулюють розвиток тваринництва — дотують, фінансують, надають пільги, інколи просто не заважають (якщо бізнес працює прозоро). А у нас  на папері все є, читаєш, слухаєш — усе супер, а фактично — живіть, як можете.

Головна проблема українського агросектору полягає в тому, що ми продаємо сировину, а потім купуємо готовий продукт із неї ж, але в рази дорожчий. І основний прибуток лишається не в нас. Ми постійно перебуваємо на межі якихось позитивних змін, але вони все ніяк не відбудуться. Ніяк не можемо вирішити питання акумуляції ПДВ на спецрахунках у казначействі з цільовим використанням на розвиток сільського господарства й зокрема тваринництва. Ми сплачуємо мізерні кошти виробнику м’яса й молока. А тим часом через відсутність науково обгрунтованих сівозмін втрачаємо родючість українських чорноземів, безкарно знищуємо агробіоценози, галузь тваринництва. Відтак умирає село, а українці (здебільшого молодь — майбутнє нашої держави) масово виїжджають за кордон у пошуках кращої долі, залишаючи свої родини, свою домівку, країну.

Говорять, що лелеки відлітають восени в теплі краї, не гніздуючись там, щоб перебути зиму. А прилітаючи навесні в рідні краї, поселяються в залишені гнізда, облаштовують їх і дають потомство. Коли спостерігаєш за цими птахами, мимоволі виникає питання: а чи повернуться з-за кордону до отчого дому твої сини й доньки, Україно?

Микола ОПАРА, 

кандидат сільськогосподарських наук,  професор кафедри землеробства і агрохімії імені В. І. Сазанова Полтавського державного аграрного університету, заслужений працівник сільського господарства України