На те й голова, щоб думати

Я людина поважного віку, можна сказати, закінчую свій земний шлях. Тож чомусь у ці похмурі дні спливає в пам’яті народне прислів’я: життя прожити — не поле перейти. Згадується рідне село на Черкащині, де народився, місце сили, натхнення, місце, де можна відвести душу й відчути  невидимий зв’язок із землею та своїм корінням.  Де б я не був, а в пам’яті завжди лишається село з його традиціями та історією, хатами-мазанками під солом’яною стріхою, вишневим садком, мальвами й чорнобривцями. Усі ми родом із села або чимось до нього прив'язані. Та й де, як не в селі відзеркалюється історія українського народу, де легко дихається, де створюються життєві блага? Із сумом думаю про те, що щорічно з карти України зникають села, вони старіють, їх покидає молодь — наше майбутнє, майбутнє села.

Пишу про село, а міркую й про місто, адже все моє трудове життя промайнуло в Полтаві. Думаю, чому люди бідують, чому шукають кращої долі за кордоном, чому катастрофічно зменшується населення такої колись могутньої держави України з її найкращими в світі чорноземами, винятковими природними умовами, працьовитими людьми. Тільки вдумаймося, шановний читачу, в деякі цифри і факти. За повідомленням служби статистики, у 2019 році населення України скоротилося на 250 тисяч  осіб і становило близько 41,9 мільйона. Протягом січня—червня 

2020 року чисельність українців  зменшилася на 140,3 тисячі і становила на 1 липня 2020 року 41 мільйон 762 тисячі. Суттєвим лишається перевищення кількості померлих над кількістю новонароджених: на 100 померлих — усього 48 немовлят. За останні 29 років у  ДПП загинули 174 095 осіб, а травмувалися — 1 264 000. 400 тисяч людей щорічно помирає від серцево-судинних хвороб і онкології. А які втрати несе наша армія на Сході країни — 10 тисяч загиблих…

Сьогодні за індексом злочинності Україна серед країн Європи — перша (із показником 48,54). 60% українців живуть за межею бідності. За даними ООН, в Україні у зв’язку з пандемією коронавірусної інфекції 9 мільйонів людей опиняться за межею бідності.

Один із відомих аграріїв По-лтавщини сказав, що бідність роблять олігархи. За даними моніторингу офісу омбудсмена України, понад чверть українців  живуть за межею бідності. Прожитковий мінімум у нашій країні становить близько 75 доларів на одну людину на місяць, мінімальна заробітна плата — 176 доларів. Цього досить мало, щоб забезпечити життєві потреби людини. За міжнародною класифікацією ООН, межею бідності вважається рівень доходів людини менше 5 доларів на день, тобто 150 доларів на місяць.  При чинному курсі долара в Україні це 4 200 гривень. А в нас же більшість пенсіонерів отримують пенсію нижчу за 4 200 гривень. Загалом не менше третини населення України перебувають за межею бідності.

А ось які зарплати у вересні були в керівників облдержадміністрацій: Луганської — 120 тисяч 580 гривень, Житомирської — 71 тисяча 161 гривня, Чернівецької — 62 тисячі 652 гривні, Полтавської — 55 тисяч 567 гривень. Багато інших отримали зарплату в межах 40—50 тисяч гривень. Найменше за всіх заробив голова Миколаївської облдержадміністрації  — 13 тисяч 431 гривню.

За даними Держцентру зайнятості, станом на 4 травня 2020 року кількість безробітних становила 456,8 тисячі осіб, що на 148,5 тисячі або 48% більше, ніж на відповідну дату минулого року. За даними Полтавського центру зайнятості, станом на 1 червня 2020 року  кількість безробітних, порівняно з минулим роком, зросла в 1,7 раза. Разом із тим за січень—вересень обласною службою зайнятості праце-влаштовано понад 9 тисяч громадян, які шукали роботу.

Відсутність робочих місць спонукає українців шукати роботу за кордоном. Соціологічні опитування показують, що понад третина (35%) з них хоче поїхати на заробітки за кордон, 50% опитаних зазначають: їхнім мотивом є матеріальні потреби сім’ї, а 17% — не вірять у майбутнє України. Найбільше охочих поїхати працювати за кордон у західних областях: Івано-Франківській, Волинській, Чернівецькій, Рівненській (понад 40%). Звісно, не заради розкішного життя їдуть українці за кордон. Одна жінка із західної області сказала: «Навіщо ми здалися за кордоном? Ми потрібні там як дешева робоча сила для чорнової роботи. Олігархи розкуплять землю, а куди ж діватися людям?». А інший чоловік додав, що покращувати, як це нам уже не раз обіцяли, життя українцям не треба, просимо дати лише можливість самим створювати робочі місця і працювати.

В уряді країни радіють, що в країну від заробітчан надходить 12,8 мільярда доларів. Це добре. А чи думав хтось або рахував, скільки країна втрачає? Їде в основному молодь. Багато студентів вирушають на заробітки, щоб заплатити за навчання чи допомогти батькам.  А який же спеціаліст вийде в такому разі з вишу? Ось тут мали б проявити себе чиновники з нашого Міністерства освіти і науки — подумати треба не про рецепти в шкільних підручниках, як лікувати содою хвороби (навіть онкозахворювання), не про те, як ввести до шкільних програм питання сексуального виховання (це більше справа батьків), а про те, як зберегти школи  в сільській місцевості, створити належні умови для вчителя як головної людини, котра формує майбутнє нашої країни, як виховати в дітей із дитячого віку повагу до батьків, любов до землі, рідного села, своєї Вітчизни, подбати про підвищення якості освіти не кількістю різних неефективних паперів, вказівок, а конкретними справами з тим, щоб підвищити роль нашого фахівця, його авторитет на міжнародному рівні.

Аналогічна ситуація й у Міністерстві охорони здоров’я. Коли світом ширилася епідемія коронавірусної інфекції, коли в Італії сотнями вмирали люди, в  Україні було більш-менш спокійно. То замість того, щоб зробити висновки з  того, що відбувається, деякі ділки почали  тоннами відправляти маски  за кордон; не готувалася належним чином база лікувальних закладів, медичний персонал. Разом із тим на селі закривали ФАПи, лікарні. Як не дивно, закривають  або достатньо не фінансують  психоневрологічні лікарні, туберкульозні клініки.

Сьогодні в Україні 11,3 мільйона пенсіонерів, з яких третина має пенсію нижчу за 2 тисячі гривень. Дефіцит пенсійного фонду становить понад 17 мільярдів гривень. Зі 153 місць Україна за рівнем щастя займає 133-тє.

Міністерство економіки, торгівлі і сільського господарства —  незрозумілий гібрид, який незрозуміло чим займається. Чому керівництво держави не реагує на пропозиції, які надходять із регіонів, про створення, як у всіх цивілізованих державах, окремого міністерства сільського господарства? Сьогодні галузь сільського господарства залишається некерованою, ліквідовані відповідні структури в областях і районах, не ведеться статистика, відсутній контроль за діяльністю галузі, використанням землі. Олігархи захопили сотні тисяч гектарів чорноземів, у тіні  під корупційними схемами знаходяться 9—11 мільйонів гектарів земель,  де виробляється аграрної продукції на понад 0,5 трильйона гривень, бюджет щорічно втрачає 70—80 мільярдів гривень. Бездумно, безконтрольно розорюються пагорби, яри, луки, пасовища, левади, знищуються екосистеми. Ігнорується один з основних законів землеробства — науково обгрунтована сівозміна, знищується основне наше багатство — український чорнозем.

І замість того, щоб приймати кардинальні рішення щодо захисту грунтів, підтримати  фермерів, зберегти українське  село, Верховна Рада ухвалює, незважаючи на протидію селян, закон про відкриття ринку землі. Приємно читати, що пише 31-річний голова Держгеокадастру Роман Лещенко: «Розумію, що в боротьбі проти системи один — не воїн. Але я впевнений, що, по-перше, наші дії з наведення порядку і притягнення до кримінальної відповідальності тих, хто крав землю, і тих, хто сприяв цьому, підтримують люди, і, по-друге, у таких злочинів не може бути строку давності. Досить дивитися на те, як наживаються на землі. Це шлях у нікуди».

І це правильно, адже, як наголошує Роман Лещенко, «такого безладу із землею, як в Україні, ніде у світі немає». Тому він твердить: однозначно бути земельній реформі.  Земля — це актив, який має працювати і приносити дохід українському народу й державі. Збитки, завдані  державному бюджету за всі роки цього «безпре-дєлу», вимірюються десятками мільярдів доларів. Тому, якби ми навели порядок із землею й надрами, нам не  потрібні були б кредити ні МВФ, ні Світового банку — нічиї.  У нас гроші лежать під ногами, говорить Лещенко.  На жаль, цього не розуміють або ж не бажають зрозуміти ні в уряді, ні у Верховній Раді.

Кабмін затвердив скорочення районів в Україні майже вчетверо — з 490-та до 129-ти.  За словами  Прем’єра Дениса Шмигаля, це потрібно для того, щоб «влада працювала більш ефективно й не дублювала функцій». Він заявив: «Зараз на карті існує 

490 районів. Їх пропонується ук-рупнити  і створити втричі менше. Фактично чинне районне ділення створене ще за часів СРСР у першій половині минулого століття. Це абсолютно не відповідає сучасним стандартам з дуже багатьох критеріїв, зокрема сучасним стандартам адміністративно-територіального поділу на субрегіональному рівні. Тому треба наводити порядок». Мовляв, послуги, які раніше громадяни отримували в райцентрах, надаватимуться на найближчому до людей рівні — рівні громад, як це вже відбувається в об’єднаних територіальних громадах, у центрах надання адміністративних послуг.

А що ж насправді? Децентралізація до кінця не завершена, старі держадміністрації не ліквідовані, а нові не створені. Як же відбуватиметься передача майна, фондів, грошей?  У цій нерозберисі може з’явитися ніша для корупційних дій. І в цей час, коли це питання треба доводити до кінця, у керівництві держави думають про гральний  бізнес, про легалізацію канабіса. Що ж важливіше: гральний бізнес, канабіс чи те, що  розвалюється структура, яка була створена  в райцентрах: люди не знають, куди звернутися з того чи іншого питання, не можуть дочекатися «швидкої допомоги» тощо.  У Полтавській області одразу ж після скорочення районів були ліквідовані автостанції в Семенівському, Козельщинському Машівському районах тощо. Виникає запитання: що робити з поїздками  у справах до сіл?

У бесіді з відомим інвестиційним банкіром Сергієм Фурсою журналіст газети «Факты» запитав: «У держбюджеті на наступний рік закладено суттєве підвищення мінімальної зарплати. Чи зможе держава забезпечити зростання зарплат бюджетникам? І чи не стане таке підвищення «мінімалки» додатковим навантаженням на бізнес, який змушений буде платити більші суми податків за своїх співробітників?» На це Фурса відповів: «Зростання «мінімалки» — чистий популізм, який взагалі нічим  не обгрунтований. Підвищення мінімальної зарплати протягом року з врахуванням недавніх змін становить 36%. За один рік! Виникає запитання до уряду: у вас що, економіка зростає такими божевільними темпами? Ні. Так що це чистий популізм і тиск на бізнес. Окрім того, у державі різко зросте дефіцит бюджету, адже підвищення зарплат треба фінансувати».

Виникає й багато інших питань, які потребують вирішення. «Приємна» звістка надійшла з Укртелекому про припинення  з 1 січня 2021 року дротового радіомовлення в Полтавській області, враховуючи постійне скорочення кількості його користувачів, стан фізично й морально застарілого обладнання, відсутність ремкомплектів.  І взагалі  дротове мовлення втратило свою популярність як засіб комунікації через розвиток цифрових засобів комунікацій і наявності безплатної альтернативи  у вигляді ефірного мовлення. Дротове радіомовлення відігравало важливу роль у  сільській місцевості. Гучномовці були й на площі в центрі села чи біля сільського Будинку культури, крім того, радіоточку мала майже кожна родина. Нині ж село лишається інформованості. І річ не в тому, що користувачі відмовляються від послуг дротового радіо, а в тому, що радіолінії не ремонтуються. Я не противник інших засобів радіомовлення, які працюють від електромережі чи батарейок. Але як бути в разі якоїсь надзвичайної події, про яку необхідно повідомити населення? Як знайти в якомусь радіоприймачі відповідну хвилю, аби послухати важливе повідомлення? Як можна оперативно ознайомитися з тим, що відбувається, приміром, у моїй Полтавській області? Мені можуть заперечити: нині, мовляв, вік телебачення, Інтернету, мобільних телефонів, смартфонів тощо. А чи знають в Укртелекомі, що в багатьох селах відсутній або працює з перебоями Інтернет, що не в кожній оселі є комп’ютер?

Нині, під час пандемії коронавірусної інфекції, в Полтаві державний аграрний університет працює дистанційно, і не всі студенти мають технічну можливість слухати викладачів. І ще про одне джерело інформації населення — періодичну  пресу. На жаль, використовується воно неналежним чином. І не тому, що люди нічим не цікавляться, не читають. Головне те, що держава не дбає про пресу.

Щось цього року й передплата на періодичні видання запізнилася. Так, газети переживають ненайкращі часи. Як вони виживають, бачу по обласних газетах: річна підписка на газету «Зоря Полтавщини» становить 532 гривні, «Вечірня Полтава» — 336 гривень, «Село полтавське» — 420 гривень. А якщо людина побажає підписатися на газети, що подають інформацію більш широкого масштабу, то за річну передплату газети «События недели. Итоги и факты» доведеться заплатити 590 гривень, «Факты и комментарии» — 684 гривні, «Моя семья» — 704 гривні, та ще й від 11-ти до 16 гривень за доставку. Виникає логічне запитання: а чи може таку ціну заплатити людина, яка має мінімальну зарплату чи мінімальну пенсію?  Я проживаю в Полтаві в 9-поверховому будинку, тож помічаю, що зовсім небагато мешканців виписують одну газету, а декілька видань — узагалі одиниці.

А що ж у селах? Багато поштових відділень позакривали, у багатьох селах люди отримують перідичні видання та кореспонденцію раз на тиждень. Послуги постійно дорожчають. Нелегка праця листонош, а це, як правило, жінки, які за будь-якої погоди долають чималі відстані. А заробітна плата?  Як її зіставити із захмарною зарплатою керівника Укрпошти? За які непосильні труди й заслуги він заробив таку винагороду? Мабуть, і відповідні урядові органи повинні регулювати рівень оплати праці таких трударів.

Іще одна важлива тема для розмови — українська мова. Після отримання незалежності вона не була проблемою. Люди спілкувалися нею, документація велася українською, співали українські пісні, у вишах, коледжах, проф-техучилищах, школах викладання велося рідною мовою. Як викладач Полтавської державної аграрної академії, я не пам’ятаю, щоб хтось зі студентів розмовляв російською чи якоюсь іншою мовою. Але, їдучи на заробітки за кордон, не маючи місця роботи в Україні, молода людина вивчає англійську, німецьку, французьку мови замість того, щоб працювати вдома, біля сім’ї,  удосконалюючи свою рідну мову.

Вийняток в Україні — це Донбас і Крим, де чимало жителів, в основному в містах, спілкуються російською. Вважаю, що це не проблема. Ми якось не усвідомлюємо,  що в світі  загальновживані дві мови: англійська й російська. Із зовсім  незрозумілих причин питанню мови стали приділяти значну увагу. Це і прийняття закону про мову, і заборона розмовляти на робочому місці російською, і квотування передач на радіо, телебаченні, обмеження в періодичній  пресі, заборона російським артистам  виступати з концертами в Україні, обмеження показу російських фільмів, виконання російських пісень тощо. Ця обставина певною мірою негативно вплинула й на російськомовне населення Криму та Донбасу, призвела до нездорової ситуації в деяких західних областях щодо використання угорської мови. Водночас незрозуміло, для чого по радіо дублювати українською  пряму мову учасників передач, які спілкуються російською. А хто контролює дублювання російських фільмів українською (які недолугі, безграмотні переклади)? Як і ті слова, що з’являються нині в українській мові: мапа, проєкт, продавчиня тощо. А де ж київсько-полтавський діалект? Де мова Івана Котляревського? Чому ж тоді, якщо ми так ратуємо за українську мову, у наших містах вивіски на багатьох магазинах, кафе, барах, ресторанах англійською? І останнє: чому державні керівники високого рангу розмовляють російською мовою?

Ми, представники старшого покоління, пережили голод, післявоєнну відбудову, раділи безкоштовній освіті, медицині, одержанню безкоштовного житла, мали роботу, своєчасну оплату праці. У післявоєнного покоління  була стійка впевненість у тому, що ми живемо в  більш-менш стабільному світі. Безробітні або голодні діти десь в Африці, «бомжі», війна — усе це існувало, але винятково в телевізорі й нас мовби не стосувалося. Хоча історія нас вчить, що світ розвивається по спіралі і  великі потрясіння —  війни, землетруси, епідемії, стихійні природні лиха — відбуваються з певною циклічністю. Але нам знову здавалося, що це не про нас…

І от сьогодні маємо випробування. За майже 30 років самостійності України ніяк ми не доб’ємося порядку, пристойного життя, розвитку економіки. Переживаємо час випробувань коронавірусом, карантином, війною, непередбачуваністю майбутнього. Маємо постійні підвищення цін  на природний газ, хоча По-лтавщина «сидить» на покладах газу й нафти. Зростають ціни  й на продукти харчування, зокрема на хліб — основний продукт. І це в Україні з її унікальними чорноземами.

Чому ми закуповуємо молоко в Польщі, часник — у Китаї, картоплю — в Білорусі?  А тому, що олігархи, які заволоділи сотнями тисяч гектарів землі, засівають наші чорноземи переважно кукурудзою, соняшником, соєю, набиваючи свої кишені, знищуючи родючість грунту. Чому високий державний діяч, який тривалий час був у вищих органах влади, став мільярдером? І при цьому наша держава шукає, як політична корупція могла допомогти стати мільярдером. Це фантастика? Чи перестане правова система держави працювати сама на себе?

Якось розмовляли з Героєм Соціалістичної Праці, Героєм України, засновником ПП «Агроекологія», що в Шишацькому районі, патріархом органічного землеробства Семеном Антонцем. Він, задумавшись, промовив: «У країні потрібно міняти не уряд, а систему. Потрібно створити таку систему, яка б працювала на людину. На жаль, сьогодні вона працює на себе. Досить залазити в борги перед МВФ і Світовим банком». А потім додав: «Маючи такі борги, в Україні треба працювати так, щоб їсти ніколи було».

Один відомий політик нещодавно сказав: «Оточення Зеленського — самозакохані молоді люди, не обтяжені освітою й досвідом, які користуються колосальною владою без будь-якої відповідальності». А було б добре, якби молоді люди були серед фахівців, котрі мають величезний досвід роботи в тій чи іншій галузі й керуються ним у своїй діяльності. Тоді не було б необгрунтованих, прийнятих у «турборежимі» рішень.

Потрібно завжди пам’ятати істину: правда лікує. Ми на всіх рівнях  маємо говорити  правду, якою б гіркою вона не була. Ми повинні навчитися любити себе не за посаду, а за правду. І перш ніж прийняти виважене рішення, глибоко проаналізувати його, продумати. На те й голова, щоб думати.

Микола ОПАРА, 

кандидат сільськогосподарських наук, професор кафедри землеробства і агрохімії імені В. І. Сазанова, заслужений працівник сільського господарства України, заступник  голови з наукової роботи громадської спілки «Полтавське товариство сільського господарства»