Подарунок для мами: історія Героя України Степана Чубенка, розстріляного бойовиками п’ять років тому

Степан Чубенко навіть у дні окупації Краматорська не боявся гуляти із синьо-жовтими стрічками й організував проукраїнський мітинг. У липні 2014-го бойовики «ДНР» схопили його на залізничному вокзалі в Донецьку, катували, а потім розстріляли. У цьому репортажі Гаяне Авакян відтворена історія про те, як батьки шукали викраденого хлопця, а потім, коли стало відомо про його загибель, шукали його тіло і що сталося з убивцями. Історія розказана мамою Степана — Сталіною Чубенко. Текст став переможцем 6-го конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець» у 2018 році. Він увійшов до збірки «Veni, vidi, scripsi: покоління вільних» видавництва «Темпора» (придбати її можна на сайті або в мережі магазинів книгарні «Є»), з дозволу якого ми й публікуємо цей текст. Також Гаяне Авакян разом з Єлизаветою Гончаровою, переможницею цього конкурсу в 2017 році, ініціювала конкурс дитячого художнього репортажу імені Степана Чубенка «Юний самовидець», повідомляє «Свои.city».

I

«Подзвоню пізніше. Люблю вас. Стьопчик!» — це останнє СМС-повідомлення, яке ми отримали від сина. Коли він просився до друга до Києва, я не відпускала:

— Ні, Стьопо, мені спокійніше, коли ти поруч.

Але вони разом із чоловіком мене вмовили. Тепер думаю, що потрібно було благословити. Хоча мені було неспокійно, коли він був тут. Уявляєте, у рідному місті під час окупації 16-річний хлопець ходив у кофті з написом: «Слава Україні» на прогулянки, заперечуючи у відповідь на наші побоювання: «Я на своїй землі, мамо».

Коли Краматорськ звільнили, ми просили його повернутися. Стьопа взяв квитки через Донецьк, а не через Харків, та нам про це не сказав. У ньому це було: не казати чогось, щоб не хвилювалися, мовляв, приїду — і все. Там, у Донецьку, його «взяли» прямо на вокзалі. Кажуть, через шарфик «Карпати» і синьо-жовту стрічку.

Телефон Стьопи більше не відповідав. Пізніше пролунав дзвінок:

— Ваш син затриманий.

— Я вже їду. Зараз приїду, з’ясуємо.

— Він у вас був на Майдані?

— На якому Майдані? Він школяр!

— Це плюс.

Під захопленою будівлею СБУ в Донецьку людно, але пройти всередину неможливо. Дорогу перегородили, збудували барикади з мішків. Кожен шукав свого — списки давали тільки ввечері. При мені винесли великий зошит, на трьох його сторінках прізвища людей, які в підвалах.

— Тут мій син, він неповнолітній.

— Пишіть заяву.

— На кого писати?

— На начальника військової поліції «Носа», — назвали мені прізвисько.

Я потім запитувала, чому «Нос», у нього що, ніс великий? Виявилося, його прізвище Аносов. Сама не пам’ятаю, як я проникла за ці барикади. «Бархан», який довго спостерігав за моїми метаннями, відрізнявся справжньою військовою виправкою. Він сказав, що тут мого сина немає, почав з’ясовувати телефоном і прорік:

— Запам’ятайте: Горбачево-Михайлівка, «Керч».

— Чому він там? Нехай його привезуть сюди.

— Дати наказ про те, щоб його привезли назад, можуть тільки «Нос» і Стрєлков.

Увечері я все ж додзвонилася за номером, з якого повідомили про затримання. На тому кінці почула п’яні голоси: «Мать звонит!» — «Кого? «Правосека»? Скажи, что сбежал при минометном обстреле…» Говорю: «Як утік? Ви ж сказали, що він у вас під арештом...»

Стою під Донецькою облдерж-адміністрацією й дивлюся: як тільки заворушилася охорона — значить, хтось важливий під’їде. Просто підходжу, не боячись зброї, яку вони там наставляють, — і швидко-швидко починаю говорити: «У мене зникла неповнолітня дитина...» і далі за текстом. Ефект несподіванки спрацьовує, вони зупиняються.

У Антюфєєва, російського «генерала», зв’язки зі Стрєлковим були. Не знаю, як йому зараз спиться. Я пробилася до нього й розповіла історію Стьопи. Мій син на той момент іще був живий.

Вони вважали, що Стьопа — «ворог, нацик, правосєк». Одразу або коли вбили, почали придумувати виправдання — не знаю. Пізніше я дізналася, що сина звинувачували у спаленні людей в Одесі, хоча в мене є підтвердження, що його навіть не було в країні тоді і він був зі мною 2 травня.

— Тут мама «правосєка» хоче зустрітися...

— У вас є докази, що він у «Правому секторі»? Де стрічка, за яку затримали? Ви навіть її мені не можете показати! Якщо ви зловили диверсанта, то чому його немає в Донецьку?

Мій лист Аносову все-таки передали. Він подзвонив — і ми зустрілися. На той момент не було вже Стьопки, але «Нос» сказав: «Поеду завтра в Горбачево-Михайловку — я его привезу». 

Того вечора приїхав Вітя, мій чоловік, і ми вперше за всі ці дні нормально поїли. Біля «Донбас Арени». Ми так раділи: зібрали речі Стьопі, щоб перевдягнувся. У мене було відчуття, що в цього Аносова німб над головою, — ніби він Господь Бог і сьогодні поверне нам нашу дитину.

Наступного дня він нас приголомшив:

— Нет, вашего сына там нет. Он сбежал при обстреле.

До Горбачево-Михайлівки, як виявилося, — 40 хвилин громадським транспортом із Будьонівки. Це вже зона бойових дій була. Поки шукаємо Стьопу, ніяких мінометних воронок не бачимо. Пірнаємо до підвалів, думаємо, що вони його просто побили і приховують.

 «Робокопи» (так називали людей, яких «забрали» на риття окопів) кажуть:

— Тут якогось пацана вбили. А скільки вашому? 16? Ні, тому ніби 20 і він із Західної України.

В якийсь момент я розумію, що кожного другого готова душити. Справа не рухається. Я ж приїхала просто забрати дитину, у мене немає навіть фотографії — нічого. 

Їду до подруги в Докучаєвськ, роздруковую фотографії й розклеюю по всьому Донецьку: на всіх автовокзалах, на всіх зупинках… На ОДА я перша почала клеїти, далі за мною продовжили. Пропадали ж люди у великій кількості. У Горбачево-Михайлівці мало не через будинок розклеюю: а раптом його хтось врятував...

Чоловік показує фото місцевим в селищі, жінка відвертається.

— Ви щось знаєте?

— Не кажи йому.

— Ви бачили його?

— А він у вас за кого?..

Була тільки одна людина, яка подзвонила. Сказала, що бачила Стьопу. Побитого. Бачила, як у «штабі» його рушником душили, як зв’язаний був, як змушували щось підписувати.

Пізніше один із найманців, мабуть, кадровий військовий, сказав:

— Да, классный у вас пацан. Он вам завтра позвонит. Мы ему предложили: или за нас воевать, или… долго рыть окопы.

Ми просили: «Так давайте зараз!»

— Ваш сын завтра позвонит. Слово офицера.

Наступного дня ніхто не подзвонив. І ми знову поїхали туди, шукали скрізь, навіть у госпіталі.

Федора Березіна на кличку «Чапай», який був помічником Стрєлкова, відправили до Горбачево-Михайлівки. У батальйоні «Керч» він узяв пояснювальні, а у своїй доповідній написав: «утік при мінометному обстрілі». Ми сидимо з ним у броньованій машині, і я дивлюся на нього впритул. А той очі ховає. І переконує мене, що син утік:

— Езжайте домой, он у «укропов».

Мабуть, вони так і хотіли зробити: наказ був кинути на «нейтралці», списати, що це «укропи» дітей убивають. Мабуть, не донесли — закопали відразу.

А що нам робити? Ми продовжували шукати. Комендантська година, ніде ні в кого не зупинишся. Ми виходили ногами все це передмістя Донецька, у Придорожньому були, у зоопарку, з якого, говорили, звірі повтікали. На Шостій Капітальній бачили поховання загиблих.

На ногах були величезні водянки. Я ніколи не думала, що такі можуть бути. Ми приходили в Донецьк до фонтану — сідали й опускали у воду ноги. О шостій підйом — об одинадцятій поверталися. Коли чоловік там був, ми з ним ходили, шукали, проводили своє розслідування. А коли він поїхав, я кілька разів уже без нього була в цій Горбачево-Михайлівці, але десь лазити вже не ризикувала. Коли йшли, писали записку, куди прямуємо (наші номери мобільних телефонів залишали). Кому повідомити, якщо не повернемося.

Захарченко тоді вже був на слуху. Ось під’їжджає, у військовій формі, з охороною. Підбігаю й кажу: допоможіть. Він зупинився, вислухав. Почув прізвисько «Керч». Ад’ютант його говорить: «Так он же в розыске...» Хіба Березін або Антюфєєв не знали, що він у розшуку?

Мені здається, вони навіть зраділи. І ад’ютант Захарченка каже:

— Поверьте, у нас есть способы заставить его заговорить. Подходите завтра.

На наступний день вони сказали нам, що нашого сина немає в живих. Сам Захарченко.

— Я скажу вам правду.

— Я этого давно жду.

— Вашего сына расстреляли. 

— Где и кто? 

— Мы заведем уголовное дело. Для меня дело чести — найти вашего сына.

 

II

— Зелений? Чорний? Кава?

Сталіна В’ячеславівна наполягає на тому, щоб я поїла, і пропонує вибрати напій. Здається, вона навіть не встигла переодягнутися після уроків. Ми говоримо на затишній кухні в її квартирі. Чайник за час бесіди закипає тричі, свист перебиває диктофонний запис, і тоді я беру ручку й записую в блокнот те, що мама Стьопи Чубенка говорить у цю мить. Це хроніка пошуку, тут кожне слово надважливе. Крім чайника, до нашої розмови постійно «приєднується» Бім: собаку в дім приніс сам Стьопа і встиг рік побути його щасливим господарем.

Шматок до горла не лізе. Слухати боляче. Запитувати страшно.

Сталіна — громадянка Росії — розповідає, як із дітьми останнього разу їздила до Ростовської області — на «гробки», щоб привести в порядок могилу матері. Бойові дії на території Донецької області були в розпалі, Степана вирішили залишити з дідусем, але підліток не витримав і місяця —  утік. Мама каже: для нього нестерпним було те, що передають там по телевізору. Саме там Стьопчик, як його називали рідні, написав один зі своїх віршів, які після смерті опублікують у невеличкому збірнику:

«Я звичайний українець,

Який мріє про одне,

Щоб мій син, піднявши очі,

Бачив небо голубе.

Я звичайний українець,

І я мрію про одне,

щоб на прапорі воліло

Завжди жовте й голубе».

Несподівано для всіх повернувшись із Росії додому, Стьопа сказав мамі: «Я, як щур ховатися там не буду, поки мої рідні в небезпеці».

— У соцмережах йому постійно погрожували, а він зовсім не боявся й аргументовано сперечався з прихильниками «русского мира». Він був розумніший за нас. У нього такі думки були... Я тоді не вміла робити скріншоти, а вони взяли й видалили. 22 червня син писав: «Якщо в мене жінка стара, негарна, хвора і я полюбив молоду і вродливу, я ж не буду приводити її сюди, до цього ж будинку, і виганяти стару дружину?» Це він про анексію Криму, — пояснює мама.

Мене дивує той спокій, з яким говорить Сталіна. Розповідає, як її 16-річний син Стьопа фактично став організатором проукраїнської акції в окупованому Краматорську. Коли «пацанят» вирахувала й затримала міліція, за Степаном не прийшли, тому що був неповнолітнім. Тоді хлопець пішов у відділення сам.

— Мені зателефонували і сказали: ваш син, мовляв, у нас, в міліції. Ми прийшли, а він сидить спокійнесенько. Політінформацію їм проводить, як треба Батьківщину любити, — згадує Сталіна.

Батьки дізнавалися про участь сина в проукраїнських акціях від знайомих, пізніше стало відомо, що саме їхній син зірвав прапор «ДНР» на головній площі Краматорська під час окупації міста. Сам батькам не розказував — щоб не хвилювалися.

Стьопа народився й виріс в Україні. Мама пишається, що він не став зрадником. Хоча, каже, російську літературу, яку вона викладає в школі, любив. Сталіна згадує єдиний випадок, коли син не зміг вивчити уривок, —  то був роман «Батьки і діти», епізод, в якому батьки Базарова приходять до його могили.

— Він не зміг, сказав: «Нічого собі, такі сильні слова, такий уривок важкий, у мене комок у горлі. Мамо, роби, що вважаєш за потрібне: хочеш — «двійку» став. Мені важко — я не вчитиму». І я не стала наполягати, знаючи цю його вразливість, — говорить мама.

 «К ней из недалекой деревушки часто приходят два уже дряхлые старичка — муж с женою. Поддерживая друг друга, идут они отяжелевшею походкой; приблизятся к ограде, припадут и станут на колени, и долго и горько плачут, и долго и внимательно смотрят на немой камень, под которым лежит их сын; обменяются коротким словом, пыль смахнут с камня да ветку елки поправят и снова молятся, и не могут покинуть это место, откуда им как будто ближе до их сына, до воспоминаний о нем...», — пише в тому уривку Іван Тургенєв.

Стьопа був по-юнацькому безстрашним. Батьки, як могли, намагалися убезпечити його, — інстинкт самозбереження, кажуть, не спрацьовував. Він міг сказати бойовику на вулиці: «Як ти зброю тримаєш? Чого ти її зняв із запобіжника? Тебе вчили взагалі поводитися з нею?»

Сталіна говорить про сина, як про живого. У кімнаті Стьопи показує радісні сімейні хроніки, від яких мене накриває, і я починаю плакати.

— Чому ви плачете? — запитує мама.

Мені соромно. Я намагаюся стримати черговий комок, який підступає до горла. Виходить погано. На одному з відео Стьопа бадьоро співає свої вірші до дня народження мами:

«Рідна ненько, ночами ти не спала,

Стежила, щоб засинала малишня.

Дні і ночі ти любила, як могла,

А ми шкодили, боліла голова».

16-річчя, яке стало для Стьопки останніми іменинами, відзначили вечерею, а опісля — перевозили старі меблі до гаража. Діти тоді сміялися: «Класний день народження! Потрібно дзвонити в передачу «Кохана, ми вбиваємо дітей!» або «Врятуйте нашу сім’ю».

Із третьої спроби Стьопа став господарем собаки: йому було все одно, якого, лише б був пес. Тоді він умовляв:

— Давай візьмемо ще й кошеня. Воно таке страшненьке, його ніхто не візьме.

— Ти будеш і дружину шукати за тим же принципом? — пожартувала мама.

На стіні в кімнаті висять колажі, які сам хлопчик робив для рідних, — як подарунки до свят. Тут же фото Стьопи із близькою подругою та її маленькою сестричкою: разом мають вигляд молодої сім’ї. Сталіна дивиться на світлину з посмішкою, а говорить про неї з придихом.

 «Мені його дуже не вистачає. Мене ніхто не розуміє так, як ми одне одного розуміли», — зізнається мама.

Тут же в кімнаті фанатська символіка та м’ячі, синя футболка ФК «Авангард» з іменем Степана й номером один, який назавжди закріпили за Чубенком у пам’ять про нього.

Хлопець бачив своє життя й кар’єру у футболі, обіцяв батькам перевезти їх в Італію, коли гратиме за один із найвідоміших клубів. До цього Стьопа довго займався боротьбою. До одного випадку, коли супротивник зламав руку під час спарингу. «Я наступаю на гілку, і в мене цей хрускіт досі у вухах стоїть», — із болем говорив тоді хлопчик.

Страшно уявити, що чув і пережив Степан, якого бойовики жорстоко катували, перш ніж розстріляти.

Однокласниця згадала слова, сказані колись їй Стьопою.

— Я знаю, коли помру.

— Коли?

— Не скажу, не хочу, щоб мама раніше часу плакала.

 

III

У це важко було повірити. Мені потрібні були докази. Було дуже страшно. Що я не так зробила? Що не так сказала? Як я могла його врятувати?

Дзвонить телефон, беру слухавку і там таким благаючим голосом:

— Мамо, врятуй, зараз до тебе прийдуть.

Я не можу зрозуміти, він це чи не він.

— Тобі зателефонують, не піднімай шуму.

— Стьопо, де у тітки город? — після цього запитання кинули слухавку.

По своїх каналах пізніше ми з’ясували, з якої колонії дзвонили ці шахраї. Потім, коли нам уже сказали, що Стьопку застрелили, знову пролунав дзвінок. Тепер — із Горлівки: прозвучала сума 30 тисяч гривень. Я прибігла додому — Вітя вже поклав до автомобіля подушечку, плед, змінний одяг, позичив гроші. Мені в церкві подарували молитвослов — і я стала читати молитву проти гвалтівників і вбивць. Домовилися з цими людьми, що подзвоню о 10.00. Дзвонила цілий день — ніхто так і не взяв слухавки. Я так думаю: вони б забрали гроші, авто — і вбили б нас. Стьопи ж у них не було. Бог відвів.

«Керч» (Погодін), «Жора» й «Буба» вже були арештовані в Донецьку. Їх почали допитувати, з’явилися свідки й інших злочинів. У мене вперше сиве волосся з’явилося, коли, прочитавши матеріали кримінальної справи, я дізналася, що вони зі Стьопкою робили. То були страшні речі. Наприкінці липня його розстріляли й закопали. У целофановому пакеті. Почалися дощі...

Під час слідства мені радять виїхати — заради власної безпеки. Та якось вранці я прокидаюся й розумію: поки мене там немає — нічого не рухається. І знову їду до Донецька.

Я тоді зверталася до Бога: «Якщо я хороший педагог, то нехай відбудеться ексгумація не пізніше Дня вчителя, а якщо поганий...» Таки саме на День вчителя мені подарунок був. Усі святкували, а я нарешті поїхала до Стьопи.

Вони не хотіли брати мене на ексгумацію. Говорили: потім приїдете — на опізнання. Але я вирішила, що точно їду. Подзвонила слідчому й запитую: мені своїм ходом добиратися чи ви мене заберете? Він зітхнув: «Підходьте, заберемо». Попросив, щоб я на дорозі стояла. Вони вели відеозйомку. Сказали: потім підійдете. Крім слідчих, були російські військові — я за виправкою зрозуміла, стояли там, дивилися, допомагали. Тоді я подумала: «Дивіться, до чого це призвело! Ви мене, громадянку Росії, приїхали захищати, допомагаєте ось цьому бидлу. Мене «врятували» й «захистили». Поки ви не прийшли, у мене був син…»

Я дивлюся — і не можу повірити, що ЦЕ — він.

Тіло мого Стьопки мені теж не хотіли віддавати:

— А как вы его узнали? Лица-то нет. Уже.

— По комплекции, по одежде… Подождите. Есть хоть малая вероятность того, что это не мой сын?

— Нет, это ваш сын.

— Почему вы мне его не отдаете?

— Надо анализ ДНК сделать.

Тест дуже довго робили в Ростові. На мою пропозицію забрати матеріал і самій відвезти в Україну відповіли відмовою. Потім я подзвонила секретарю Захарченка і сказала: «Ви знаєте, я вже доведена до відчаю й зараз покінчу із собою — будете думати, що ще й із моїм тілом робити». Хоча мене такі дурні думки ніколи не переслідували.

Пролунав дзвінок.

— Можно забирать.

— Но как вывозить? Давайте машину — мы вывезем в Украину.

— Нет.

— Что, страшно? А нашим не страшно ехать за телом 16-летнего убитого ребенка? Ну, что делать? Давайте до блокпоста вы довезете, а наши заберут там и повезут в Краматорск?

— Нет, давайте в Донецке похороним.

— А давайте в Горбачево-Михайловке! Чего выкапывали — давайте на том же месте и закопаем… 

6 листопада ми його забрали. То було спонтанно. Із чоловіком у Краматорську прийшли в похоронну кампанію, вибрали труну. Кажу, що за дитиною потрібно їхати до Донецька. Хлопці погодилися: «Ми поїдемо за вашим сином». Їхні сім’ї так і не знали, куди вони відправилися.

У морзі лікарні Калініна я злякалася. Або не знаю, що зі мною сталося.

— Ви, звичайно, можете подивитися, це ваше право, але ми б вам не радили. Нехай він у вас лишиться в пам’яті таким, яким був.

Знаєте, ось ця зігнута нога — ця картинка під час ексгумації в мене досі перед очима. Що б я тут побачила?

Труну вибрали синю із блискучими жовтими вставками.

— Нічого, що ми з такою труною їдемо через блокпости?

— Хлопці, зі мною — нічого.

На блокпостах: і на наших, і на їхніх — черги. Я одразу виходжу й кажу: везу сина. Нас пропускають.

В Україні я повторно зроблю тест ДНК, щоб переконатися, що забрала саме Стьопу. Ховаємо сина 8 листопада, у Міжнародний день КВК. Стьопа грав в одній із місцевих команд...

«Ты же знаешь, как меня зовут?

Ты ведь знаешь, куда я иду?

И ко мне со слезами придут,

Когда земля зашуршит на гробу…»

Захарченко в Донецьку тоді говорив:

— Знаете, мы их расстреляем. Будет показательный суд. У вас будет последнее слово.

— Я знаю, что такое дать жизнь, но не забрать. Я им не уподобляюсь.

— Все равно мы их расстреляем.

Убивці відкупилися. Але ціною Стьопчиного життя батальйон «Керч», на рахунку якого безліч тяжких злочинів: від убивств і тортур до згвалтувань — розформували.

— За що це нам? Хіба ми погані люди? — питав чоловік.

— Розумієш, Вітю, Богу не ставлять запитання «за що?», а запитують «для чого?».

Ось до цього, напевно, Погодіна ніхто не міг зупинити. Скільки загиблих від його рук — саме мирних жителів. Але він відкупився — хтось узяв ці гроші на крові і сльозах.

Ми не знаємо, чому Стьопи розстріляли. Тому мені потрібні ці вбивці тут. Живцем. Я хочу свій допит провести. Скажу: якщо ви вважали, що він неправий, що він зрадник Донбасу, пацан 16-ти років — переконайте у своїй правоті, говоріть! Мабуть, він був вищим за них морально й інтелектуально, тому вони розправилися з ним фізично. Що вони можуть узагалі сказати?

Якщо б Стьопу не розстріляли — ми б дізналися всю цю епопею. Варіантів багато. Тоді людей уже «хапали» на риття окопів. Може, бачать: хлопець міцний — вирішили речі на вокзалі перевірити. Але Стьопу треба було знати: він міг і стукнути: «Чого ти риєшся в моїх речах? Хто ти такий? Що ти робиш на моїй землі?»

Хоча, я іноді думаю, він і там міг схитрувати на кшталт: «Та я збираю стрічки, пацани. А у вас є стрічка? Дайте мені вашу». Міг же? Але ні.

Чому вони не просили викупу? Ми б і гроші зібрали. А їм цього не треба було, і без того вистачало... Мабуть, запитали, а у Стьопи мама — вчитель, тато — інструктор. Що з нас узяти? Треба ж було познущатися: «ми ідейні, ворога замучили й розстріляли».

Стоячи на кладовищі, я просила:

— Стьопо, хотів працювати в міліції? Давай, працюй. Шукай. Тобі звідти видніше.

Наступного дня Україна затримала диверсанта «ДНР», спливає знайоме прізвисько, яке я запам’ятала з матеріалів справи в Донецьку. Цей чоловік бачив, як Стьопу розстрілювали. Він став співпрацювати зі слідством. І розповів про останні хвилини життя мого сина.

Тепер я знаю, що Стьопа помер як герой. Мовчки. Не просився й не плакав.

 

IV

У листопаді 2017-го, за три роки після скоєння злочину, Торецький суд визнав винними у викраденні, тортурах і вбивстві 16-річного Степана Чубенка бойовиків батальйону «Керч» Вадима Погодіна, Максима Сухомлінова і Юрія Москальова та засудив їх до довічного ув’язнення.

Під час слідства свідок розповів, як «Керч», «Буба» й «Жора» штовхали до траншеї побитого і зв’язаного Степана. Погодін вистрілив з пістолета Макарова в голову хлопцеві, який стояв на колінах. Двоє інших добили його.

Сталіна В’ячеславівна впевнена, що доб’ється екстрадиції та очної ставки з катами свого сина. Злочинці переховуються на території анексованого Криму й Росії. Перебувають у міжнародному розшуку.

 «Чому вони захищають убивць? Неповнолітнього громадянина України вбили громадяни України на території України. По-звірячому вбили. Це кримінальний злочин. Ідеться про викрадення й убивство дитини. Чому Росія їх захищає? Бо пацан — за Україну, а ті — за «ДНР», за «Новоросію»? — говорить мама. — І виходить, що можна вбивати громадян України, тому що вони за свою країну, тому що вони не зрадники? За стрічку кольору прапора? Навіть не видати їх — це вже... Вони бояться, що Погодін заговорить. Адже він герой тільки із беззбройними та зв’язаними...» — впевнена Сталіна.

У день 20-річчя, 11 листопада 2017 року, на стадіоні «Авангард» Степана Чубенка посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня. У травні 2015 року краматорський школяр був удостоєний високої державної нагороди — ордена «Народний Герой України».

 «Життя розділилося на «до» й «після» війни. І хоча «після» ще не настало, але життя «до» було зовсім іншим. У ньому були безтурботність, багато радості і сміху. У ньому був наш однокласник і друг Стьопа Чубенко. А тепер його немає, і всі ми, здається, стали іншими», — пише у спогадах його однокласниця Ельвіна Сулейманова.

***

Запис про Стьопу «лежить» на моєму диктофоні вже кілька місяців. Кожен раз, коли думаю, що треба сісти і прослухати все це знову, починаю тремтіти. Чи то від жахливо спокійного голосу Сталіни, чи то від подробиць, які ще довго не дають спати, чи то від почуття, що писати про Стьопу — це писати не про школяра, не про жертву тортур і вбивства, а про справжнього українського Героя. Звідки в ньому були ці свобода й сила, яких багато хто, як і я не знайшли в собі, коли прапори бойовиків з’явилися над нашим містом? Як про них, цю силу і любов, тепер писати і як їх передати?

Стьопа Чубенко, хлопчик із золотим волоссям і доброю душею. Коли часу вже не залишається, розумію, що не можу просто видалити цей запис і забути. Хоча б заради того, щоб про нього, справжнього, словами мами Героя за десяток років почув мій син.