Снайпер Юлія Семігайлова («Білка»): «У кожного є межа. Я давно перетнула свою, однак не могла залишити хлопців»

Мати чотирьох дітей Юлія Семігайлова, котра провела на війні майже п’ять років, — про розмову зі старшою донькою, про наші втрати, про необхідність обирати, кого з поранених рятувати, про напарника, який згодом став її чоловіком, а також про повернення додому та місцеві вибори.

«Не знала, що стану мамою одразу двох і що саме вони повернуть мене додому з війни»

«Я вдома вже майже рік, і діти поруч. Але думками все одно дуже часто там, — ділиться Юлія. — Зараз намагаюся приділяти дітям максимум часу, адже мене не було майже 5 років. Коли пішла на війну, молодшому синові було 7 років, а старшій донечці — 9. Я здогадувалася, що старша дочка картала мене за це. Адже вони були просто дітьми і зараз ними залишаються — а я поїхала від них... У всіх однокласників і друзів були батьки, а у моєї доньки — ні. Їй було боляче, але вона все тримала в собі. І лише нещодавно нам все ж вдалося про це поговорити. То була складна розмова, оскільки в такій ситуації просто про патріотизм, про любов до України не розкажеш. Тож я пояснила доньці, що злякалася: за своїх дітей, через те, що від Донецька до нашого Запоріжжя лише дві години їзди, через те, що війська відступають, що ніхто не знає, де саме зупиниться війна. Тому й пішла їх захищати від усього того жаху, який ось-ось може дійти і до нашого будинку. Моя старша дочка все зрозуміла. Вона моя опора і помічниця. А старший син знає майже всіх моїх побратимів, мріє про кар’єру військового. Болісно сприймає будь-яку несправедливість. Вже зараз він захисник.

Молодші Зоряна і Богдан (народилися цього року. — Авт.) — подарунок, на який уже не розраховувала. Вони були на війні, зокрема на позиції «Дерзкая» під нічною зливою разом із татом. Загалом у Мар’їнці були на багатьох нехороших позиціях... Я ж тоді не знала, що вагітна. Не знала, що скоро стану мамою одразу двох і що саме вони повернуть мене додому з війни. Їм скоро виповниться по 7 місяців, і вони дійсно якесь диво. Мені подобається думати, що їх мені «надіслали» мої загиблі посестри — Янка й Ірина (Яна Червона та Ірина Шевченко. — Авт.). Вірю, що і вони, і всі загиблі хлопці завжди поруч із нами.

Зараз мешкаю в приватному будинку і завела чимало різної живності. Як каже мій чоловік: «Іще б корову завести, щоб точно часу думати про війну не було». Але я проти (сміється). Ані рук, ані часу вже і так не вистачає, а думки... Думки мої все одно будуть на Донбасі. Тим паче, коли чоловік там і багато моїх — справжніх, тих, хто у серці. Вони зобов’язані теж вижити і повернутися до своїх родин. Мої брати і сестри, яких і знаю, і не знаю... Усі».

«Іноді мені здавалося, що так не може бути насправді, що це вигадка і це відбувається не зі мною»

«Від початку війни я була волонтером, — продовжує свою розповідь Юлія. — Точніше, як і усі волонтери, — просто поштарем. Справжні волонтери — це люди, які іноді віддавали останнє, а ми ж лише довозили все те на фронт. Потім я підписала контракт із ЗСУ. Військкомати були забиті тими, хто відмовлявся від повісток, тож на той час був шалений недобір... То була весна 2015 року. У березні оформила документи, а 20 травня поїхала з ППД на війну.

Служила чотири з половиною роки, причому майже без ротацій. І, мабуть, це забагато. Зараз можу зізнатися, що це дуже важко, адже в кожного є межа. Я давно перетнула свою, однак не могла залишити хлопців. Як сказати їм, що я йду, коли вони залишаються? Іноді не могла вгамувати тремор, часом і спина, і голова давали про себе знати. Але я збиралася, бо ніхто про мої проблеми не повинен був знати. 

Дуже важко втрачати людей, навіть тих, кого не встигла добре взнати. Іноді мені здавалося, що так не може бути насправді, що це вигадка і це відбувається не зі мною. Тихий хлопчина, який, як усі думали, більше не піде в розвідку, загинув, а я усю дорогу гадала, хто загине... За нього б точно не подумала. Мені здавалося, що він буде в безпеці, що він вже, як-то кажуть, своє відвоював. Але він підірвався на міні в «сірій» зоні...

Або завжди усміхнений чоловік, який усім розказував про своїх донечок. Його привезли в «кунзі» вночі з осколком у голові. Я намагалася вигадати, чим замотати голову, полізла у «кунг», щоб потрапити на той ВОП і побачити осколки, «воронку», зрозуміти, чим саме по них стріляли... Вже потім зранку усвідомила, що того, хто так любив своїх донечок, більше немає. А я так і заснула в його крові, бо впала у тому «кунзі»...

Коли поранених двоє, я намагаюся хоч одного дотягти в якесь укриття та надати допомогу, маючи лише один індивідуальний перев’язувальний пакет. Я була в розпачі через те, що не можу нічого зробити, зокрема й обрати, кого тягнути. Обійняла того, хто знепритомнів, лежу і молюся. Так, щоб другий поранений не бачив. Усі вижили. Але той розпач!.. Я потім так боялася знову опинитися в такій ситуації. Один дядько мене, коли залетіла до них, умовляв: «Сядь, дитино, не поспішай жити, попий кави, зараз все зробимо»... Його «не поспішай жити» я разів зо двадцять за ті півгодинки почула... Потім побачила його прізвище у зведеннях... Загинув на ВОПі, поки мився, — влетіла міна...

...А дівчата! Я трохи полаялася з Яною Червоною через політику. Їду зі своїми і думаю: «Зараз доїду до ВОПу і напишу їй, що ще не вистачало лаятися через політиків, тим паче, що я ані проти Петра Порошенка, ані за нього, адже маю до нього багато запитань». Раптом дзвінок — Галинка кричить: «Янки немає!» Я доїхала до місця, вийшла з автомобіля, сіла під колесо на землю. Хлопці злякалися: чи погано мені, чи ще щось... А я не розумію, що робити, куди їхати, як допомогти. А Вікторівна... Іра Шевченко... Я повинна була бути з нею в авто... Але чомусь я жива.

«Гюрзі» я обіцяла випити кави, останнього разу біля магазину в Мар’їнці сказала: мовляв, наступного разу стовідсотково, тільки не сьогодні. А потім потрапила вже на його могилу, вибачилася за обіцянку. Може, він і почув.

«Кол» обіцяв зателефонувати, як тільки вони повернуться в один будинок. Почувши по рації повідомлення про «трьохсотого», впізнала голос командира «Кола». Я тоді була поруч, тож могла підскочити, але мене запевнили, що все буде добре. Отож я навіть не уявляла, що поранений — то «Кол». 

Їх так багато... А мої рідні хлопці з батальйону! Я тепер добре знаю їхніх матерів, але тих хлопців нема... Немає навіть заступника військкома, полковника — дядька Михайла, який завжди вмовляв мене повернутися до Запоріжжя та служити в військкоматі. Він пам’ятав усіх загиблих хлопців і зокрема як кого звуть із рідних. Він жив, вважаючи усіх нас своїми дітьми. Спочатку в нього з’явилося запалення легенів, якого він не лікував, бо не було коли, а потім його дуже швидко вбив рак легенів. Отож немає більше справжнього батька, полковника, офіцера честі».

«Він збив мене з ніг і закрив собою»

«Зі своїм чоловіком я познайомилася у «Фейсбуці» — якось написав мені, що він мій колега, тільки з 3-го полку, — пригадує жінка. — Іноді ми спілкувалися з цього приводу. А після того, як у нього закінчився контракт, попросився до нашого підрозділу.

Я не думала про стосунки. Ніколи не розуміла тих, хто на таке наважується, адже це все ускладнює. Але він став моїм охоронцем. Я дійсно не можу згадати, скільки разів він мене рятував, як би я не була проти. Не встигла куля влетіти у шифер над моєю головою, а він уже збив мене з ніг і закрив собою. Мені не треба було йому казати, що робити, коли ми працювали в парі. Навіть першого разу він розумів усе, тільки-но я встигала про це подумати. Завжди, де б ми не опинилися, він намагався знайти каву, чим би мене погодувати. Я засинала в якомусь занедбаному бліндажі і прокидалася від того, що на мені його куртка, а він намагається розтопити грубку...

Були і негативні ситуації. Наприклад, коли вночі наш автомобіль загруз між позиціями, він пішов шукати «Урал», який зможе витягнути нас. Водій «Уралу» сказав, щоб я поїхала трохи в об’їзд — а це десять метрів, тільки цього ніхто не уточнив. Зрозуміли лише тоді, коли вже проїхали половину мінного поля. Подзвонив той водій і почав кричати: «Куди?!» Варіантів було небагато. Ми залишилися там до ранку, щоб потім їхати і молитися. Треба було їхати, тож вигнала всіх із машини, тільки чоловік відмовився виходити. Але це було неправильно. Тому що якби не пощастило, то саме він мав досвід і навички, щоб спробувати мене врятувати. Однак залишити мене саму в авто він не зміг, як я на нього не кричала, як не сварилася. Я пролетіла, напевно, на одному вдиху 500 метрів. Пощастило...

...Напевно, мені ще треба жити, тож дозволила собі просто бути щасливою. Я знала, що він давно мене кохає, та не підпускала близько, адже війна... Але і на війні можна кохати, особливо коли розумієш, що чомусь живий».

«Ризикую безпекою, але інакше вже не можу»

«Зараз, коли повернулася, спостерігаю за тим, як «перефарбовуються», продаються та «розпилюють» гроші ті, хто при владі у моєму рідному Запоріжжі, у 2-х годинах від якого війна, як волонтерів, котрі не втомилися досі плести маскувальні сітки та допомагати фронту, вигнали навіть із підвалу, в якому вони працювали. При цьому депутатам-«патріотам» було все одно, ніхто не зголосився допомогти. Ніби в нашому місті немає приміщень, які знаходяться в комунальній чи державній власності, однак їх здають в оренду родичам та «придворним». Про патріотизм найкраще говорити перед виборами та на свята...

Зараз наші дівчата-волонтери й активісти, які боролися проти вирубки парку, об’єдналися і йдуть на місцеві вибори. Я зрозуміла, що найкраща підтримка — це стати поруч із ними. Тому також балотуюся. Нині називаю своє справжнє прізвище, яке приховувала роками, — Юлія Семігайлова. Розумію, що ризикую безпекою, але інакше вже не можу. У нас нема грошей на агітацію, адже волонтери не зможуть платити по 20 тисяч за білборд чи проплачувати статті в ЗМІ... Але маю надію, що люди чогось навчилися і вміють бачити й думати. Зараз у багатьох містах ідуть на вибори дійсно справжні, бойові, незламні. Дуже радію, що в Україні з’явився шанс нарешті отримати майбутнє в своїх регіонах. Разом ми зможемо побороти все.

...Усі номери загиблих у мене в телефоні й досі. Вірю, що вони поруч. А я не з ними тому, що так треба, очевидно, в мене ще є тут справи. І я не можу схибити, бо всі вони тоді від мене відвернуться».

Валерія БУРЛАКОВА

«Цензор.НЕТ»