Багата Україна й бідні люди

Прожив я довге і, можна сказати, свого роду цікаве життя. Народившись у селі на Черкащині, пам’ятаю, якими знекровлюючими були податки для селян: за кожну худобину, птицю, кожне плодове дерево. Навіть зарізавши свиню, обов’язково повинен здати її шкіру, також здавали молоко, м’ясо... Усе це призвело до різкого зменшення кількості худоби й птиці у селян і вирубки плодових дерев.

Пам’ятаю і ті пісеньки, яких співали потайки, бо за них можна було потрапити досить далеко. Ось деякі з них: «Встань, Володю (цебто Ленін), подивися, до чого ми дожилися. Ні корови, ні свині, тільки радіо на стіні» або «Ой, спасибі Маленкову, що дозволив держати корову». Було й таке: навіщо тримати корову в дворі, коли в колгоспі можна взяти молоко?

Пам’ятаю і 1947 рік, коли люди пухли з голоду. А в 1963 році, навчаючись в інституті, я їв хліб із гороху, ячменю, кукурудзи, бо Микита Хрущов засіяв всю країну кукурудзою. Здобні булочки видавали за списком лише тим людям, які мали маленьких дітей.

Та життя поступово налагоджувалося: систематично знижувалися ціни на ті чи інші товари або продукти, скрізь була робота, вчасно виплачували зарплату, на яку можна було одягнутися, більш-менш нормально харчуватися та ще й на тиждень чи два поїхати десь відпочити, зокрема за пільговою профспілковою путівкою. Щоправда, усюди в магазинах був дефіцит, але, постоявши в черзі, можна було придбати або меблі, або телевізор, або більш-менш модний костюм. Про бідність тоді часто не говорили, хіба що, приїжджаючи в село до мами, вечорами в родині згадували про нелегкі післявоєнні роки, зокрема голодний 1947 рік.

Населення тоді в своїй масі було однорідним — не було дуже бідних і надто багатих. А от сьогодні бідність стала в країні суспільно-політичним явищем. І це факт, адже уряд держави вживає заходів із реалізації стратегії подолання бідності. Відтак у нас між багатством і бідністю утворилася справжня прірва.

Якось зателефонував мені Герой Соціалістичної Праці, Герой України, засновник ПП «Агроекологія», що в Шишацькому районі, Семен Антонець, котрий 50 років працював головою колгоспу та створив унікальне господарство, яке займається органічним землеробством, виробляє екологічно безпечну продукцію, сертифіковану за міжнародними стандартами, і з якимось болем у душі запитав: «Миколо Миколайовичу, чому в нашій державі народ бідує?». Я відповів, що питання непросте, подумаю і якось при зустрічі на цю тему поспілкуємося.

Отож це змусило мене задуматися. Дійсно, земля, кліматичні умови та природні ресурси України — це унікальний Божий дар. Ми маємо 40% європейських запасів чорноземів, у наших надрах міститься вся таблиця Менделєєва. Займаючи 1% світового суходолу, Україна має 5,2% його природних ресурсів.

Перечитавши та проаналізувавши чимало різних матеріалів на тему бідності, я вирішив поділитися своїми думками, враженнями і певною мірою відповісти на запитання Семена Свиридоновича. Дійсно, нині боротьба з бідністю є складовою соціальної політики в цивілізованому суспільстві і особливо гостро стоїть у країнах із перехідною економікою. Невипадково Шведська королівська академія наук у 2019 році вирішила присудити премію імені Нобеля з економіки за «експериментальний підхід до боротьби з глобальною бідністю» Абхіджит Банерджі, Естер Дюфло та Майклу Кремеру (Кембридж, США). У ході дослідження на тему, як подолати бідність, лауреати вирішили поділити це питання на кілька менших і чіткіших. Вони дослідили вплив втручання в таких важливих сферах, як освіта, охорона здоров’я, сільське господарство та доступ до кредитів, поставивши такі запитання: які втручання працюють? Чому? Чи перевищує користь вартість? Ефективна політика бідності вимагає відповідей на ці запитання. І найнадійніший спосіб дізнатися відповідь — випробувати певне втручання, так би мовити, в польових умовах.

Якось в одному з видань мене зацікавив заголовок: «Эх, вернуть бы то время!». Один з авторів пише, що його рідним найбільше пощастило, оскільки вони народилися в 50-ті ро-ки (найщасливіше покоління): війни не застали, навчалися безкоштовно, держава їх працевлаштовувала, надала житло, за медичне обслуговування вони не платили. А ті, хто народився в 1970-х роках і вступив у доросле життя у важкі 1990-ті, ледве зводять кінці з кінцями, при цьому ще й пенсійний вік збільшили.

Інша читачка пише: «Я народилася в 1980-х роках, а мама — в 1960-му. Судячи з її розповідей і моєї бабусі, чесно скажу, що хотіла б жити в ті часи. Зарплата у всіх була здебільшого однакова. У магазинах ціни в будь-якому місці були одні й ті ж, інколи на роботі давали гроші в розстрочку — не в кредит. Житло одержували всі ті, хто працював. Я ж хоч і маю трудовий стаж 17 років, квартиру купити не можу. Знову ж таки і санаторії, і дитячі табори були безкоштовні. І щоб поїхати на море, не треба було накопичувати кошти цілий рік.

Іще одна жінка пише: «У 1990-ті я ще була молодою. У мене в ті роки на руках було двоє дітей і батьки-інваліди. Чоловіку зарплати по півроку не платили, тож шукала підробітки, де тільки могла. До того ж дітей довелося навчати платно. Пенсія нині в мене дуже мала, тож і досі працюю, дома не сиджу. Мої тітки працюють інженерами, хоча одній 72 роки, а другій — 74. Мій 66-річний чоловік теж працює на заводі, у його відділі взагалі молодих немає — працівники переважно пенсійного віку. Так що дуже хороше життя в нашого покоління — просто казка. Усі гроші, що були на «ощадкнижці», — «тю-тю». Втратила аж дві тисячі — тоді на них можна було багато чого купити. А після розвалу Союзу я на них тільки книжку купила — і все».

Ось іще один лист із газети: «Мої батьки народилися в 1921 році, тож у дитинстві зазнали і голоду, і репресій, а також пережили війну, після якої нічого хорошого не бачили. Ми із сестрою — 1949-го і 1952 року народження. Пам’ятаю, як жили в ранньому дитинстві. Білі і солодкі булочки були мрією. Одне добре — у 1956 році батьки одержали своє житло. Пам’ятаю, як мама годувала нас із сестрою смаженою картоплею, а молока в домі було тільки півстакана. І це на двох дітей півтора і п’яти років. Вищу освіту ми з чоловіком здобули заочно в технікумі. Для нас найщасливіші дні тривали якраз із кінця 1970-х по кінець 1980-х років: мали освіту, улюблену роботу і достаток. Що дійсно залишалося стабільним, так це можливість працювати скрізь і завжди вчасно одержувати зарплату, адже на той час дотримувалися трудового законодавства. Потім розпочалися 1990-ті роки. Ми тоді були ще молодими — сповнені сил відмінні спеціалісти. Але більша частина нашого покоління залишилася без роботи. Багато людей зламалося (особливо чоловіки) — втратили себе в новому житті. Пам’ятаю, як страшно було зустріти серед продавців начальника нашого цеху (продавав рукавиці). Крім того, в усіх нас росли діти, а ми навіть не встигли їх повністю підняти на ноги. Багатьом із них довелося побігати, аби знайти себе. Не можу сказати, що їхнє покоління було щасливим».

Однак щастя не тільки в тому, що є на прилавках. Адже людина не може почуватися приниженою через те, що не може купити гарну одежу і нормальну їжу.

За роки нашої незалежності Україна, на жаль, втратила свої позиції могутньої, економічно сильної держави. Знищені колгоспи як багатогалузеві господарства, які виробляли багато різної продукції сільського господарства, зруйнована їхня матеріально-технічна база, інфраструктура, велика кількість людей залишилася без роботи.

Варто зазначити, що схвалений минулого року план заходів на 2019 рік із реалізації Стратегії подолання бідності не сприяв зменшенню бідних в Україні. Як наголосив експерт із питань соціальної політики Андрій Павловський, за оцінками ООН, в Україні бідними є понад 60% населення. А МВФ назвав Україну найбіднішою країною Європи з найменшою зарплатою. Існує в нас і таке ганебне для цивілізованого світу явище, як бідність серед тих, хто працює. Адже кожен п’ятий працюючий — бідний.

У 2018 році середня зар-плата в Україні ледве сягала 264 євро (для порівняння, у Молдові — 324 євро, у Польщі — 1 102 євро, у Німеччині — 3 700 євро). У першому півріччі 2019 року українці витратили на продукти харчування 46,2% доходів. Витрати на охорону здоров’я становили 4,1% бюджету домогосподарства. Реальних доходів більшості населення України вистачає тільки на найнеобхідніші товари й послуги, насамперед на продукти харчування, при цьому немає можливості заощаджувати.

У доповіді ООН на тему: «Майбутнє для дітей світу» експерт порівняв можливості для дітей у 180 країнах. У рейтингу благополуччя й умов для розвитку дітей Україна займає 91 місце. Її експерти визначили як країну з низько-середнім рівнем багатства.

У дослідженні «Якість життя країн — 2019» Україна посіла 62 місце із 71-го. За межею і біля межі крайньої нужди живуть від 20% до 35% населення України. 28% громадян позичають або беруть у кредит, щоб розрахуватися за комунальні послуги. 31% українців змушений часто брати гроші в борг купівлі продуктів, а 36% — беруть кредит на лікування. До того ж в Україні найвищий рівень експлуатації найманих працівників у Європі. Частка зарплати в собівартості продукції, за даними Національної академії наук, становить лише 6,5%, тоді як у європейських країнах — понад 30%.

За оцінками зарубіжних експертів, станом на 1990 рік в Україні бідними можна було вважати приблизно 11% населення. Нині за межею бідності живуть 60% українців. З’явилася загроза появи застійної бідності, коли в бідних сімей немає надії вибратися з нужди. Діти з таких сімей, не маючи доступу до повноцінної освіти, у дорослому житті найбільше ризикують опинитися на ще нижчій соціальній сходинці, ніж їхні батьки. Внаслідок нестатку бідні верстви населення не можуть повноцінно харчуватися, сплачувати комунальні послуги, лікуватися та відпочивати, не можуть забезпечити оплату освіти собі та своїм дітям.

Якщо раніше причиною бідності здебільшого вважалася нездатність до роботи через хворобу чи похилий вік, то тепер новими бідними є особи, які здатні до роботи, але не мають її, причому тривалий час. Серед бідних найбільше сімей із дітьми, зокрема багатодітних — 43,4% від загальної кількості, сімей пенсіонерів — 29,3% і сімей без утриманців — 27,6%.

Політична криза наприкінці 2013 року, а згодом анексія Криму Росією та війна на Сході України значно ускладнили економічну ситуацію в країні: ВВП у 2014 році зменшився на 28,1%, а в 2015 році — іще на 31,3%. За абсолютними показниками країна повернулася на 10 років назад. Скорочення виробництва призвело до зростання безробіття. У 2015 році роботи не мали 1 654 тисячі осіб або кожний десятий з економічно активного населення. Протягом 2014—2015 років стрімко зросла інфляція.

Великий потік вимушених переселенців із Донбасу та Криму значно погіршили ситуацію. Із 2014 року з’явилася бідність, пов’язана з раптовою втратою майна та джерел для існування. Воєнні дії призвели до того, що понад 5 мільйонів людей на Сході України раптово потрапили до групи збіднілих або вразливих до бідності. Багато родин змушені були перейти на режим суворої економії. У 2015 році частина домогосподарств, яким за рівнем доходів не вдалося забезпечити навіть достатнє харчування, зросла до 4,9%, а тих, хто постійно обмежував себе в найнеобхіднішому, — до 43,2%. Крім того, 148 тисяч домогосподарств не мали змоги споживати гарячі страви щодня, а 166 тисяч — не можуть давати дітям фрукти чи соки. Зменшилася частина населення, яка вважала середньодушові еквівалентні загальні доходи в розмірі близько двох прожиткових мінімумів достатніми, аби не почуватися бідним. За даними Державної служби статистики, якщо у 2007 році таких було 26,7%, то в 2013-му — 4,8%, а у 2015-му — 5%.

Які ж основні причини бідності? По-перше, тотальна приватизація, а точніше, «прихватизація» всього, навіть стратегічних підприємств промисловості й енергетики. 

По-друге, економічно необгрунтоване підвищення ціни на природний газ і взагалі тарифи на комунальні послуги. Колосальні запаси газу в Україні і зокрема на Полтавщині дають можливість зробити його дешевим для українців, а не купувати в Росії. Відтак позахмарні ціни призвели до того, що населення переходить на твердопаливні котли, як наслідок, відбувається масова вирубка лісосмуг, лісів, що загрожує екологічною катастрофою, особливо в умовах глобальної зміни клімату. 

По-третє, масове будівництво сонячних та вітрових електростанцій, що займають великі площі земель, зокрема і продуктивних, ставить у надзвичайно важкі умови роботу теплових, атомних, гідроелектростанцій, згубно впливає на вугледобувну промисловість, скорочує кількість робочих місць.  По-четверте, відтік капіталу за кордон, в офшори, адже щороку з України виводяться мільярди доларів. П’яте — володіння великими агрохолдингами сотнями тисяч українських чорноземів призводить до зубожіння села, знищення його як колиски української нації, збіднення родючості грунтів, втрати українським народом основного багатства — землі. Шосте — наша держава не може змусити великих капіталістів виконувати закони й відповідати за свої дії. 

Сьоме — відсутність державного контролю за цінами. Хіба можна в Україні з її чорноземами мати такі ціни на овочі, м’ясні продукти й головне — хліб? А все тому, що збільшилася кількість служб, організацій, компаній, які займаються тільки рухом зерна. Їхні працівники також хочуть мати гідні зарплати, інакше вони б там не працювали. Звісно, якщо один — із сошкою, а семеро — з ложкою, то, поки хліб дійде до покупця, його ціна стане захмарною. Тому так званий «соціальний» хліб і користується таким попитом — зрозуміло, якої він якості. Чи не сором це для держави, яка виробляє мільйони тонн зерна? Як розцінювати те, що з кожним роком дорожчає так званий «борщовий набір», навіть без м’яса? Чому ми не вирощуємо цих овочів у себе, в Україні, а завозимо з Єгипту, Голландії? Чому знищуємо тваринництво і при цьому завозимо молоко й сало з Польщі? А в угоду олігархам засіваємо поля кукурудзою, соняшником, соєю не для добробуту селян, розвитку інфраструктури сіл, створення робочих місць, а для одержання надприбутків.

Восьме — пенсії і заробітні плати. Виникає питання: як на мінімальні пенсію і зарплату виживає людина за нинішніх цін на продукти харчування, ліки, комунальні послуги? І якби депутат Верховної Ради хоча б місяць прожив на таку пенсію чи мізерну зарплату, то, мабуть, не рекомендував би тій нещасній селянці продати собаку і заплатити за газ, або ж та нині вже екс-міністр, котра скаржилася, що не може утримувати дитину за заробітної плати в розмірі 34 тисячі гривень.

І останнє. «Головними причинами бідності в багатій Ук-раїні є патологічна жадібність і меншовартість владної еліти. У результаті все суспільство стає хворим: владна еліта — духовно, а народ — фізично й морально. Ні ті, ні інші не можуть спокійно спати, живуть у страху за своє майбутнє», — зауважив експерт із питань соціальної політики Андрій Павловський.

Нині рівень смертності вдвічі перевищує рівень народжуваності. Крім того, Україна знаходиться в «топі» світових лідерів за рівнем захворюваності на туберкульоз, який іще називають «хворобою бідних».

Унаслідок необдуманих і необгрунтованих реформ Україна стала слаборозвинутою державою. Якщо в країнах Європейського Союзу співвідношення прибутків 10% найзаможніших людей до прибутків такої ж частки найбідніших становить 5:1—8:1, то в Україні — 40:1. Усе це породжує у людей страх втратити навіть низькооплачувану роботу. З огляду на безвихідь велика кількість населення країни, особливо молодь, шукає кращої долі за кордоном.

Та не всім живеться в Україні погано. Наші олігархи потрапляють до списків найбагатших людей Центральної і Східної Європи. Що говорити про керівників газових і нафтових структур, АТ «Укрпошта» та інших з їхніми мільйонними зарплатами. Та й наші «слуги народу» не ображені грошовими надходженнями і, судячи з декларацій, мають солідні статки. Крім солідної зарплати, їм виплачують мільйони гривень преміальних і компенсації за житло. До того ж депутатам було нараховано по 76 840 гривень на виконання депутатських повноважень за грудень і листопад. А серед 158 нардепів, які одержували доплату за житло, 10 виявилися такими, котрі проживають у Києві. Виникає законне запитання: хто ж у кого слуга — депутати Верховної Ради в українського народу чи український народ їм прислуговує?

Нинішньої весни у зв’язку з карантином фермери південних областей України змушені були викидати на сміттєзвалища овочі на десятки, а то й сотні тисяч гривень. Адже щодо ранніх овочів нашим фермерам доводиться конкурувати з імпортерами. Можна було б просто віддати ці овочі в інтернати, геріатричні пансіонати, але виникає запитання: як одержувач оформить це документально? Можна було б віддати їх безкоштовно на корм тваринам, наприклад, до зоопарків, але тут також проблема з оформленням документів.

Крім того, цієї весни через несприятливі погодні умови — відсутність ефективних опадів, безсніжну зиму — загинула озимина. Пізні весняні заморозки негативно вплинули на рослини озимих культур — і це явно позначилося на валовому зборі зерна. І замість того, щоб стримувати експорт продовольчого зерна, створити відповідні продовольчі фонди, зокрема і страхові, експортні поставки, навпаки, збільшуються. Уже ширяться чутки про наступне подорожчання хліба. То скільки ж можна підвищувати ціни, і як це в’яжеться із сучасними заробітними платами та мізерними пенсіями?

Згідно зі змінами до Податкового кодексу, з 2017 року влада скасувала спецрежим податку на додану вартість (ПДВ) для аграріїв. Тобто вона фактично працює в інтересах великих корпорацій, які в разі зростання ціни на світовому ринку можуть заробити додатково сотні мільйонів доларів.

Україна — надто багата країна. Вона займає перше місце в Європі за площами орних земель, друге місце в світі — за площами чорноземів (25% світових запасів), перше місце — з експорту соняшника і соняшникової олії, друге місце — з виробництва і четверте — з експорту ячменю, третє місце — з виробництва і четверте — з експорту зерна кукурудзи, четверте місце — за обсягами вирощування картоплі, п’яте місце — з виробництва жита і продуктів бджільництва, восьме місце — з експорту зерна пшениці, дев’яте — з експорту курячих яєць і шістнадцяте — з експорту сиру.

Наша країна може забезпечити потребу в продовольстві для 600 мільйонів людей, і в той же час ми говоримо про бідність, адже 60% українців живуть за межею бідності. За рейтингом щастя Україна займає 133 місце із 153-х. Половина українців не відчуває наслідків реформ, що проводяться в державі, тоді як 24% — відчули їхні негативні наслідки.

Опитування соціологічної групи «Рейтинг», проведене у вересні 2019 року, показало, що понад третина українців (приблизно 35%) хочуть поїхати на заробітки за кордон. Для 50% із них мотивом є матеріальні потреби сім’ї, для 27% — важлива самореалізація, а 17% опитаних, на жаль, не вірять у майбутнє України. Найбільше охочих виїхати за кордон у містах Івано-Франківську, Луцьку, Чернівцях, Рівному (понад 40%), найменше — у Херсоні і Полтаві (31%).

Держави світу бояться залишати земельні відносини без державного регулювання, а землі — поза державною власністю і контролем. Однак нинішні проблеми села, пов’язані з його бідністю, лежать не тільки в площині земельних відносин. Продаж земель за безцінь селянами, доведеними до зубожіння, не надасть їм економічного шансу й не викорінить нерівності та сільських злиднів. 

В Україні на 41 мільйон гектарів угідь в аграрному секторі створено 405 тисяч робочих місць або 1 робоче місце на 100 гектарів, а в країнах Європи — 1 робоче місце на 15 гектарів. Відсутність інфраструктури та ринку збуту продукції знижують ціни до історичного мінімуму. В Україні процвітає тіньовий обіг земель, що не оподатковуються, відтак не охоплено оподаткуванням 25% сільськогосподарських угідь.

Уряд ліквідував Міністерство сільського господарства — ключової галузі, що забезпечує наповнення державного бюджету і продовольчу безпеку держави, вирішуючи земельні питання в так званому турборежимі, тим самим посиливши соціальну напругу. Необхідно розробити новий Земельний кодекс, створити Державний земельний банк, сформувати систему кредитування села і страхування ризиків, відновити сільську кооперацію. Не можна допустити продажу землі іноземним компаніям через юридичних осіб, адже це, як наголошував знаний на Полтавщині і за її межами доктор економічних наук, фахівець із земельних відносин Григорій Шарий, геополітичний ризик, який може перерости в катастрофу держави й українського народу, підірвавши продовольчу і національну безпеку України.

Як християнин закінчу свій матеріал словами святителя Луки Кримського з книги «Жизнь моя — в служении Христу»: «Богатым не надо завидовать. Их стоит пожалеть за то, что их роскошь, пышные одежды и блистательные пиршества губят их души. На них исполняется сказанное святым апостолом Павлом о богатстве и о сребролюбии: «Желающие обогащаться впадают во многие безрассудные и вредные похоти, которые погружают людей в бедствия и пагубу. Гораздо более велика пропасть между нищими и людьми, живущими в роскоши сегодня. Теперь речь идет не о единицах, но о целых группах людей. Когда человек собирает богатство, часто нечистыми путями, то разве не расточает он? Он расточает то, что всего дороже, — все доброе, что было в душе его. Ибо когда человек предается всецело заботам о богатстве, об обильном питании, о жизни в роскоши и неге, тогда исчезают в душе его все глубокие, духовные, чистые стремления, ибо их вытесняют стремления низменные. Ибо духовные сокровища несовместимы с тем, что делает человек, служащий всецело плоти своей. О, как ничтожен, как несчастен этот человек!».

Вибач мене, читачу, за одкровення, адже ця тема є для мене болючою. У моєму житті відбулося чимало подій, в яких тема бідності була актуальною. Однак актуальна вона і зараз, у період нестабільності в економіці та воєнних дій. Мені шкода всіх людей, які бідували тією чи іншою мірою. Дуже хочеться, щоб відлік щасливого покоління розпочався уже з 20-х років нинішнього століття.

Микола ОПАРА, 

кандидат сільськогосподарських наук, доцент, професор кафедри землеробства і агрохімії імені В. І. Сазанова Полтавської державної аграрної академії, заслужений працівник сільського господарства України, заступник голови з наукової роботи громадської спілки «Полтавське товариство сільського господарства»