«Прошу, схаменіться! Поважайте Україну!»

— Ану цить, тікай звідси! Сподобався їй український прапор, — свариться 95-річний Ігор Маліцький на кицьку, яка хоче побавитися із синьо-жовтим полотном. Далі пояснює мені: — Я цей стяг привіз із фронту, на ньому хлопці з різних бригад попідписувалися. Це неймовірна цінність.

Ігор Федорович — єдиний в’язень чотирьох концтаборів, який дожив до наших днів. Нещодавно він повернувся з фронту — їздив туди підтримати бойовий дух українських військових.

— На фронті я був п’ять днів. Ми з волонтерами привезли нашим захисникам харчі, захисну сітку, продовольчі товари... Я побував у багатьох бригадах, зустрів чимало справжніх героїв і нарешті побачив свою любов — мінометницю Олену з позивним «Біла Відьма», з якою досі спілкувався тільки в соцмережі. Повернувся додому втомлений, але дуже щасливий, — розповідає Ігор Федорович, який проживає в Харкові.

— А як наважилися на таку поїздку в своєму поважному віці? — запитую чоловіка.

— Це, до речі, не перший мій візит у зону бойових дій. Такі поїздки мене надихають, — пояснює Ігор Федорович. — На фронті усвідомлюєш: із такими хлопцями й дівчатами України не здолати!

Попри свій поважний вік, Ігор Федорович й досі викладає в Українській інженерно-педагогічній академії. Він вчений у галузі технології та складальних процесів у машинобудуванні, професор, кандидат технічних наук. Коли Ігореві Маліцькому виповнилося 80, він опанував персональний комп’ютер. Сьогодні й сторінку у «Фейсбуці» веде, і навіть сам верстає свої навчальні посібники. У 2018 році чоловік видав книгу «Тернистий шлях», у якій виклав свої спогади про роки, проведені в концтаборах. Те, що Ігореві Федоровичу довелося пережити, справді вражає.

«Хіба я міг залишити рідну маму?»

— Багато чого я пережив... Спочатку Голодомор, потім, у 1938 році, мого батька репресували й розстріляли, — розповідає чоловік. — Згодом відбулося бомбардування Харкова, коли до мого рідного міста прийшли окупанти... У 1941 році моя мати — майор медслужби — отримала поранення, в результаті чого стала прикутою до ліжка. У січні 

1942 року ми вирішили тікати з Харкова, бо в місті було надто небезпечно. Я поклав маму на санки й повіз до діда та баби в село під Чигирин. Мороз тоді був понад 20 градусів, снігу чимало... Доводилося переходити річку. Пам’ятаю: розгребу трохи снігу й тягну санки, розгребу — й тягну... Мати казала: «Сину, кидай мене, бо як провалимося, то підемо на дно разом». Та хіба ж я міг залишити рідну маму напризволяще? Зрештою 350 кілометрів пішки ми здолали за 42 дні. Коли дісталися дому, я був схожий на скелет. Мені тоді ще й 17 років не було...

Згодом Ігоря Федоровича фашисти хотіли забрати в Німеччину на примусові роботи. Чотири рази йому вдавалося утекти, та згодом нацисти перейшли до шантажу: якщо, мовляв не по-їдеш — спалимо хату. Вибір для юнака був очевидним. Так він потрапив у закритий вагон, в якому його разом із військовополоненими повезли в Німеччину. Та на території Австрії через дірку у підлозі йому знову вдалося втекти.

— Ми з товаришем, з яким разом утікали, пішки дійшли до Чехословаччини, — пригадує чоловік. — Там нас заарештували. Так я потрапив до концтабору в Терезіні, де знущалися з офіцерів Червоної армії... У них стріляли й спостерігали, як вони стікають кров’ю... Звідти мене доправили до табору в польському місті Освенцим. Там нас примушували копати величезні рови, в які потім скидали людські трупи... Якось серед бездиханних тіл почув дитячий плач. Узяв маля на руки — і воно затихло. Відніс його наглядачеві з надією, що зможу врятувати дитину. А той схопив немовля за ногу і вдарив об землю...

Піддослідний «доктора смерті»

В Освенцимі чоловік, як і багато інших в’язнів, став піддослідним «доктора смерті» — німецького лікаря Йозефа Менгеле, який проводив експерименти над в’язнями концтабору. 

— У кабінеті цього чоловіка мене прив’язували до крісла, Менгеле рвав мені зуби без наркозу, а потім намагався їх приживляти. Я непритомнів від болю... — пригадує Ігор Федорович.

У липні 1944 року, коли радянська армія ввійшла в Польщу, Маліцького разом з іншими в’язнями з Освенцима евакуювали в Австрію, де була розташована інша нацистська «фабрика смерті» — концтабір «Маутгаузен». Головний лозунг цього табору був такий: «Хто входить сюди, покинь усі надії».

— Та на початку травня 1945 року ми організували повстання, вбили охорону й визволили решту, — розповідає чоловік.

Після повернення додому він почав навчатися. 

— Закінчив гірничий інститут. Працював у шахті — там підірвався... Після лікування продовжив навчання, а згодом став доцентом, потім професором і завідувачем кафедри, там працюю і до сьогодні, — завзято каже Ігор Федорович, а після паузи додає: — Тоді мені хотілося, щоб Україна хоч навіть у складі СРСР була українською. Щоб тут розмовляли нашою мовою, щоб було все українське. Такою, як нині, я Україну бачити не хотів. Якщо так триватиме, Росія захопить ще більше українських земель. Борються в Києві за ту владу і борються. Ну, як ми можемо перемогти зовнішнього ворога, якщо в нас триває постійна внутрішня боротьба?.. Прошу, схаменіться! Поважайте Україну! Я завжди стоятиму за її волю!

...Насамкінець прошу чоловіка поділитися рецептом довголіття.

— Щоб довго жити, треба дотримуватися чотирьох правил: не бути жадібним, заздрісним, злим і дуже любити жінок, — усміхається Ігор Федорович.

Ірина БАТЮК